3.2. Література і мистецтво.

Поповнилася літературна скарбниця народу. Піддані критиці за націоналізм літератори змушені були рятувати себе віршами типу «Партія веде», написаному П.Тичиною у 1933 p., або «Пісня про Сталіна» (М.Рильський), але творили вони і талановиті речі. Вагомими здо­бутками прози стали «Голубі ешелони» П.Панча, «Дитинство» Ю.С-молича, «Бур'ян» А.Головка, «Людолови» 3.Тулуб, «Вершники» Ю..Яновського.

Композитори Б.Лятошинський, М.Вериківський, В.Косенко, К.Данькевич створили нові майстерні інструментальні і вокальні твори. У 30-х роках були відкриті консерваторії в Києві, Харкові та Одесі.

В українських театрах цього часу блискуче проявили себе актори і режисери Г.Юра, А.Бучма, Ю.Шумський, до яких з часом приєдна­лися молодші О.Сердюк, Н.Ужвій, О.Ватуля. Наприкінці 30-х років в Україні було вже понад 80 професійних театрів. (Король В. - с 150) Одні митці, як здібні оперні співаки М.Донець, 3.Гайдай, драматург О.Корнійчук та ін. допомагали каральним органам, інші, як Л.Кур-бас, актори Ф.Лопатинський, М.Надемський гинули в сталінських застінках.

Кіномистецтво 30-х років поповнилося геніальним поетичним фільмом Олександра Довженка «Земля»(1930 p.). З появою звукового кіно з'явилися роботи режисерів Д.Вертова, І.Кавалерідзе (Наталка Полтавка»), І.Савченка («Дума про козака Голоту»).

Творили талановиті графіки і художники М.Дерегус, А.Петрицький, В.Касіян, Ф.Кричевський («Замріяна Катерина»). Скульптор М.Манізер створив пам'ятник Т.Шевченку в Харкові. Були досягнен­ня і в пісенно-музичній та декоративно-прикладній творчості. На ви­ставці народної творчості, яка демонструвалася у 1936 р. в Києві, Москві, Ленінграді були представлені роботи з традиційних украї­нських центрів народного мистецтва: Петриківець, Решетилівки, Опішні та ін.

Дуже змінилася тематика творів. Вимагався «соціалістичний ре­алізм». Митці переважно оспівували подвиги партії і її вождів, соціалі­стичні здобутки і дружбу народів СРСР, а національні культурні дже­рела замулювалися, вироблявся тип вторинної периферійної української ментальності і культури. (Попович М.).

Кормич, Багацький

СТАНОВИЩЕ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ У 30-х рр. «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

На початку 30-х pp. в Україні в цілому було подолано непи-семність, широко здійснювалась підготовка спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою.

Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, переслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації. Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні посади в республіці і почали виконувати завдання Сталіна, що були викладені в сумнозвісній телеграмі, яку надіслали до України в грудні 1932 р. У цій телеграмі була вимога: «Припинити українізацію». Українізація оголошува­лася націоналістичною контрреволюцією. Сталін оголосив основною небезпекою місцевий націоналізм. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських вчителів.

Багатьом вченим навішували ярлики «войовничих фашистів», «махрових представників української націоналістичної контррево­люції». У 1931 році було заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував — розігнано. Лідера українських істориків-марк-систів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.

У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Нарко­мату освіти «вичистили» біля 300 вчених і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий. У тому ж році за надуманими звинуваченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та установ. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16,4% всього складу науковців.

У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письмен­ники М. Лебединець, О. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко, І. Терещенко та ін. У 1935 р. були «викриті» «Всеукра­їнський боротьбистський центр» та інші «антирадянські органі­зації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Енік та багато інших діячів культури. Протягом 1934-1938 pp. було заарештовано понад половину членів та кандидатів-стажистів Спілки письменників України (97 з 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Було знищено всесвітньо відому школу художника-монумента-ліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресовано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Було перероблено український правопис, наближено його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифікувалась історія України. У 1938 р. запро­ваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України. Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого натяку на критику зображати минуле й сучасне, прославляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих надзви­чайно складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відро­дження української літератури в майбутньому.

