Розділ іі

Після смерті Хатшепсут Тутмос ІІІ почав знищувати всі згадки про царицю, замінюючи всі надписи з її іменем своїм та іменами батька й діда⁴⁷.

Отримавши владу, Тутмос ІІІ продовжив завойовницьку зовнішню політику, яка була майже повністю призупинена під час правління Хатшепсут. Він відправив війська в Сирію та Палестину, ставлячи перед собою мету їх повного захоплення. Це було важко адже на захист від єгипетських загарбників Сирія та Палестина зібрала «триста тридцять» дружин під керівництвом стількох же керівників. Вони виступила проти фараонівського війська під містом Мегіддо, яке потім було взяте в семимісячну осаду, після чого змучений голодом противник здався.

Та завоювання міста Мегіддо на 22 році правління Тутмоса ІІІ не означало, що Сирія та Палестина повністю підкорились фараонові. Тутмос ІІІ періодично проводив воєнні походи на Сирію і Палестину з метою закріпленні територій та завоювання тих,які ще не підкорились владі фараона.

Тутмос ІІІ посвятив весь час свого правління саме на завоювання Сирії та Палестини. В доказ цьому виступають його походи в період від 24 року правління до 28-го, про які нажаль не знайдено точних відомостей, та похід на 29 році володарювання, який завершився захопленням сирійської фортеці Уарджет та частковим знищенням міста Ардати. 30 рік правління фараона відзначився спустошенням околиць Кадета на Оронті та походом на місто Цумуру⁴⁸. На 31-му році була захоплена Уллаза.

Після завоювань Сирії та Палестини, Тутмос ІІІ вирішив не зупинятись. Він не змінює вектор зовнішньої політики держави та починає приєднувати території до вже і так великої імперії. З 33-го і по 42-ий рік правління Тутмоса ІІІ починається вторгнення на території Мітанні, Фінікії та країни Нухашше.

Таким чином, Тутмос ІІІ наприкінці свого правління довів свої війська до міста Каркемиш, що знаходилось між Сирією та Месопотамією.

Не всі воєнні походи Тутмоса ІІІ були увінчані успіхом, адже вони велись проти сильних супротивників, досить часто фараонові не вдавалось захоплювати сирійські міста, які він брав в осаду, адже вони були оточені високими стінами, через які було важко, а інколи і практично не можливо пробитись. В таких випадках єгипетське військо спустошувало і спалювало околиці міста, яке не вдалось взяти штурмом.

Завоювання Сирії та Палестини дуже важливе, але не менш важливим були і війни з державою Мітанні, яка в ті часи була також потужною воєнною силою. Скоріше за все, фараон побоювався того, що Сирія заключить союз з Мітанні і таким чином звільниться від його впливу, саме тому він і не зупинився на завоюванні Сирії та Палестини та почав воювати з Мітанні.

Відомо що перша боротьба між єгипетським та мітаннійським військом тривала не більше години, після чого мітаннійський правитель почав здавати позиції та відступив зі своїм військом за Євфрат.⁴⁹Тутмос ІІІ переслідував мітаннійців аж до прикордонної плити, яку колись залишив Тутмос І.

Поруч з текстом, який залишив його дід Тутмос І, фараон залишив свій прикордонний знак та переможний надпис. Питання з державою Мітанні так і не було вирішено, не зважаючи на велику кількість бойових дій між ворогуючими військами.

Скоріш за все, причиною тому що конфлікт між стародавнім Єгиптом та державою Мітанні залишився не вирішеним стало те, що відчуваючи наближення поразки мітаннійське військо завжди відступало та втікало. Яскравим прикладом виступає битва під містом Арани, під час якої мітаннійці не витримавши натиску війська фараона, відступили в місто, залишаючи всю зброю на полі бою⁵⁰.

Тутмос ІІІ майже все своє правління провів воюючи з Сирійськими містами та державою Мітанні. Та незважаючи на його часті воєнні походи, в країні завдяки податям та рабам, які забезпечувала активна воєнна експансія фараона відбувалось масштабне будівництво храмів. Ці храми почали будуватись і на завойованих територіях Сирії та Палестини і навіть в Ефіопії, яка була завойована ще Аменхотепом І. Ці храми прославляли фараона завойовника. Наприклад на стінах в храмі Амону-Ра в Карнаці зустрічаються написи, які розповідають про похід на місто Мегіддо, яким найсильніше гордився фараон, та інформація про завоювання та осаду інших міст Сирії і Палестини, які покорив Тутмос ІІІ за часи свого правління. На стінах також зображено, як фараон отримує подать з поневолених ним же країн.

