7. "Розстріляне відродження"

Остаточна відмова від політики українізації

На початку 30-х років тоталітарна цент­ралізація суспільного життя не обминула і культурної, національно-духовної сфери. Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, в галузі середньої і вищої освіти, науки, мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена по­ступкою "націоналістичній контрреволюції". В Україні протягом ЗО-х років відбувалося повернення до традиційної імперської, ру­сифікаторської політики. Знов панівною мовою державних уста­нов і закладів стала російська, зменшилася кількість українсь­ких шкіл, українськомовних газет і журналів, закривалися ук­раїнські театри, скоротився відсоток українських учителів і нау­ковців. У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики. В 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, русифікаторські тенденції ще більше посилилися. З того часу в українських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови, а український алфавіт, граматика і слов­ник були максимально наближені до неї. Згортання українізації мало трагічні наслідки для національної культури, не тільки соці­ально-економічної, а й духовної асиміляції українського етносу, поставивши під загрозу сам факт його подальшого існування.

Погром національної творчої інтелігенції

Кривавим і страхітливим наслідком контр-українізації стала доля української інтелі­генції, головних носіїв національно-культурного відродження 20-х років. Першим нищівним ударом по українській науці став процес над "Спілкою визволення України" в 1930 р., на якому було засуджено провідну частину ВУАН. У цей же період розпо­чинається справжнє цькування видатного українського вченого, історика, президента УНР М. Грушевського, якого було звину­вачено в організації "Українського національного центру" (у 1924 р. М. Грушевський повернувся з еміграції до Радянської України). Чекістський пресинг, психологічний тиск прискорили загадкову смерть старого і хворого академіка в Кисловодську в листопаді 1934 р. В ті ж роки були репресовані вчені-історики М. Слабченко, В. Пархоменко, М. Горбань, незламний М. Яворський, філо­соф П. Демчук, геолог Н. Світальський, колишній президент АН УСРР В. Вернадський і щойно обраний президент республікансь­кої Академії наук О. Богомолець.

Кульмінацією в розгромі українського культурного життя став 1933 р. - рік самогубства М. Скрипника і проголошення відкритого терору проти української творчої інтелігенції. В цей рік були заарештовані зачинатель українського пожовтневого гумору О. Вишня, відомий поет, прозаїк і драматург М. Яловий. Враже­ний ув'язненням останнього, свого друга і однодумця, і спо­стерігаючи атмосферу сталінського беззаконня, 13 травня того ж року покінчив життя самогубством М. Хвильовий. У 1934 р. за гратами сталінських казематів опинилися Г. Косинка, К. Бу­ревій, О. Близько, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович. Трагічно склалася доля М. Зерова, М. Семенка, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, С. Пилипенка та багатьох інших. Усього протягом 1934-1938 pp. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігна­ний експериментальний театр "Березіль", а його фундатор, відо­мий драматург Лесь Курбас, загинув у сталінському таборі.

Українська культура в 30-ті роки

Масовий "відстріл" інтелігенції тяжко по­значився на духовному житті народу, за­гальному рівні економіки і культури. Запровадження каральних заходів щодо творчих діячів повинно було обмежити свободу думки, слова, підпоряд­кувати їх державній партії. Цій же меті слугували також відкриті протягом 30-х років відповідні творчі спілки (письменників, художників, композиторів) як засоби тотального ідеологічного кон­тролю більшовицького режиму. Разом з загиблими діячами ук­раїнської культури гинула й духовна енергія, самосвідомість на­роду. Проте і за таких умов розвиток української науки, літерату­ри, мистецтва не припинявся. Значним явищем в історії літера­тури стали поезія П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Ба­жана, А. Малишка, прозові твори Ю. Яновського, Ю. Смолича, П. Панча, І. Ле, драматургія М. Куліша, О. Корнійчука. Але письменницький талант був суттєво обмежений партійною цензурою, що всупереч історичній правді змушувала прославляти особис­то Сталіна та його оточення, тільки яскравими позитивними фар­бами змальовувати радянську дійсність.