Джерела та література

Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.-К., 1990.

Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939).-Ужгород, 1993.

Гонга О., Захарчук Б. Проблема державних кордонів України (1917— 1940 pp.). - В зб.: Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.- К., 1992.-Вип. 2.

Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки.-К, 1991.

Історія міст і сіл УРСР. Одеська область.- К., 1969.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років: соціальний портрет та історична доля,- К.,1992.

Конквест Р. Жнива скорботи.- К., 1993.

Кульчицький С В. Ціна «великого перелому».- К., 1991.

Лозицький В. Політика українізації в 20-30-х роках.- УІЖ, 1989.- № 3.

Нариси з історії Закарпаття.- Ужгород,1993; 1995.- Т. 1-2.

Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелі­генції.-К., 1994

Алексеєв

СТАНОВИЩЕ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ В 30-Х РОКАХ

У кінці 20-х років разом із початком форсування індустріалі­зації, насильницької колективізації розпочався масовий штурм у галузі культури: за негайну ліквідацію неписьменності і впровад­ження загальнообов'язкового початкового навчання, різке збільшення кількості студентів і поповнення студентства вихід­цями з робітничого середовища, сталінізацію сфери літературно-художнього життя і її уніфікацію.

Значні зусилля докладалися для завершення ліквідації непись­менності. У 1929 р. була введена адміністративна відповідальність кожного неграмотного за ліквідацію своєї неписьменності. За парти сіли мільйони селян і робітників. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років складала майже 95%.

У 1930 р. в радянській Україні почали впроваджувати загально­обов'язкову початкову освіту. Збільшувалися асигнування на шкільну справу, розширювалась підготовка вчителів. У 1932/33 навчальному році в Україні працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося майже 4,5 млн. учнів. Переважна більшість навчалася в українських школах, а близько 400 тис. - у російських, єврейсь­ких, німецьких, польських, болгарських, чеських, грецьких та ін. Наслідком голоду 1932-1933 pp. було те, що у 1933/34 навчальному році за парти сіло на 170 тис. дітей менше, ніж у попередньому.

У 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл: по­чаткова (4 p.), неповна середня (7 р.) та середня (10 p.). Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальнообов'язкової по­чаткової освіти, а в містах - до загальної семирічної.

Відбулися зрушення і в галузі вищої освіти. Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. До вузів приймали в основному через робітфаки - підготовчі відділення, що комплектували­ся партійними і профспілковими організаціями за класовим прин­ципом. Ці процеси отримали на партійних з'їздах гучну назву "культурна революція". Але в її підвалинах була закладена супе­речність: розрив між величезним кількісним зростанням спеці­алістів, грамотних людей та дуже низьким якісним рівнем освіти.

Нестача вчителів, кваліфікованих викладачів, невлаштований по­бут, дуже слабка матеріально-технічна база навчальних закладів не могли не позначитись на рівні підготовки випускників.

Посилювалась ідеологізація навчального процесу. Учні та сту­денти все більше вивчали "науки", що насаджувались сталінським режимом. Адміністративна система культивувала неприязнь і во­роже ставлення до інтелігенції. Належність до інтелігенції вважа­лася чимось непристойним. Інтелігенцію не тільки принижували, а масово знищували. У вересні 1929 р. відбулися арешти визнач­них діячів української науки, культури й УАПЦ як членів вигада­ної ОДПУ "Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся про­цес над 45 "керівниками" СВУ. Під лещата репресій потрапили най-відоміші представники української національної інтелігенції -академік С. О. Єфремов, професори Й. Ю. Гермайзе, О. Т. Черняхів-ський, Г. М. Іваниця, М. Є. Слабченко, наукові співробітники Акаде­мії наук Г. К. Голоскевич, Г. Г. Холодний, письменники М. Є. Івчен-ко, Л.М. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського національного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. С. Грушевський та його брат О. С. Грушевський, відомий історик-марксист М. І. Яворський та ін. Всесвітньо відомого вченого М. С. Грушевського вислали до Москви, де він перебував під домашнім арештом, решта опинилась в ув'язненні на Соловках.