Новини про успішні воєнні проходи та завоювання Тутмоса ІІІ швидко поширилось між країнами, що знаходились на сході від древньоєгипетської імперії. Правителі таких країн як Ашшур, Вавилон та Хатті поспішили відправити подарунки фараонові, таким чином, стараючись підтримувати хороші дипломатичні стосунки з країною⁵¹.

Після смерті Тутмоса ІІІ, який керував країною близько 54 років, трон посів його молодий син Аменхотеп ІІ в віці вісімнадцяти років. Тутмос ІІІ зробив його співправителем в послідні роки свого життя таким чином підготувавши послідовника до керування великою та могутньою імперією, якою став стародавній Єгипет.

Тутмос ІІІ розумів, що країні, як і війську буде потрібен сильний правитель, тому ще дитиною він виховує в Аменхотепові ІІ воїна та лідера.

Аменхотепу ІІ вперше прийшлось показати ці якості на сьомому році свого правління, коли Палестинське місто Шамши-Адума піднялось на бунт. Повстання було швидко і безжально придушено фараоном.

Бунт в місті Шамши-Адума був непоодиноким, сумніваючись в фараоні, починає повставати місто Акути. Жителі цього міста вирішили витіснити місцевий єгипетський гарнізон. Після того, як ці чутки дійшли до фараонівського двору, Аменхотеп ІІ вирізав всіх жителів міста. Ця подія не поставила крапку на бунтах та повстаннях⁵². Приблизно на другому році його правління, коли звістка про те, що Тутмос ІІІ помер і на престол зійшов новий фараон розповсюдилась по всій імперії, країна Нахаріна а також мітаннійські князі, які бажали звільнитись с під єгипетського ярма зібрали військо проти Аменхотепа ІІ⁵³. Молодий фараон виступив зі своїм військом в Азію для придушення повстання. Спочатку він виграв бій під ліванським містом Шемеш-Едоме. Після того, як правитель переправився через річку Євфрат відбувся бій з нахарінським аванпостом. Аванпост пав, син Тутмоса ІІІ пішов далі і взяв в полон сімох царьків країни Тїхсі⁵⁴.

В місті Ікаті, де знаходився єгипетський гарнізон, який ще за своїх часів залишив батько Аменхотепа ІІ теж було придушено місцеве повстання.

Після придушення повстань на території Азії фараон вирушив з військом назад до Мемфісу, везучи з собою захоплених в бою 550 знатних воїнів, 820 коней, 730 колісниць, 323 дочки сирійських владик та 232 їхніх сина, а також 640 ханаанеян (купців)⁵⁵.

На наступному році свого правління Аменхотеп ІІ провів масштабні зачистки в палестинських містах. Він поскидав місцевих царьків і поставив своїх, до яких мав довіру. Це сприяло централізації імперії і забезпечувало спокій на завойованих землях. Під час цих зачисток, військо фараона взяло понад 90 тисяч полонених⁵⁶.

Аменхотеп ІІ швидко дізнавався про заплановані бунти та народні настрої на завойованих територіях по причині того, що майже у всіх містах були розташовані єгипетські війська та посольства, які зразу повідомляли фараонові про зміну народних настроїв та змови.

Нажаль ще не має достовірних джерел, які би могли надати більше відомостей про життя та правління Аменхотепа ІІ. До цих пір не відомо чим закінчились конфлікти з царством Мітанні, які почались ще за часів правління його батька. Аменхотеп ІІ не приділяв достатньо часу на будівництво храмів та інших пам’яток, які би могли розповісти нам детальніше про його походи. Та судячи з листа фараона, якого він відправив наміснику Ефіопії на 23-му році свого правління, країна знаходилась в відносному стані спокою і у фараона було достатньо вільного часу, що говорить про те, що бунтів та повстань, які за звичай Аменхотеп ІІ розганяв самостійно, перебуваючи на чолі війська не було. В листі Усерсетету фараон пише: «Список указу, виготовлений його величністю, своїми руками… коли воно сиділо, пило, проводило (веселий) день⁵⁷. Таким чином можна сказати, що Аменхотеп ІІ не продовжив підтримувати зовнішню політику, яку вів його батько Тутмос ІІІ і зосередив всі свої сили на утриманні територій, які вже були завойовані попередніми фараонами.