Адміністрування й репресивні заходи щодо вчених також не­гативно вплинули і на розвиток науки, яка пережила тяжкі втра­ти. І все ж науковці докладали чимало зусиль до розв'язання нових дослідницьких проблем. У 1934 р. у складі республікансь­кої Академії наук утворився Інститут електрозварювання на чолі з Є. Пагоном; успішно працювали вчені Українського фізико-технічного інституту (Л. Ландау), Інституту фізичної хімії АН УСРР (О. Бродський). Широке визнання в 30-ті роки одержали наукові дослідження О. Палладіна, О. Динника, М. Крилова, М. Боголю­бова, В. Філатова, Л. Писаржевського. Проте наука в Радянській Україні поступово втрачала національний характер, що особливо відчувалося в галузі гуманітарних, суспільних проблем: будь-яке дослідження в сфері українознавства тепер розцінювалося як небезпечний прояв буржуазного націоналізму.

"Розстріляне відродження", як увійшла в історію ця трагічна сторінка розвитку української науки і культури 30-х років, стало не тільки жорстоким символом сталінського політичного тота­літарного деспотизму, а й прикладом мужності, гідності, поряд­ності людей, що уособлювали собою невмирущу духовну силу українського народу.

Баран

СТАЛІНСЬКИЙ "СОЦІАЛІЗМ". НАСТУП НА УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ

КІНЕЦЬ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Тоталітарна централізація і відродження ім­перської політики супроводжувались поверненням до русифікації. Перші удари по українізаторах були завдані ще наприкінці 20-х років. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубство в липні 1933 р. означали крах політики українізації. Разом з П. Постишевим в Україну прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці, витіснивши з них українців.

Того ж року Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'сси українською мовою. Якщо 1931 р. 90% газет і 85% журналів були україномовними, то 1940 р. їх частка скоротилася відповідно до 70 і 45%,.

Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалась велич російської мови і російського народу. Фактично, відновилася політика русифікації, хоч, звісно, вголос це ніколи не проголошувалося. У 1937 р. слово "українізація" остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилились, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М.С. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Наслідки контрукраїнїзації були катастрофічними для українського народу. Вона призвела до падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

огортання українізації супроводжувалось наступом на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор.

Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 р., на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистки".

З 1929 р. почали цькувати академіка М. Грушевського. У березні 1931 р. він був висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник "Українського національного центру" (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших "центрів", "організацій" і "партій"). Грушевського допитували по 8—9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Сталін наказав звільнити Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. в Кисловодську під час хірургічної операції.

Після Грушевського і його учнів настала черга українських істориків-марксистів, лідер яких Матвій Яворський був засланий на Соловки і згодом загинув. Така ж доля спіткала багатьох його послідовників.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pp. На початку 1933 р. заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до "Української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько. Були репресовані галицькі інтелігенти, шо, повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" Мирослав Ірчан, правознавець, колишній член уряду ЗУНР Михайло Лозинський, колишній член УНРади ЗУНР Семен Вітик. До концентраційних таборів потрапили українські письменники Микола Куліш, Микола Зеров, Олесь Досвітній, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Іван Каляник, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Валеріан Підмогильний, Борис Антонєнко-Давидович, Євген Плужник, Дмитро Загул, Сергій Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

У ті ж роки відбувався розгром ВУАН (з 1934 р. — АН УРСР). Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові.

Був розігнаний експериментальний театр "Березіль", а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були вилучені з прокату фільми Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

У 1936—1937 pp. загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Звичайно, розвиток науки і культури не припинявся. У 1934 р. у складі Академії ваук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом Євгена Патона. Видатні відкриття в Україні зробили фізики Олександр Бродський і Лев Ландау. Кирило Синельников, Олександр Лейпунський, Антін Вальтер і Георгій Латишев вперше здійснили розщеплення ядра атома літію швидкими протонами, Микола Крилов і Микола Боголюбов заклали основи нового напряму в математиці — нелінійної механіки. Проте наука в республіці поступово втрачала національний характер: дослідження в галузі українознавства тепер розцінювалися як прояви буржуазного націоналізму.

Продовжували творити П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук, інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось у своїх творах прославляти партію і Сталіна. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене і увійшло в історію як "розстріляне відродження".

Верстюк

Культурне будівництво

Доба "великого перелому" характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. З одного боку, були досягнуті вагомі позитивні ре­зультати у розвитку масової культури. З іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину сус­пільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької пар­тії, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від Х.Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в партії і державі.

Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків по­передніх поколінь. Адже самі вони не могли їх ос­мислити й оцінити. Найбільш разюче таке ставлен­ня виявилося у холоднокровному винищенні старо-виних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.

Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути дос­тупні інтелектуальні багатства, нагромаджені люд­ством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало нас­тільки зарегламентованим, що почало втрачати оз­наки творчості. Відрізаність їх від здобутків за­рубіжних майстрів теж боляче позначалася на куль­турному процесі.