У 30-х роках репресовані вчені-історики Ф. М. Гавриленко, В. О. Пархоменко, М. В. Горбань, В. О. Рожанський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки геолог Н. І. Сві-тальський, генетик І.І. Агол, філософ С. Ю. Семківський. Десятки інших науковців академії було заарештовано і засуджено. Чимало з них загинуло в концтаборах ГУЛАГу.

Умови наукової діяльності були жахливими. Однак і тоді вчені працювали над розв'язанням актуальних наукових проблем, важливих результатів досягли Український фізико-технічний інсти­тут. Інститут фізичної хімії. Визнання одержали наукові досліджен­ня О. В. Палладіна, М. Д. Стражеска, О. М. Динника, М. М. Підо­плічка, М. В. Луговцева, М. М. Доброхотова, Ю. В. Кондратюка та ін.

Розширилася мережа культурно-освітніх установ - клубів, музеїв, бібліотек. У 30-х роках ця сфера була остаточно ідеологізована і підпорядкована адміністративно-командній системі, яка всемірно використовувала її для зміцнення своїх позицій і нав'язування суспільству фальшивих цінностей та пропагандист­ських догм.

Наступ на українську культуру особливо посилився з прихо­дом у 1933 р. на посаду секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева, який одержав фактично диктаторські повноваження. Одразу ж була припинена "українізація". В УСРР розпочалася неприкрита русифікація усіх сфер українського життя. На знак протесту про­ти антиукраїнської політики наклали на себе руки М. Хвильовий (13 травня 1933 p.), М. Скрипник (7 липня 1933 p.). Більшовиць­кий режим твердив про існування цілої серії змов, "розкривались" одна за одною "націоналістичні" та інші таємні організації - "Блок українських націоналістичних партій", "Терористичний соціаліс­тичний центр", "терористичний блок троцькістів-націоналістів".

Після вбивства у 1934 p. C. Кірова в УСРР було засуджено до розстрілу, за фальшивими звинуваченнями у прилежності до "білогвардійської організації", діячів української культури Г. Ко­синку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельниць-кого та ін. Загалом із 240 українських письменників було ре­пресовано 200. Всі створені у 20-х роках літературно-художні об'єднання ліквідовувались. Натомість у 1932 р. створена єдина Спілка радянських письменників України, яка стала, по суті, но­вим наркоматом.

Репресії не обминули і український театр. У 1933 р. було за­арештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр "Березіль" закрито. Така ж доля спіткала багатьох українсь­ких художників, у тому числі М. Бойчука і створену ним майстер­ню монументального живопису. Він і його найближчі сподвижни­ки, художники В. Седляр та І. Падалка, загинули. Всі художні об'єд­нання також були ліквідовані, а замість них у 1938 р. створено Спілку художників України.

У складних умовах перебувало кіномистецтво Радянської Ук­раїни. Матеріальні труднощі, важка суспільно-політична атмосфера стримували його розвиток. І все ж новими творами збагачували вітчизняне кіномистецтво О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савчен­ко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. На початку 30-х років з'явилося зву­кове кіно. За 1929-1937 pp. В УРСР було знято близько 180 фільмів різних жанрів. О. Довженко створив такі відомі фільми, як "Арсе­нал", "Земля", заявивши про себе як про кінорежисера світового рівня. У 30-х роках О. Довженко змушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Отже, культурне життя України, досягнувши значних успіхів у 20-х роках завдяки політиці "українізації" на рубежі 30-х років потрапило під прес сталінського режиму і зазнало непоправних итрат. У результаті репресій була знищена значна частина україн­ської інтелігенції, а ті, хто залишився в живих, мусили пристосо-иуватися до нав'язаних режимом ідеологічних та творчих обме­жень. Література і мистецтво розглядалися владою як додаток до ідеології, як інструмент в руках більшовицької партії.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. В яких умовах розвивалася освіта в Радянській Україні у 30-х роках. Які її здобутки ?

2. Чого домагався більшовицький режим, організовуючи політичні процеси проти української інтелігенції?

3. Які були наслідки репресій для української культури?

Шляхами віків

«Культурна революція». Перетворення у галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною ре­волюцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості.

Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. їй потрібні були виконавці — «гвинтики». Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого про­шарку населення, який в Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелекту­альної еліти дореволюційного суспільства.

