2. Давнє минуле краю

Людина з’явилася на території Слобожанщини ще наприкінці раннього палеоліту – 35 тис. років тому, про що свідчать залишки матеріальної культури (знаряддя праці), знайдені поблизу м. Ізюму. У добу неоліту (V-ІІІ тис. до н.е.) на півдні краю жили племена Дніпро-донецької культури (які вже перейшли від збиральництва до землеробства та скотарства), а на півночі – племена мисливців, яким притаманна була культура ямково-гребінцевої кераміки. З VІІІ до сер. VІІ ст. до н.е. кочові племена кіммерійців, які вже застосовували знаряддя праці і зброю з міді та бронзи, облюбували ці землі, а з другої половини VІІ ст. до н.е. (початок доби заліза) скотарські племена іраномовних скіфів витісняють кімерійців, і південь сучасної Слобожанщини входить до великого державного об’єднання – Скіфського царства. Тільки на Харківщині виявлено понад 25 скіфських городищ з земляними та дерев’яними укріпленнями, знайдено численні поховання скіфських вождів. Прикраси, зроблені скіфами у так званому звіриному стилі, вражають вишуканістю композиції та витонченістю форм.

У ІІІ-ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють сармати, а у VІ-VІІ ст. н.е. тут з’являються слов’яни; пам’ятки Роменської культури, тобто сіверців (саме від назви цього племені походить назва «Сіверський Дінець»), досить поширені на території Слобожанщини. На початку Х ст. тюрки-кочівники знищують багато слов’янських поселень, однак після розгрому князем Святославом хазарів у 60-ті роки Х ст. виникають нові слов’янські поселення, найвідоміше з яких – місто Донець поблизу села Карачовка недалеко від Харкова: воно згадується в Іпатіївському літописі у 1185 р. як перше місто, куди прийшов після втечі з полону князь Ігор. До речі, події, описані у «Слові о полку Ігоревім» (битва з половцями), на думку багатьох краєзнавців, відбувалися саме на теренах Слобожанщини або на прилеглих землях (найвірогідніше – поблизу Торських озер, тобто теперішнього Слов’янська Донецької обл.).

Між іншим, слов’яни не тільки воювали з половцями, а й понад двісті років співіснували на цій території – вели обмін, торгівлю, вступали у шлюбні відносини, пізніше намагалися разом протистояти монголо-татарській навалі, що, на жаль, скінчилося поразкою у битві на Калці. Свідками тих подій ХІ-ХІІІ ст. є сакральні кам’яні половецькі скульптури – так звані «баби» (тюрк. балбал – ідол, звідси – болван, бовван). На горі Крем’янець в Ізюмі, у Харкові біля музею Природи та Історичного музею, а також у деяких інших місцях Слобожанщини можна побачити ці загадкові фігури жінок та воїнів. Цікаво, що південноросійський тип весільних головних уборів молодої нагадує жіночі головні убори половецьких «баб», а візерунки на кам’яному одязі половецьких скульптур мають аналоги у декоративному мистецтві українців і росіян південного регіону. Якщо згадати, скільки тюркізмів (зокрема топонімів – назв річок, міст, наприклад – Балаклія, Оскіл, Ізюм, а за однією версією й Харків) увійшло у російську та українську мову (ймовірно, не в останню чергу через контакти з половцями), причому ці слова зараз сприймаються слов’янами як «суто свої» (наприклад, слово «богатир»), можна зробити висновок, що культурне взаємозбагачення, взаємонавчання відбувалося тут навіть тоді, коли різні інтереси начебто не повинні були б сприяти взаєморозумінню.