Тема 8. Культура слобідської україни

1. Територія, характер культури Слобожанщини та її дослідники

Слобідська Україна – поняття умовне: лише приблизно можна окреслити її межі (щодо яких суперечки точитимуться, мабуть, вічно). На думку історика В. Маслійчука, це територія більшої частини теперішньої Харківської області (17 районів), значної частини Сумської (8 районів), Луганської (7 районів), Донецької (1 район) областей України та кількох районів Білгородської, Курської та Воронезької областей Росії.

Та безумовне поняття – етнокультурна специфіка регіону, безумовна реальність – наявність так званої «слобожанської ментальності» і особливої говірки мешканців краю (з українізмами у спілкуванні російськомовного населення та русизмами у живому мовленні українців, що далеко не завжди є проявом так званого «суржику», а є наслідком справжнього білінгвізму, тобто двомовності).

Теза визначного культуролога ХХ ст. М. Бахтіна, що культура виникає на покордонні, стосовно Слобідської України здається просто констатацією факту: тут вона справедлива і у метафоричному, і у прямому сенсі. Адже життя на межі двох природних комплексів (лісу та степу), на межі розселення етносів, а пізніше – поблизу кордонів держав, не могло не виробити самобутню культуру, домінантними ознаками якої є відкритість і здатність до діалогу – до того самого діалогу культур, про який писав М. Бахтін.

Все, що ми знаємо про минуле, ми знаємо завдяки зусиллям цілої армії науковців і аматорів-краєзнавців, які не дали цьому минулому проминути безслідно. Запам’ятаймо хоча б кілька імен слобожан – фундаторів нашого знання про рідний край.

Дмитро Багалій (1857-1932) – академік Всеукраїнської Академії наук, найстаранніший історик краю, опрацював і видав численні архівні матеріали, пов’язані з колонізацією «степной окраины Московского государства» , вдвох з Д. Міллером написав двотомну «Историю города Харькова» , у науково-популярній книзі «Історія Слобідської України» (1918) дав не тільки історичний огляд подій, а й цікавий зріз культурного життя краю до початку ХХ ст.

Микола Сумцов (1854-1922) – академік Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, літературознавець, музейник, громадський діяч. Автор понад 800 статей та книг, серед них – науково-популярної книги «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка (1918), що є справжньою енциклопедією народного побуту, культурних подій та персоналій визначених дослідників регіону.

Петро Іванов (1837-1931) – член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, автор фундаментальних праць про вірування, звичаї, обряди селян Куп’янщини. Найвідоміша його праця – «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) – «народний календар», де розписане річне коло свят та зафіксовані повір’я, пов’язані з днями тижня.

Стефан Таранушенко (1889-1976) – професор, мистецтвознавець, музейник, заарештований у 1933 р. і засланий, повернувся в Україну лише у 1953 р. Автор ґрунтовної монографії «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», виданої 1976 р. з сильним цензурним втручанням та у скороченому вигляді. Ще у 1920-ті роки написав низку праць, присвячених краю, де народився: «Старі хати Харькова», «Покровський собор у Харкові», «Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.» та ін.