У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств. Ідео­логізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі куль­турні шари. Творче життя митців було настільки регламентова­ним, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному пе­реслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст хо­лоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками.

Разом з тим держава турбувалася про розвиток масової культури. У цій галузі були досягнуті безсумнівні успіхи. Йдеть­ся, зокрема, про поліпшення елементарної грамотності народу. Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні були здатні чи­тати й писати тільки 27,9 % населення. На початку XX ст. стано­вище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняв декрет, згідно з яким все непись­менне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залу­чалися комсомольські і профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координува­ла Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьмен­ністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис на­селення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50 років.

Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважа­лося переведення її на рідну мову учнів. Незважаючи на нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. У 1925 р. у Києві діяло по­над 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська.

Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько ЗО % дітей шкільного віку ще залишалося поза школою. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, загальним навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Про­те більшу частину того навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

Різноманітність форм навчання зійшла нанівець. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII класи) і се­редня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тек­сту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП (б)».

У другій п'ятирічці (1933—1937 pp.) збільшилося будів­ництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80 % дітей навчалося в українських школах.

3 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Дореволюційна інтелігенція за своєю чисельністю не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До то­го ж значна її частина емігрувала, а ті, хто залишився, працю­вали у вкрай несприятливих умовах і поступово були май­же повністю винищені за стандартними звинуваченнями у «шкідництві». їх місце зайняли «висуванці» з робітничого класу й селянства. Найчастіше вони не могли задовільно справитися з покладеними на них функціями. З початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи і технікуми. За першу і другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже таку саму кількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Однак їм не вистачало загальної культури, освіченості, до­статньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено відповідні спілки (письменників, художників, композиторів тощо). За їх допомогою то­талітарна держава придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий «відстріл» інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, за­гальному рівні економіки й культури, функціонуванні народного господарства і, зрештою, на обороноздатності. При зовнішній повазі до національних форм культури тоталітаризм виявляв не­абияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціа­лістичного реалізму».

Гупан

5 грудня 1936 p. була прийнята нова Конституція СРСР. За її шаблонами складалися конституції союзних республік. Конституція Української РСР була прийнята 30 січня 1937 р. В ній фактично збережено всі положення союзної Конституції. Склалася невідповідність між конституцією, яка була побудо­вана на принципах демократизму, та реальним життям сус­пільства. Життя переконало, що конституція мала деклара­тивний характер. Права людей нічим не гарантувалися і не підкріплювалися. За таких умов у суспільстві поширювалась соціальна пасивність і байдужість, а режим посилював реп­ресії. Були вчинені погроми серед науковців, діячів культури, партійців. Згодом були ліквідовані всі українські школи, клу­би та газети, що діяли за межами УРСР. В Україні закривали навчальні, культурні заклади національних меншин. З прихо­дом у 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хру­щова почалася ліквідація національних районів, посилилася русифікація.

В 30-ті pp. радянський уряд приділяв особливу увагу за­вершенню ліквідації неписьменності. Офіційна пропаганда стверджувала, що така політика проводиться для надання можливостей всебічного розвитку людини соціалістичного суспільства, для подальшого розвитку демократії тощо. Дійсною причиною дійових заходів з боку держави в цьому напрямку було те, що більшовицький режим намагався поширити свій вплив на формування свідомості людей. Звичайно, що не прагнення всебічного розвитку особистості та подальшого де­мократизму суспільства було в основі такої політики, а бажан­ня впливати на людей через діяльність освітніх закладів, через засоби масової інформації — газети, журнали, художню літе­ратуру. Крім політичної передумови поширення освіти, цього вимагав форсований економічний розвиток, який потребував освічених фахівців. Значна кількість старої технічної інтелі­генції була знищена більшовицьким режимом, треба було ство­рити умови для підготовки нової з робітників і селян. Нова інтелігенція, тобто вчорашні селяни та робітники, мала бути вдячною радянській владі за надану можливість займати чин­не місце в радянському суспільстві. Нова інтелігенція прохо­дила через лікнепи та робітфаки і була повністю залежною від держави. В Україні в цілому успіпіно виконувалась освітянсь­ка програма. Щороку збільшувалася кількість шкіл, зростала кількість учнів. Високі темпи розвитку шкільництва вимагали збільшення кількості вчителів. Так, якщо в 1932-1933 на­вчальному році в республіці працювало 126 тис. вчителів, то в 1938—1939 pp. їх було 194 тис. Кількість учнів за той час збільшилася на 1 млн. Причому, кожний третій учень здобував середню освіту. Подальший розвиток шкільної освіти стриму­вався тим, що майже третина вчителів мала незакінчену серед­ню освіту. Негативні наслідки для освіти мали репресії вчи­телів (безпідставне звільнення з роботи, арешти), які чинила адміністративна влада у 1937—1938 pp. Комуністичний режим посилив у 30-х pp. в Україні політику русифікації. В усіх шко­лах запроваджувалось вивчення російської мови. Відбулися зрушення в українській граматиці в бік зближення її з російсь­кою. Невпинно зростала кількість шкіл з російською мовою викладання.

