Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Шпоры.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
08.03.2016
Размер:
140.47 Кб
Скачать

Посилення громадянської війни та іноземної інтервенції в Україні. Втрата Україною незалежності.

Хто винен у розв’язанні громадянської війни в України – є одним із болючих питань вітчизняної історії: Керенський, Корнілов, Краснов, Каледін, Колчак, Денікін, Врангель, Махно та інші вожді, Центральна Рада й більшовики на чолі з Леніним абоіноземці? Добре відомо, що більше всього пролито крові робітників, селян та інтелігенції. Є очевидним, що історичний хід подій вимагав від політичних партій, їх лідерів утвердження влади не однієї партії, іншими словами її диктатури, а широкої за своєю соціальною базою революційно-демократичної коаліції для успішного проведення демократичних перетворень. Тільки це могло запобігти розв’язанню громадянської війни, що призвела до величезних людських втрат. Насамперед, не дійшли до згоди Центральна Рада і Рада Народних Комісарів РРФСР. Центральна Рада не приховувала своїх антирадянських настроїв, сприяла підтримці антибільшовицького руху, пропускаючи війська донських і кубанських козаків через свою територію. Збройна боротьба в Україні створила умови, за яких країни Антанти знайшли привід для свого вторгнення на її територію. Висадивши свої війська на територію України, Антанта зобов’язалась підтримувати порядок на Півдні Росії. У чорноморських портах від Одеси до Новоросійська навесні 1919 р. налічувалось до 60 тисяч вояків Франції, Англії, Греції, Румунії, Польщі. Плани Антанти передбачали зайняття основної частини України, в тому числі Києва і Харкова. Директорія неодноразово висловлювала протести проти такого розвитку подій. Спроби Директорії силою зайняти Одесу і встановити свою владу закінчились поразкою. Досить швидко війська Антанти витіснили адміністрацію Директорії і вона мобілізувала свої зусилля на боротьбу з більшовиками, які загрожували їй з боку Радянської Росії. Підкреслимо, що за умов, які склалися на цей час, Директорія і політичні сили України вирішували, з ким їм єднатися: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти. Пошуки орієнтації розкололи українців на декілька таборів. Внаслідок цього з’являются конфліктні ситуації, загострюются стосунки між політичними лідерами та їх прихильниками.Характерним в цьому є загострення стосунків Директорії УНР з урядом ЗУНР. Головною причиною їх стало підписання Директорією УНР договору про перемир’я з Польщею. Президент ЗУНР Є.Петрушевич не визнав цього договору, тому що він не давав можливості галичанам вести боротьбу проти поляків, які продовжували їх тіснити до Збручу. Військові сили УНР на початку липня були витиснуті Червоною армією майже до Кам’янця-Подільського – місця перебування уряду УНР. На цей час польські війська зайняли всю територію ЗУНР, витіснивши її уряд і армію за р. Збруч. Після переговорів між УНР і ЗУНР їх армії об’єдналися для боротьби проти більшовиків. У Кам’янці-Подільському діють два уряди. Але в політичному плані злагоди між Є.Петрушевичем і С.Петлюрою не було досягнуто. Головна причина полягла в тому, що уряд ЗУНР не міг погодитись з соціалістичним курсом УНР та проведенням ліберально- демократичної політики в України. Ці ж розбіжності не могли негативно не позначитись і на бойовій готовності об’єднаних збройних сил. На перших порах об’єднані армії успішно повели військові дії проти Червоної армії. 30 серпня під загальним керівництвом генерала УГА А.Кравса було зайнято Київ. Але генерал капітулював на вимогу командування білогвардійської армії Денікіна, війська якої майже одночасно увійшли до Києва з іншого боку. Цим самим галичани в особі генерала А.Кравса показали своє ставлення до Денікіна, можливого союзу з ним і порозуміння з Антантою. Директорія на чолі з С.Петлюрою денікінців сприймала як ворога, який прагнув зробити Україну складовою частиною єдиної та неділимої Росії. Тимчасова згода у серпні 1919 р. між Є.Петрушевичем, С.Петлюрою і Н.Махно боротись спільно з білогвардійцями не призвела до успіху. Їхні армії не змогли протистояти військам генерала Денікіна. Командування УГА знову виявило прагнення до співпраці з денікінцями. Є.Петрушевич вважав, що створення самостійної України нереальне. Було підписано угоду між командуванням УГА і денікінським командуванням, за якою галицька арміяперейшла у підпорядкування командування білогвардійськими збройними силами півдня Росії. Коли 16 листопада польські війська зайняли Кам’янець-Подільський, С.Петлюра з членами уряду УНР вирішив перейти до партизанських форм боротьби. 