Разом з тим зусилля партійно-державного апа­рату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня на­родних мас. Відтак зростали масштаби використан­ня народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінно­стей.

У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зро­зуміло: єдиний у дореволюційний час перепис насе­лення 1897 р. показував, що в українських губер­ніях налічувалося тільки 27,9% письменних.

Величезні зусилля щодо ліквідації неписьмен­ності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового ре­зультату. І все-таки досягнуті показники були ваго­мими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Щоб не відтворювалося нове покоління непись­менних, загальноосвітня школа повинна була охо­пити навчанням усіх без винятку дітей. Впровад­ження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одно­часно розв'язувалися проблеми створення підруч­ників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% ви-пусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості люту­вав голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс "Історії ВКП(б)".

Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 30-х pp. було вже охоплено до третини учнів.

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнто­ваних на національні меншини.

Культурний процес здійснювався силами інтелігенції. Та вона з кінця 20-х pp. зазнавала постійних і жорстоких переслідувань з боку вла­стей. Не дивно, що розвиток культури був поверхо­вого характеру.

Спочатку власті майже не усвідомовели, що за­довільне функціонування державних структур не­можливе без спеціалістів. Вони спробували заміни­ти тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру "висуван­цям" з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед "висуванців" знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки за­довільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х pp. зросли масшта­би підготовки фахівців робітничо-селянського по­ходження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 p., а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Вели­кобританію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис), Італію (75 тис.) чи будь-яку іншу країну Західної Європи. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири ву­зи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіне (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Вороши-ловграді (Луганську), Запоріжжі (Олек-сандрівську), Житомирі, Кривому Розі, Мико­лаєві, Херсоні.

У підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в учбових установах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта, яка давала засади наукової підго­товки. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу вузів, що благотворно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки (1929—1932) вузи і технікуми України підготували 110 тис, у роки дру­гої (1933—1937) — близько 196 тис. спеціалістів. Це майже дорівнювало кількості спеціалістів, що були в усій дореволюційній Росії.

Головним осередком наукової діяльності про­довжувала залишатися ВУАН. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УСРР. Президен­том ВУАН у 1928—1929 _РР. працював Д.Забо-лотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

У 1929 р. партійно-державне керівництво Ук­раїни наважилося здійснити давно плановані заходи щодо оновлення складу ВУАН шляхом істотного збільшення кількості дійсних членів за рахунок кан­дидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Для забезпечення бажаних результатів вибори здійснювалися, як виняток, відкритим голосуван­ням. Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які мали всі об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН. Разом з тим не посоромилися висунути свої кандидатури і були об­рані такі представники партійно-державної верхів­ки, як В.Затонський, Г.Кржижанівський, М.Скри­пник, О.Шліхтер.

З 1930 р. у ВУАН було взято курс на інститут як основний осередок науково-дослідної роботи. В діяльність Академії почала запроваджуватися пла­новість. Цілком фінансуючи її, держава намагалась контролювати виконання планових завдань.

В 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, президентом якої став О.Шліхтер. Власті розраховували на те, що таке угруповання наукових установ більш успішно розроблятиме про­блеми суспільних наук, ніж "консервативна" ВУ­АН. Однак після 1933 p., коли посилилися репресії науковців, від них найбільше постраждали "свої" — вчені-марксисти. У 1936 р. в АН УРСР утво­рився ряд суспільствознавчих інститутів — еко­номіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМ-ЛІНу формально були злиті з ними, але фактично в них уже майже не залишалося співробітників.

Літературу та мистецтво державна партія по­воєнному розглядала як одну з ділянок "культурно­го фронту". Тут, як і на інших ділянках, власті до­бивалися зміни складу інтелігенції шляхом сприян­ня припливу митців робітничо-селянського поход­ження. Психологія і політика "великого перелому" глибоко вплинула навіть на цю галузь: у вересні 1930 p. профспілки проголосили всесоюзний при­зов робітників-ударників у літературу. Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків бу­ло "призвано" близько 2 тис. робітників.

Нове поповнення письменників і поетів разом з тими, хто працював у літературі раніше, надіслали делегатів на І з'їзд письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після пе­ренесення столиці продовжився у липні в Києві. На ньому була оформлена Спілка письменників Ук­раїни. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, худож­ників, композиторів ідеологічні відділи державної партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм куль­тури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого "соціалістичного реалізму".