5 серпня 1931 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) про початко­ву і середню школи, у якій засуджувалося новаторство в ра­дянській школі і вимагалося повернення до старих форм робо­ти. З цього часу фактичне керівництво освітянськими спра­вами перейшло до ЦК ВКП(б), і це не випадково, оскільки комуністичний режим прагнув, щоб усі освітньо-виховні уста­нови СРСР стали його покірним знаряддям у боротьбі за пану­вання над світом.

Значні зрушення відбулися в 30-х pp. у вищій школі. Так, якщо в 1929 р. в Україні діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29 тис. студентів, то в 1939 р. в 148 ВНЗ на­вчалося понад 125 тис. студентів. Зростала мережа науково-дослідних установ. Вагомих наслідків добилися вчені в галузі фізико-математичних наук. У 1932 р. вчені Українського фізико-технічного інституту вперше в Радянському Союзі здійсни­ли розщеплення атома. У галузі термоядерного синтезу плідно працювали академік Л. Ландау, О. Бродський, у галузі елект­розварювання — академік Е. Патон.

Українські вчені досягли світового визнання в таких галу­зях, як біологія, хімія, доменне виробництво, селекція рослин і тварин, у ракетній техніці. Особливо слід відзначити внесок українських вчених у розвиток суспільних наук. Серед них бу­ли М. Грушевський («Історія України-Русі»), А. Кримський («Історія хазар»), І. Крип'якевич («Велика історія України»), Н. Полонська-Василенко («Історія Лівобережної України XVII-XVIII ст.»). У 1936 р. в складі Української Академії на­ук було створено Інститут історії України, де були підготовлені і вийшли друком «Нариси з історії України», «Історія України в документах і матеріалах» у 2-х томах, «Короткий курс історії України» та багато інших ґрунтовних видань.

Всього в кінці 30-х pp. в Україні функціонувало понад 220 наукових установ. Слід відзначити, що українські вчені могли б добитися значно більших успіхів, якби не диктат з боку комуністичного режиму, наслідком якого стали масові репресії. Чимало відомих науковців були затавровані як «шкідники», «носії буржуазної ідеології», «націоналісти». Бу­ли репресовані такі визначні діячі науки, як академік-геолог Н. Світальский, генетик І. Агол, філософ С Семківський, істо­рики М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, М. Яворсь-кий та багато інших. Але незважаючи на жахливі умови, ук­раїнські науковці домоглися значних успіхів і зробили значний внесок у скарбницю світової науки.

Характерні ознаки суспільно-політичного життя 30-х рр, рельєфно відбилися в літературі. В умовах жорстокої цензури з боку держави Комуністична партія визначала для письмен­ників тематику їх творчості. Діапазон цієї тематики не був ши­роким. Більшовицьке керівництво дозволяло митцям висвіт­лювати проблеми героїки революції та громадянської війни або трудового героїзму радянських людей. Щоб посилити свій кон­троль за діяльністю письменників, ЦК ВКП(б) у 1932 р. при­ймає рішення про створення єдиної централізованої ор­ганізації, яка б об'єднала письменників. У тому ж році була створена Спілка радянських письменників України. Комуніс­тичний режим планомірно посилював тиск на літературних митців. Партійне керівництво республіки займалося пошу­ками націоналізму в творчості письменників.

