Лекція_2_ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводитьдо крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї. На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Сен-Сімон (1760-1825 рр.) творив, коли Велика французька буржуазна революція покінчила з феодально-монархічними порядками й проклала шлях до капіталізму. Критично оцінюючи її наслідки, він вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже "політика є наука про виробництво". Головне завдання уряду – забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. В такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем суспільному самоврядуванню.

Шарль Фур’є (1772-1837 рр.). Характеризуючи "лад цивілізації" як "світ навиворіт", він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Мислитель доводить, що за ладом цивілізації настане лад гармонії, матеріальні передумови до якого вже визріли.

Роберт Оуен (1771-1858 рр.) не тільки мріяв, а й намагався зафундувати таке "царство" в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою. Інакше кажучи, існуюче капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства.

Карл Маркс (1818-1883 рр.), Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр). Проаналізувавши капіталізм на його індустріальному етапі розвитку, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії, теорію додаткової вартості та політологічну концепцію диктатури пролетаріату. Вони також виділили виробничі відносини як основні, такі, що визначають суспільні відносини і інститути, заявили, що в історії вирішальну роль відіграють народні маси, що капіталізм має перехідне значення в історії, а тому його повинен замінити новий комуністичний лад, який є неминучим і закономірним результатом революційного вирішення суперечностей капіталізму. Маркс і Енгельс уперше створили цілісну теорію політичних відносин, що включають наступні положення:

1) політичні відносини, це відносини, що випливають із боротьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова – результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме:

- загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства;

- виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких вистукають відносини власності;

2) політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування.

3) держава – це продукт класових суперечностей: і служить інтересам економічно пануючого класу;

4) економічно пануючий клас – є також і політично і ідеологічно пануючим класом. Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне пануван¬ня – це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;

5) на основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихід¬ний її пункт – твердження про те, що суспільне буття людей визна¬чає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обгрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в І 847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом — у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принципом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах і способах організації політичного процесу. Розвиток індустріального суспільства, демократизація суспільного життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті. Новий порядок взаємовідносин мас і влади значною мірою перебудовує традиційну конфігурацію панування/підкорення у суспільстві:

1) виникають нові способи легітимізації, які апелюють до волевиявлення мас;

2) оформлюються спеціальні  інституційні  механізми завоювання і утримання політичної влади – масові  політичні партії, які борються за вплив виборців;

3) розвиваються нові засоби масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), здатні значною мірою впливати на громадську свідомість мас.

Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера та Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті.

Концепція “політичного класу” Г. Моски і теорія “еліти” В. Парето. Витоки нової реалістичної теорії звичайно, відносять до концепцій італійських дослідників Гаетано Моски та Вільфреда Парето, які поставили за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.

Використовуючи історичний метод, Г. Моска прийшов до висновку про те, що в кожному суспільстві існує фундаментальний поділ на два класи 1) правлячий клас; 2) керований клас. Перший з них становить пануюча меншість, яка виконує всі політичні функції, монополізує владу. Другим – численним – класом керує перший, він його також і контролює. Зі зміною однієї політичної сили іншою змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий клас цей клас існував і завжди існуватиме. Поряд із Г. Москою елітистичну інтерпретацію політичного процесу розвинув також і В. Парето

Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р.Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота. У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву «четверта влада»

Новітня західна політична наука, на думку аналітиків, пройшла три якісні стадії у своєму розвитку. Перша стадія розпочалася в кінці XIX ст. і тривала до завершення Другої світової війни. На ній переважали традиційні підходи до вивчення політики, історичні, юридичні та інституціональні методи.

Друга стадія - біхевіористська - охоплює кінець Другої світової війни й до початку 60-х pp. Головним об'єктом вивчення стала поведінка людини і груп людей, збір емпіричного матеріалу і його узагальнення.