Місце Аменхотепа ІІ зайняв його син Тутмос ІV. Син Аменхотепа ІІ теж відзначився в військових походах. Тутмос IV став посліднім фараоном з XVIII династії, який зі своїм військом ступив за Євфрат. Причиною вторгнення в Азію єгипетських військ на цей раз стала підтримка влади на завойованих землях. Нажаль конкретних відомостей про воєнні дії, якими відзначився молодий фараон немає. З напису на стіні державного фіванського храму Амона-Ра відомо, що син Аменхотепа ІІ вторгався в Нахаріну, також відомо що фараон воював на території Сирії та Судану⁵⁸. Оскільки причиною походу було саме підтримка єгипетської влади на вже завойованих землях, то фараон вирішив повернутись до дому через Ліван, де він навідав князків, які керували землями та взяв дань у вигляді запасів кедрового дерева для побудування священної барки Амона-Ра в Фівах⁵⁹.

По мірі росту держави хеттів, які також почали проводити агресивну зовнішню політику, стосунки між стародавнім Єгиптом та державою Мітанні перестають бути такими напруженими. Тутмос IV починає змінювати вектор зовнішньої політики. Тепер всі сили були направлені не на завоювання нових земель, а на збереження та захист імперії. Молодий фараон налагодив дипломатичні стосунки з Мітанні, одружившись на дочці володаря Мітанні⁶⁰. Це одруження мали укріпити дружні стосунки між двома країнами, які ворогували з часів Тутмоса ІІІ. Таким чино держава Мітанні стала буферною зоною, яка захищала стародавній Єгипет від народів Малої Азії та Месопотамії. Мітанні була не єдиною державою з якою Тутмос IV почав налагоджувати дипломатичні стосунки. Під час правління молодого фараона стародавній Єгипет заручився дружніми стосунками з Вавілонією⁶¹.

На восьмому році правління Тутмос IV зайнявся придушенням бунту в Ефіопії, на цьому його воєнні походи завершились.

Тутмос IV, судячи з залишків його мумії мав слабке здоров’я, а часті воєнні походи та інші справи, які повинні були вирішувати керівники стародавнього Єгипту зовсім його виснажили⁶².

Після смерті сина Аменхотепа ІІ, на фараонівський трон сів Аменхотеп ІІІ, він був законним наслідником престолу, але як і більшості фараонів XVIII династії свій воєнний потенціал йому прийшлось показати під час бунту в Ефіопії тільки-но зайнявши місце Тутмоса ІV. Розбити повстанців Аменхотепу ІІІ вдалося на п’ятому році свого правління, після чого фараон пройшов зі своїм військом далеко на південь і встановив прикордонну плиту у вод Хора⁶³. Про цей похід відомо дуже мало, та й до цих пір не ясно, хто саме керував військом імперії сам фараон чи Мерімое – намісник Ефіопії. Що стосується Сирії та Палестини, то фараон за час свого правління не появився там ні разу, але періодично відправляв на їх території свої війська, таким чином підтримуючи авторитет імперії. Навіть після того як в справи Сирії, яка була покорена попередніми фараонами XVIII династії почало вмішуватись царство Хатті, керівництво Сирії не насмілювались повставати проти влади фараона і своєчасно виплачували данину. Ця ж данина, яку фараон отримував не тільки від Сирії і Палестини, а й від Ефіопії, Нубії, інших завойованих держав, та країн Південного Червономорья, наповнила скарбницю імперії золотом, яке зробило дуже високим авторитет середнього Єгипту на міжнародній арені⁶⁴. Також відомий похід Аменхотепа ІІІ в Судан на 15 році його правління з метою придушення бунту, та джерела не дають точних даних⁶⁵.