На початку 30-х pp. за безпідставними звинуваченнями бу­ло заарештовано декілька десятків українських письменників. У 1933 р. хвиля арештів поновилася, був заарештований Остап Вишня (П. Губенко). Йому ставили у провину участь у вига­даній НКВС «контрреволюційній українській військовій організації» (УВО). Остап Вишня відбув у сталінських таборах десять років. У 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хви­льовий. У 1934 р. були заарештовані і розстріляні І. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько. З 1934 по 1938 р. за­арештовано більше половини членів Спілки письменників Ук­раїни. Слід зазначити, що не всі письменники витримували ко­муністичний тиск. Дехто, намагаючись врятуватись, стали на шлях звеличення Й. Сталіна та його оточення.

Все це, безперечно, негативно позначилося на розвиткові літературного процесу в Україні. Але й за таких умов в ук­раїнській художній літературі з'явилися твори, що були ваго­мим внеском у скарбницю світової культури.

Видатною подією в літературному житті українського наро­ду стала поезія П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Ба­жана, А. Малишка. Значними здобутками української літера­тури були прозові твори П. Панча, Ю. Яновського, І. Ле, Ю. Смолича та ін. Поповнилася в цей час українська драматур­гія п'єсами О. Корнійчука, М. Куліша, І. Микитюка.

Незважаючи на терор і репресії, в Україні продовжували виходити твори, в яких висміювалася радянська та партійна бюрократія, підлабузництво, догідництво тощо. Найбільш вдало в цьому жанрі працювали О. Вишня, І. Сенченко, М. Хвильовий.

У 30-ті pp., крім згаданих авторитетних письменників, з'являються імена талановитої молоді. Серед них були такі майстри художнього слова, як М. Нагнибіда, І. Нехода, І. Му­ратов, М. Шпак та багато інших.

Таким чином, українська культура 30-х pp. набула по­дальшого розвитку. Розбудовувалася і вдосконалювалася сис­тема освіти. Швидкими темпами була ліквідована масова неписьменність, забезпечувався доступ до знань трудовому на­роду. Утворилася нова система підготовки інженерно-техніч­ної та творчої інтелігенції. Зростала ефективність практичної і теоретичної роботи в усіх галузях науки і техніки. Українські літератори збагатили скарбницю світової культури високоху-

дожніми творами. Але ці здобутки були б ще більшими, якби тоталітарний комуністичний режим не пригнічував творчий потенціал народу. Погроми 30-х pp. у культурі завдали вели ких втрат духовному життю всього українського народу. Розправа над українською інтелігенцією увійшла в історію під на звою «розстріляне відродження».

Таким чином, у 30-х pp. XX ст. в Україні, яка була складо вою частиною СРСР, відбулися зміни в адміністративному уст­рої і соціальній структурі суспільства. В цей час закріпився сталінський тоталітарний режим, про що свідчили масовий те­рор, суперечливість у суспільно-політичному, духовному та культурному житті.

Гайдуков

СТАН КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ В 30-ті РОКИ

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної та політичної ситуації в СРСР в цілому і в Українській РСР зокрема. 30-ті роки — це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли при­пинилася українізація, період, коли почався «наступ соціалізму по всьому фронту», коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсь­ко-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з проми­словістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчаль­них програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотри­муватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкі­льного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навча­лося в українських школах. З 1938 p., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість спеціа­лістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на пер­ший план висувалися політико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції. Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керів­никами» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, про­фесори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі ака­демік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало кори­сного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стра-жеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запроваджен­ня тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно при­пинена українізація. Розпочалася неприхована русифі­кація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Ко­синка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та пи­сьменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинувачен­нями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали /. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 тала­новитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Ка-валерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес ре­жиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» — це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української куль­тури в цей період.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Яка структура загальноосвітньої школи впроваджує­ться в СРСР у 30-ті роки?

• Хто з видатних українських учених був репресований у справі «Спілки визволення України»?

• Що таке «Розстріляне відродження»?

Лях