Третя стадія - постбіхевіористська (з кінця 60-х pp. XX ст.), політологія перейшла від безстороннього аналізу політичних явищ і фактів до втручання у вирішення корінних політичних і соціальних проблем

3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації.

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. Найважливішим концептуальним наслідком утвердження біхевіористської методології у політичних дослідженнях став розпиток нової парадигми демократичної теорії — процесуальної (або конкурентної) теорії демократії.

Контури такої посткласичної інтерпретації можна побачити вже у А. де Токвіля, М. Вебера, Р. Міхсльса, А. Бентлі, але вперше цю теорію найчіткіше сформулював австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1946). Автор здійснює програмну модифікацію вихідної класичної доктрини демократії, міняючи місцями її найважливіші елементи. Оскільки у сучасному суспільстві навряд чи можливою є участь громадян як у законодавстві, так і в політичному процесі в цілому, то на перший план у змістовному трактуванні демократії виходить проблема способу визначення осіб, які реалізовуватимуть політичні рішення. За Шумпетером, демократія є перш за все певним способом « інституалізації політичних рішень », коли «індивіди сягають влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу ». Ліберальні принципи ринкових відносин Шумпетер переносить у сферу політичного: кожен політик пропонує на продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач. Демократію Й. Шумпетер зводить до методу, а точніше, вона стає побічнимпродуктом конкуренції в оновленні лідерів.

Доктрина технократії. Виникнення цієї доктрини пов’язуєть-ся з іменем американського професора Т.Веблена (1857–1929) й пояснюється посиленням впливу на політику науки і техні-ки. В таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична система – технократія. Влада технок-ратів виходить не з інтересів суспільства, а з досягнень науки в інтересах суспільства. Ця доктрина має багато послідовників Г.Саймона (науково-управляюче суспільство), Д.Белла (пост-індустріальне суспільство), Б.Беквіта (експертократія), З.Бже-зинського (технотронне суспільство) та ін.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Англійська політична наука розвивається у двох напрямках – економічному (політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого) культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми політичний партій (Д.Карндорф, Р.Блейк, Х.Пеллінг, А.Бітті), корпоративізм у зв’язку з проблематикою груп тиску, політична поведінка і політична культура (Р.Маккензі, Д.Батлер, А.Сілвер, Д.Стоукс, Р.Роуз та ін.).

Поява політичної науки у Франції пов’язана з іменами Л.Дюги, М.Оріу, А.Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон (1905 - 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій. Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), “політичного поля” (Д.Гаслі, М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд’є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.). Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки – конституційне право і дослідження державних інститутів.

Італійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи у Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в тому, що у італійському суспільствознавстві панувала думка, на яку звертав увагу ще Г.Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об’єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню політичної науки протидіяли, як і на початку ХХ ст., дві сили – армії юристів і істориків. Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г.Моски і В.Парето, видання перекладів праць Р.Міллса, Р.Дарендорфа, М.Дюверже та інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження політичної науки в Італії належить “флорентійській школі”, особливо Дж.Сарторі.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М.Вебера (1864 - 1920 рр.) та Р.Міхельса (1876 - 1936 рр.). М.Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважав, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому необхідна така технологія відбору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р.Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку , демократія без організації неможлива, а з іншого - з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більше офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія - неминучий підсумок демократії.

З 70-х р. ХХ ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрямки : нормативістську політологію, яка грунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично - критичну науку про соціально - політичну владу. Провідними політологами Німеччини є Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.

В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.

Теми рефератів та повідомлень для семінарського заняття № 2:

Суспільно-політична думка стародавнього Сходу

Концепції політичних реимів та ідеальної держави Платона та Аристостеля

Теологічні концепції влади в Середньовічній Європі

Політичні погляди Н. Макіавеллі. Співвідношення політики та моралі в політичній діяльності

Держава та соціальний договір у підходах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж-Ж. Руссо та Ш. Монтескьє

Політичні погляди К. Маркса

Роль М. Вебера у формуванні сучасної політології

Розвиток політології в США у ХХ сторіччі: головні тенденції та етапи

Європейська політологія (проблематика Італійської, Німецької, Британської політологічних шкіл)

Сучасна американська політична думка (Р. Даль, Г. Алмонд, Ф. Фукуяма, К. Шміттер та К. О’Доннел)

Питання для самостійного опрацювання:

Розвиток політичних поглядів у період Київської Русі.

