102 Чигирин, грудень 1667 р.: Акты юзр, т. 6 (1665-1668). — с. 241.

* * *

Усвідомлюючи всю умовність пояснень на підставі знання історії задом наперед, все ж наважуся зробити деякі висновки. Перший із них суперечитиме усталеній в українській історіографії думці, що поштовхом до формування ранньомодерної «руської» ідентичності стала Берестейська церковна унія 1596 р. та пов’язана з нею міжконфесійна боротьба, яка, шліфуючи докази полемістів, покликала до життя доти не знаний потік рефлексій над «історією» та «народом». Адже насправді «конкурс імен», який засвідчив народження потреби точніше окреслити себе й /94/ свій життєпростір, розпочався задовго перед унією, і початок йому дала ініціатива галицьких русинів-католиків, які в своїй політичній батьківщині — Польському королівстві — викроїли місце для власної землі — «Роксоланії». Проте «Роксоланія» була продуктом шляхетської, надто лояльної до польського світу, ідентичності. Вона аж ніяк не імпонувала православним русинам-львів’янам, ремісникам та купцям, кому доводилося відстоювати своє місце під сонцем у далекій від братерства конкуренції з львів’янами-поляками. Відтак, альтернативою «Роксоланії» стає «винайдене» тут (причому теж іще до унії) «справжнє», «питомо православне» ім’я своєї землі — «Росія». Мандруючи з Галицької Русі на схід, обидва «винаходи» перетворювали аморфний простір Русі на «територію з історією», і обидва знаходили як своїх симпатиків, так і опонентів, аж до початку козацької війни 1648 р. то конкуруючи, то мирно уживаючись поруч у тих-таки рефлексіях над «історією» та «народом». Війна та започатковане нею майже півстолітнє протистояння Московії і Речі Посполитої поклали кінець цій ідилії. На території козацького Гетьманату православна релігійна нетерпимість не тільки призвела до повної перемоги імені «Росія», а й посилила його церковним акцентом, трансформувавшись у лояльну щодо московської влади форму «Мала Росія». Натомість русини, що залишилися в складі Речі Посполитої, від слова «Росія» — як маркованого асоціацією з ворожою державою — відмовилися, повернувшись до старого, традиційного іменування своєї території «Руссю».

Яке ж місце поміж цими двома «винаходами» двох версій «руськості» випадало «Україні»? Виринаючи то тут, то там, дроблячись і плаваючи по джерелах достоту немов крапелька ртуті, назва «Україна» залишається найбільшою загадкою для історика. На жаль, ми ніколи не зможемо спитати в перекладача Євангелія 1561 р., що він мав на увазі, коли перекладав церковнослов’янське страна, латинське regio чи грецьке χώρα словом «україна». Не дасть нам відповіді й Іван Виговський, /95/ який через сто років вимагав від шведів уступки «усієї стародавньої України, або Роксоланії». Позірна ж легкість аналогії цього слова зі словом «окраїна», підсилена офіційним дискурсом центрів тих держав, для яких українські території справді були «окраїною» — дискурсом, що його тисячі разів продубльовано в мовленні самих мешканців цих-от «окраїн», остаточно заплутує справу. Тож залишається тільки обережно знизати плечима, подумки (бо вголос — немає строгих підстав) промовивши: а може, це слово й справді було питомою назвою України-Русі, і власне тому врешті-решт виграло «конкурс імен»?

На завершення повернуся до згаданої на початку цієї статті пропозиції Джованни Броджі Беркофф — розглядати «поліморфізм» руського культурного простору XVI-XVII ст. не як ознаку «недорозвитку», а як стрижневий елемент «культурного коду», що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі, у мінливості та багатошаровості концептів. Наведені вище спостереження над конкретним сюжетом, гадаю, виразно підтверджують цю гіпотезу, показуючи, у який спосіб «дилема вибору» ставала «органічною» рисою світосприйняття, а крос-культурні пов’язання — частиною власного культурного ландшафту. Адже в ході «примірки імен», яка перетворила аморфну Русь на «територію з історією», нюанси «історичної пам’яті» перекодовувалися по-різному залежно від індивідуального / групового вибору, проте інтеграційна функція самої «пам’яті» від цього не меншала, бо ж опонентам уперше йшлося про одне й те саме — про «нашу» землю та «наше спільне» минуле.

[Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95.]

Див. також: Наталя Яковенко. Паралельний світ (2002)