Щоб підтримати зовнішньополітичний вплив, Аменхотеп ІІІ не йшов війною на великі країни Близького Сходу, які оточували його імперію. Він посилав подарунки (часто золото) їх керівникам, таким чином підтримуючи дружні відносини і свій авторитет. Обмін цими подарунками між фараонами XVIII династії та владиками країн з якими стародавній Єгипет мав дипломатичні відносини, на перший погляд можна розцінити як торгівлю, але це не так. Клинописні переписки Аменхотепа ІІІ та його сина Аменхотепа IV, що були знайдені в Ель-Амарні майже не стосуються торгівлі, хоча переписка йшла не тільки з керівниками підвласних країн, які мали сплачувати данину і торгівля з якими мало цікавила правителів⁶⁶. Фараони переписувались і з владиками країн Близького Сходу. Ще Тутмос ІІІ і Аменхотеп ІІ вели такі переписки з володарями Хатті, Вавилонії, Ісі, Мітанні та Ассирії та заручилися великою повагою не тільки завдяки воєнним походам. Ця повага грала велику роль в дипломатичних відносинах між державами і виступала свого роду авторитетом. Чим більше країн виказували фараонові повагу, тим більше той міг відстоювати незалежну думку в зовнішньополітичних питаннях, таким чином захищаючи тільки інтереси своєї імперії. Наприклад, коли Вавилонський владика Кадашман-Харбе просив руки дочки Аменхотепа ІІІ, то Аменхотеп ІІІ відмовив йому, сказавши, що єгипетська принцеса ніколи не вийде заміж за іноземного владику, та від цього відносини між країнами не постраждали. Швидше за все, Кадашман-Харбе хотів заручитись підтримкою стародавнього Єгипту, очікуючи фінансових та золотих вливань в його державу та підвищення авторитету Вавилону, але Аменхотеп ІІІ маючи великий зовнішньополітичний авторитет міг відмовити, що він і зробив. Це підтверджує той факт, що отримавши відмову, Кадашман-Харбе запропонував Аменхотепу ІІІ одружитись на його дочці.

Аменхотеп ІІІ мав цілий гарем жінок, які були дочками іноземних правителів, та ні одна з них при дворі фараона не грала суттєвої ролі і не мала впливу в державних справах фараона. Зокрема Аменхотеп ІІІ був одружений на двох вавилонських, трьох мітанійських царівнах і одній принцессі з анатолійської держави Арцава.

Вплив фараона на інші країни Близького Сходу був на стільки сильним, що коли палестинські та сирійські владики спробували підмовити на спільний похід проти фараона Аменхотепа ІІІ вавилонського царя Курігальзу ІІ з метою визволення сирійсько-палестинських земель з під влади Єгипту, то той відмовився⁶⁷. Можливо відмова вавилонського правителя була лише боязню військової сили, яку представляв собою стародавній Єгипет за тих часів. Та також можливою причиною може виступати вигідність мати в союзниках таку сильну державу як стародавній Єгипет.

Вплив Аменхотепа розповсюджувався не тільки на Вавилон. Відомо, що такі країни як Алассія, Мітанні і Ассирія робили все можливе, щоб отримати покровительство багатого фараона.

Багатства стародавнього Єгипту були на стільки безмежні, що по всіх великих містах, які були завойовані попередніми фараонами XVIII династії починаються будуватись храми єгипетських богів, таким чином йде непомітне нав’язування релігії стародавнього Єгипту на територіях Нубії, Ефіопії та інших⁶⁸. Фараон щедро осипав придворних золотом, що ще раз підкреслює його великі кількості в казні стародавнього Єгипту⁶⁹.

Посліднім нам відомим роком правління Аменхотепа ІІІ залишається його 38-ий рік на троні. Більшу частину свого правління він будував храми, палаци, монументальні споруди попередніх войовничих фараонів, свої та своєї жінки. На послідніх роках свого володарювання Аменхотеп ІІІ сильно потовстів і мав проблеми зі здоров’ям. Мітаннійський цар Тушратта відправив фараонові ідол богині Іштар, який нібито повинен був допомогти Аменхотепу ІІІ побороти свій важкий недуг, з проханням потім повернути цей ідол назад, та судячи з того, що єгипетський владика помер, то ідол не допоміг йому справитись з його захворюванням⁷⁰.