Розвиток політичної думки в  Києво-Могилянській академії.

Ідеї і практика державності в козацько-гетьманівський період.

Богдан Хмельницький і його реформи.

Основні ідеї державно-політичного устрою в Конституції П.Орлика.

Політичні вчення просвітителів України про особу, суспільство, державу.

Роль Харківського і  Київського університетів в розвитку і розповсюдженні політичних ідей в  Україні.

Кирило-Мефодіївське товариство і його програма державно-політичної перебудови суспільства.

М. Костомаров про майбутнє української державності.

Т.Г. Шевченко про утвердження соціальної рівності і політичної свободи, громадянського самоврядування і справедливої законності.

М. Драгоманов і його політичні погляди на майбутнє України.

Принцип децентралізації. Роль місцевого самоуправління в творчості М. Драгоманова.

Вплив ідей М. Драгоманова на сучасників і потомків.

Політичні погляди І. Франко, Лесі Українки.

Політичні погляди М. Грушевського.

Розвиток української політичної думки в контексті державотворчого досвіду українства на початку ХХ ст.

Суть народницького напрямку в становленні національної держави.

Суть консервативного напрямку в становленні національної державності.

Головні політичні ідеї національно-державницького напрямку.

ЛІТЕРАТУРА:

Підручники і загальні огляди:

Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. — К.: Основи, 1997. http://litopys.org.ua/istpolit/ipd.htm

Сазонов М.І. – Політологія – Харків : «Фоліо» , 1998 .

Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. — К.: Тандем, 2002.

История политических учений / Под ред. О.В. Мартышина. – М.: Юристъ, 1996.

Истон Д. Политическая наука в Соединённых Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М., 1997.

Чигринов В., Поліщук І. Історія політичної думки в Україні. Харків, 2000

Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (ІХ ст. – 1917 р.). К., 1990.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. історія української Конституції. – К., 1993.

Українська державність у ХХ ст (Історико-політологічний аналіз). – Київ, 1996.

Политология посткоммунистических обществ в Украине и России. К методологии политического анализа // Полис. – 1998. – №3.

Шемшученко Ю.С. , Бабкін В.Д та ін. – Політологічний енциклопедичний словник – К : «Генеза» ,1997 .

Першоджерела:

Платон. Государство. Кн. 4,5,8.

Аристотель. Политика. Кн. 3-4.

Макиавелли Н. Государь

Гоббс Т. Левиафан. Гл. 17-19, 21, 29-30.

Локк Дж. Два трактата о  правлении. Кн.ІІ (Гл. 7-13, 18-19).

Монтескье Ш. О духе законов. Кн. 2-3, 11.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Кн.1 (Гл.1, 6-8), Кн.2 (Гл. 1-4), Кн.3 (Гл.1-7, 11-18), Кн.4 (Гл.1-2)

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990 § 182-183, 230-259, 272-319.

Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. Соч. т. 21.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М., 1990.

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. Поколение на стыке веков. – М., 1993.

Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространства // Вопросы философии. – 1994. – №3.

Бурдье П. Социология политики. – М., 1993

Сартори Дж. Вертикальная демократия / /Полис. – 1993. – №2.

Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.

Грушевський М.С. Історія України – Русі. XIV-XVI віки – відносини політичні. Київ, Наукова думка., 1993, с.338-423

Липинський В. Історико-політична спадщина та сучасна Україна. – Київ; Філадельфія. — 1994.

Томашівський С. Під колесами історії: нариси і статті. – Берлін: Вид-во „Українське слово“, 1922. – 103 с.