Істотну частку духовної культури народу стано­вило релігійне життя. Державна партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи — єдиний елемент дореволюцій­них організаційних структур суспільства, що зберіг­ся. Йшлося про те, щоб виховати нове покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю.

Перший удар по церкві було завдано в добу Леніна. Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та іншу власність під час загальної націоналізації за­собів виробництва, але й, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів або оздоблені коштовним камінням.

З початком сталінського штурму наступ на церкву відновився. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім бого­служіння. Розпочалося масове винищення ма­теріальної основи релігійних громад. У приміщен­нях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена по­за законом Українська автокефальна православна церква.

Перепис 1939 р. показав істотне зростання кількості інтелігенції. Порівняно з переписом 1926 р. чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської — в 6,4 раза. Індустріальні та аграрно-технічні кадри працівників розумової праці збільшилися у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викла­дацька інтелігенція (у 6,2 раза).

Порівняно із серединою 20-х pp. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" категорій — працівників мистецтва і юридичних працівників) питома вага українців ста­ла переважаючою. В цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Кульчицький

Успіхи в ліквідації неписьменності

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п'ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х років уряд поставив вимогу «закрити проблему». Якщо виникала потреба, до не­письменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти від­відували 799 тис. осіб, у 1934 р. - близько 840 тис, у 1938 р.-620 тис.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічу­валося 72 відсотки неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 від­сотків неписьменних у віці до 50 років.

Стан шкільної освіти

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв по­станову «Про загальне обов'язкове навчан­ня».

Щоб реалізувати принцип обов'язко­вості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв'язання цих завдань при РНК УСРР було створено комітет сприяння всеобучу* на чолі з головою уряду В. Чу­барем. Комітети створювалися й на місцях.

* Всеобуч — скорочено: «всеобщее обучение». Цей російський неологізм у 30-ті роки ввійшов у мови народів СРСР без перекладу.

Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи перево­дилися на семирічне навчання. Деякі семи­річки переходили на 10-річний строк на­вчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. було запроваджено єди­ну структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне на­вчання), неповна середня (семирічне) і се­редня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було по­будовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було пе­ретворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив поста­нову, в якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати поколін­ня, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мусив дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» (травень 1934 р.) критику­валася спроба підмінити викладання пред­мета в історико-хронологічній послідов­ності подій абстрактними соціологічними схемами.

Предметом вітчизняної історії вважа­лася історія СРСР. Під нею розуміли істо­рію Росії з деякими відомостями про ми­нуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нар­ком освіти М. Скрипник дбав про націо­нальну школу, у якій навчання здійснюва­лося мовою місцевого населення. На по­чаток другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні менши­ни мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 на­вчального року було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Передбача­лося вивчати російську мову з 2 до 10 класу, Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, російська мова ставала основною навчальною дисципліною. На­вчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Учительські кадри були найбільш ма­совим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М. Скрипника очо­лював В. Затонський. Виступаючи на пле­нумі Ради національних меншин у серпні 1933 p., новий нарком бідкався з приводу того, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і де-нікінських послідовників». За його розра­хунками, «класово ворожі елементи» серед українського вчительства дорівнювали май­же 10 відсоткам загальної його чисельності. Трохи пізніше нарком підвищив частку «класово ворожих елементів» серед учи­тельства до 30-40 відсотків. З огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорів­нювала в Україні в першій половині 30-х років 140 тис, кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. осіб. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-постишевських репресій 30-х років. Відповідно катастрофічно знизилася якість навчання в школі.

Розвиток вищої школи

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного гос­подарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавле­ний роботи за фахом через політичну недо­віру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19в 1914/15 навчаль­ному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інсти­тути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (ко­лишня Юзівка), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р. відновилася діяльність уні­верситетів у Києві, Дніпропетровську, Оде­сі й Харкові.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абіту­рієнтів.

У роки першої п'ятирічки вузи і тех­нікуми України підготували 110 тис, у роки другої - близько 196 тис спеціалістів. Проте значну частину їх було репресовано.