Аменхотеп ІV (Ехнатон) прийняв правління імперією ще за часів життя Аменхотепа ІІІ, причиною цьому став важкий недуг батька. Судячи з залишків щелепи мумії Аменхотепа ІІІ, у нього були проблеми з зубами. Тому можливо саме зубна хвороба стала причиною смерті фараона⁷¹.

Те що Аменхотеп IV став фараоном не значить, що він одразу прийняв на себе контроль над всією імперією. Довгий час йому в цьому допомагала його мати Тейе, яка була головною і улюбленою дружиною Аменхотепа ІІІ. Тейе часто зображували поруч з Аменхотепом IV під час дипломатичних прийомів на стінах храмів. Та і ново-проголошеному фараону було лише близько 12-ти років, що говорить про те, що сам він ще не був готовий приймати важливі державні рішення. Про це свідчить також те, що цар Мітанні, Тушратта, коли просив у новоспеченого фараона продовження дружнього союзу між їхніми країнами, робив йому натяки на те, щоб фараон враховував думку матері, щодо прийняття рішень в міжнародній політиці. Також Тушратта прямо звертався до цариці Тейе з проханнями впливати на рішення молодого сина в його правлінні державою⁷².

Одним із самих перших зовнішньополітичних кроків в його правлінні стало одруження на мітаннійській принцессі, яка була дочкой царя Мітанні Тушратти. Шлюб з принцесою Мітанні був вигідний по цілому ряду політичних міркувань і мав би подальші перспективи. Схожі дипломатичні шлюби з Мітанні заключав Аменхотеп ІІІ та його батько Тутмос IV. Тутмос IV наприклад, довго добивався від мітаннійського царя Артатама руки мітаннійської принцеси, і тільки за сьомим разом мітаннійський цар дав згоду на одруження, це було викликано тим, що до Тутмоса IV, царство Мітанні і Єгипетська імперія знаходились в стані неоголошеної війни⁷³. Аменхотепу ІІІ не прийшлось звертатись до царя Мітанні сім разів. Фараон відправив посла до царя Тушратти, щоб той просив у нього дозволу на одруження царських дітей. На що Тушратта відповів згодою і зразу вислав дочку в Фіви. Мабуть, церемонія одруження відбулась одразу після приїзду Тадухіпи (дочка царя Тушратти). Це ще раз показує, як виріс рівень поваги та довіри до стародавнього Єгипту з часів перших фараонів XVIII династії на зовнішньополітичній карті Близького Сходу.

Значно погіршило ситуацію подальше захоплення фараона релігією та створенням нового релігійного культу. Фараон, вийшовши з під материнської опіки після її смерті зовсім закинув державні справи, поставивши перед собою в пріоритеті реформування релігії та боротьбу з жрецями Амона-Ра. Також молодий фараон не продовжив укладати дипломатичні шлюби як його батько. На 23 році свого життя у фараона не було гарему та спадкоємця престолу. Займаючись далі своєю релігійною реформою, витрачаючи ресурси на побудування храмів Атону по всій імперії та облаштування ново побудованої столиці Ахетатон фараон почав все більше втрачати повагу іноземних володарів, що призвело до економічної кризи (перестала надходити данина від країн, що були завойовані його предками), почався спад в зовнішньополітичних баталіях між країнами Близького Сходу.

Після смерті матері, фараонові вже ніхто не давав порад в зовнішній політиці. Та і сам правитель мало висвітлюється як політик в джерелах. Відомо, що за час його правління були значно погіршені зв’язки з державою Мітанні⁷⁴.

Криза в зовнішньополітичних зв’язках стародавнього Єгипту почалась відразу після смерті Тейе. Відомий випадок з історії, коли Тушратта, отримавши замість золотих подарунків від Аменхотепа IV дерев’яні позолочені статуетки звертався саме до Тейе, а не до молодого фараона щоб вирішити даний конфлікт. Це ще раз засвідчує, що Тейе відігравала важливу роль в правлінні державою.