Розвиток науки

Головним осередком наукової діяльно­сті залишалася ВУАН. У 1936 р. при за­твердженні нового статуту її було пере­йменовано в Академію наук УРСР.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контро­лювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та ін­ших осередках ВУАН було досягнуто ва­гомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову га­лузь - нелінійну механіку. Світового ви­знання набули фундаментальні праці мате­матиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному ін­ституті у Харкові було введено в дію при­скорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеп­лення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Починаючи з середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було ство­рено інститути електрозварювання та гір­ничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевсь-ким, М. Слабченком плідно працювали над проблемами історії України. У літературо­знавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, А. Кримсь­ким. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націона­лістичні.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над вигаданою в кабінетах слідчих Спілкою визволення України (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С. Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зай­няв кілька номерів столичної газети «Вісті». У ньому вказувалося, що СВУ - це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка ан-тирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду, та за відмінний від офі­ційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї контрреволюційної організації - Україн­ського національного центру (УНЦ). До

цієї організації слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, за­арештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був ви­знати свою приналежність до контрреволю­ційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився від свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловод­ську після нескладної операції М. Грушев­ський помер.

Поза рамками ВУАН у 1931 р. було утво­рено Всеукраїнську асоціацію марксист­сько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН),

президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржу­азна» ВУАН. Однак такий розрахунок не справдився. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гумані­тарного профілю - економіки, історії Укра­їни, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок ре­пресій співробітників у них майже не зали­шилося.

Література та мистецтво

Література та мистецтво вважалися од­нією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керів­ництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до лі­тературних гуртків було «призвано» близь­ко 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редак­ціях літературних журналів, у яких працю­вали письменники-професіонали.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письмен­ників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення сто­лиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників Ук­раїни. У творчі спілки об'єдналися й пра­цівники мистецтва. За допомогою цих спі­лок власті прагнули уніфікувати зміст куль­турного процесу за ідеологічними стандар­тами так званого соціалістичного peaлізму. Утвердилася жорстка система конт­ролю над духовною творчістю, яка харак­теризувалася брутальним втручанням пар­тійних чиновників у літературно-художнє життя.

Контроль і регламентація згубно впли­нули на творчу долю такого яскравого пое­та, як П. Тичина. Він «вписався» в сталін­ську добу, завоював становище офіційно ви­знаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти пів­року у в'язниці за звинуваченням в «укра­їнському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламен­тації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Укра­їна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. пись­менника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, М. Хвильо­вий наклав на себе руки.

В грудні 1934 р. була сфабрикована справа «Білогвардійського терористич­ного центру», до якого залучили 37 чоло­вік. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 20-х роках приїхав з Га­личини, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили в приналежності до «Білогвардійського центру», були драмагург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка.

«Кіровські» експрес-процеси були тіль­ки початком. Всього протягом 1934— 1938 pp. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого пись­менницького з'їзду.

У передвоєнному десятилітті розквіт­нув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема в розвиток музичної культури великий внесок зробили компо­зитори М. Вериківський, К. Данькевич, А. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинсь-кий, Л. Ревуцький.

Плідно працювали ветерани української сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші віком А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історії українського театру чільне міс­це посів Лесь Курбас - актор-новатор, тала­новитий режисер, керівник прославленого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений в націоналізмі й загинув у таборах.

Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабри­кованими звинуваченнями чекісти заареш­тували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усі вони були розстріляні.

У кіномистецтві проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Зем­ля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

Творчість українських майстрів літера­тури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою «розстріляного відродження».

Підсумки «культурної революції»

Незважаючи на терор, чисельність інте­лігенції в Радянському Союзі зростала за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища.

Зіставлення показників Всесоюзних пе­реписів населення 1926 і 1939 pp. свідчить, що за цей час чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської-в 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання спостеріга­лися в групі технічних спеціалістів (інду­стріальні та аграрно-технічні кадри) - у 8 разів.

Керівний персонал державних установ зріс у 14 разів. Ця цифра найбільш яскраво визначає масштаби одержавлення всіх сфер життя. Державна партія утворювала різно­манітні органи й організації, які ставили кожного громадянина під тотальний контроль.

Кваліфікаційно-професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р., в Україні вищу освіту мали тільки 13 відсотків спеціалістів, а середню спеціальну - 18 відсотків.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти - все це фатально позначалося на якості підготовки.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. Як правило, чекісти випереджали професорів.

За переписом 1926 p., частка українців у керівному складі промисловості не переви­щувала 31 відсотка, а серед керівників

аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили 70 відсотків керівного персоналу. Тому кампанія украї­нізації в Україні була поступово згорнута. Кампанія коренізації після 1933 р. цілком припинилася. Компартійно-радянський центр у Москві надіслав в Україну М. Хру­щова, який почав розгортати кампанію повзучої русифікації.

Поняття та терміни

Націоналізм - ідеологія, яка проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію або самостійну державу).

Довідник новий