Тим часом, Хеттська держава почала вимагати багато золота за свою підтримку. Та як відомо в імперію саме перестала поступати данина з завойованих земель, тобто скарбниця держави перестала так інтенсивно поповнюватись, а навіть навпаки в зв’язку з масштабними будівництвами храмів її ресурси почали зменшуватись. Коли було вбито мітаннійського царя Тушратту, хетти одні з перших, хто потягнувся за «ласим шматочком» від держави Мітанні і зрадили єгиптян, забравши території, на завоювання яких Тутмос ІІІ в витратив своє життя. Потім хетти пішли на північну Сірію, таким чином починаючи відвойовувати прилеглі до єгипетської імперії землі, на що фараон не відповідав нічим (мабуть розраховував на ослаблення хетського війська довгими війнами, а потім його швидке знищення без великих затрат). Та фараон недооцінив сили хеттів, які з часом змогли захопити все Мітаннійське царство⁷⁵.

Воєнну підтримку у Стародавнього Єгипту почала просити Фінікія. Та Аменхотеп IV не спішив вирішувати цю проблему воєнним шляхом і розраховував на дипломатичне вирішення загостреного питання. Цар хеттів згодився на переговори і вони затвердили мир. З миром, володар хеттів отримав можливість будувати «п’яту колону» з середини імперії. Вавилон відчув невпевненість Єгипту і теж заключив договір з хеттами, від імені яких почались воєнні повстання в провінціях, які входили в склад імперії (Фінікія, Бібл і т.д.). Вони були завойовані і передані хеттам⁷⁶. А володар стародавнього Єгипту тим часом своєю політикою нейтралітету та пацифізму тільки погіршував ситуацію. Це свідчить про некомпетентність фараона не тільки в воєнній справі, але й у веденні дипломатичних переговорів та управлінні зовнішньою політикою імперії, яка після смерті його матері та Тушратти, який здержував хеттів, почала розвалюватись.

Ситуацією в Єгипті скористались кочівники суту. Своїми набігами на прикордонні міста вони почали перешкоджати постачанню ресурсів в імперію та торгівлі між Стародавнім Єгиптом та його віддаленими областями. Кочівники кидали всі свої сили на Палестину.

Основною проблемою у виникненні даного конфлікту могло стати те, що фараон не відсилав достатню кількість дарів іноземним державам для підтримання дипломатичних зв’язків. Тим самим відкидаючи дипломатичні угоди, які заключали його предки. Наприклад його батько підтримував зовнішню політику держави інтригами між зовнішніми політичними силами, таким чином зберігаючи нейтралітет та отримуючи підтримку з усіх сторін⁷⁷. Та син Аменхотепа ІІІ був на стільки зайнятий своїми реформами в галузях мистецтва та релігії, що просто не міг оцінити зовнішню загрозу, яка підкралась на небезпечну дистанцію, що в свою чергу привело до непоправних наслідків – імперія почала розпадатись.

Звичайно Аменхотеп IV міг вийти з цієї ситуації. Для цього потрібно було мобілізувати певну кількість війська, але ця дія потребувала певних фінансових затрат та організованості від правлячої верхівки держави. Фараона або весь час дезінформували щодо загрози зовні, або він сам її недооцінював. Не можна стверджувати, що фараон нічого не робив і сидів склавши руки. Він посилав війська в Сірію, але чого він цим досяг на даний час не відомо.

Відомо, що послідні роки фараон правив не сам. На допомогу Ехнатону прийшов Семенхкара. На даний час не відомо звідки появилась ця особа. Є гіпотеза, яка стверджує, що Семенхкара був братом Тутанатона (Тутанхамона)⁷⁸, який пізніше теж стане фараоном. Та підтвердити достовірність цієї гіпотези реальними фактами поки що не можна. Про те що у фараона появився співправитель свідчить стела з Ель-Амарни, що на даний час зберігаються в Берліні. На ній зображено двох царів, але імена не вписані. Тому ця гіпотеза залишається не доведеною. Можна припустити, що Семенхкара був нареченим старшої дочки Аменхотепа IV, і що таким чином фараон надіявся продовжити XVIII династію.

Послідні роки правління фараона, під час якого почалось стрімке падіння величі стародавнього Єгипту, можна висвітлювати тільки припущеннями, які не мають ніякого реального фундаменту.