5-тисячна армія УНР з грудня 1919 р. успішно провела “зимовий похід” в тилу денікінців. Військові дії на території України розгорнулись у двох напрямках. З одного боку Директорія вела боротьбу з Радянською Росією, відстоюючи право на самостійність України. З другого боку – уряд УСРР широким фронтом розгорнув війну на Півдні проти військ Антанти. Війська Червоної армії свій наступ на Україну розпочали наприкінці грудня 1918 р. Таким чином вони надали підтримку військовим формуванням Українського радянського уряду. Директорія опинилася у скрутному становищі. Її продовжували ігнорувати країни Антанти. Водночас посилюється натиск радянських формувань. Становище ускладнювалось тим, що кількасоттисячна армія УНР почала розпадатись. Селяни-повстанці, які виступали на підтримку Директорії проти гетьманського режиму, стали масово розбігатись по домівкам. Значну роль для падіння боєготовності військ УНР відіграла і активна більшовицька агітація. У липні 1918 р. в Москві відбувся установчий з’їзд Компартії України. На ньому затверджено програмну ціль – боротися за революційне об’єднання України з Росією. У цьому напрямку було вироблено і тактику взаємодії з РКП(б). В той же час було взято курс не вступати у співпрацю з іншими політичними партіями. У такій ситуації політичним партіям України слід було визначитись з ким бути. Чи продовжувати боротьбу за незалежну суверенну державу і шукати союзників, чи разом з більшовиками виступити проти Антанти? На цьому фоні і розгорнулись політичні баталії. Не вніс ясності у вирішення цієї проблеми ІУ з’їзд УСДП найбільш авторитетної і по суті правлячої в Україні, який відбувся на початку січня 1919 р. у Києві. Слідом за з’їздом відбуласяВсеукраїнська Державна нарада, на якій також не було вироблено чіткої позиції. Політика Директорії не знайшла підтримки і з боку Всеукраїнської Ради селянських депутатів. Не порозумілися між собою і два уряди – Директорії й ЗУНР. І тільки Збори Всеукраїнського Трудового Конгресу поставили останню крапку у цьому протистоянні. Фракція УСДРП внесла пропозицію, яку підтримала більшість делегатів Конгресу, щодо розвитку демократичного парламентського ладу в Україні. Враховуючи загрозу з боку РСФРР, було доручено владу і оборону України Директорії УНР. З Півночі на Україну почали наступ радянські війська. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила стан війни з Радянською Росією. З цього часу вона почала шукати союзників по боротьбі з більшовиками. Переговори з Францією були дуже важкими. Директорія виступила з проханням прийняти Україну під свій протекторат. Однак французькі війська, що були розпропаговані більшовиками, вимушені були залишити Миколаїв, Херсон, Одесу. Орієнтація Директорії УНР на союз з Антантою зазнала краху. Зміна уряду УНР, падіння авторитету Директорії серед селянських мас породжували хаос. Навіть січові стрільці, які послідовно захищали УНР, тепер підтримували Радянську владу на місцях. Уряд Б.Мартоса, що був сформований у квітні 1919 р., закликав українські сили виступити проти іноземного поневолення, яке загрожує Україні з боку Польщі і більшовицької Росії. Але і це не об’єднало українські сили на боротьбу за незалежність. 14 травня проти військ УНР розпочався успішний наступ Польщі. Лише на початку червня Директорії вдалося стабілізувати ситуацію. На Півдні основна боротьба з інтервентами розгорнулась під проводом українських соціалістів-революціонерів та більшовиків, які вдалися до підпільно-партизанських дій. Більшовики проводили пропаганду у військах інтервентів. Розпропаговані більшовицькими агітаторами добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини в боях під Вознесенськомзазнали поразки від Червоної армії. Були зайняті Миколаїв і Херсон. 6 квітня 1919 р. радянські війська увійшли в Одесу. Між політичними партіями України все ще йшли дискусії, який лад треба встановити в Україні. Українські ліві есери разом із незалежницькою фракцією УСДП відкрито виступили проти Директорії на підтримку більшовиків. Про підтримку Рад оголосили загони Нестора Махна. Військові дії його армії зробили значний внесок в перемогу Червоної армії над Директорією і білогвардійцями. До травня 1919 р. Радянська влада була відновлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії. Уряд Радянської України зразу ж висловився за недоцільність політичної співпраці з дрібнобуржуазними українськими і російськими партіями. Це, а також невдоволення селянства політикою воєнного комунізму, диктатурою пролетаріату активізувало антикомуністичний рух. Проти більшовиків виступили загони на чолі з отаманом Зеленим, повстанці Соколовського, Гончара, Орловського. У квітні кількість таких загонів зросла до 90. У ліквідації їх виступів брали участь регулярні частини Червоної армії. Але повстання селян проти комуністичного ладу ширилось. Це було однією з причин падіння Радянської влади в Україні влітку 1919 р. Зростало невдоволення політикою уряду Радянської України і в Червоній армії, більшу частину складу якої становили селяни. Цим скористався командир дивізії Григор’єв, якого підтримали бійці у виступі проти уряду УСРР. Його частини легко здобули перемогу над військами Червоної армії і захопили Катеринослав, Полтаву, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Повстання було придушене тільки наприкінці травня 1919 р. У травні до України прибув голова Реввійськради РСФРР Л.Троцький. Він наполіг на розформуванні Українського фронту і підпорядкуванні його армій командуванню Південного та Західного фронтів. Авантюристами булозатавровано усіх командирів, які брали під сумнів політику радянського уряду. Таким оголосили і Н.Махна. Важливо встановити, чи дійсно махновщина – уособлення куркульської контрреволюції і бандитського терору, чи це явище боротьби з політичною лінією Л.Троцького. Махновський рух протягом 1919-1921 років був загально-селянським. Війська Н.Махна вели боротьбу з гетьманськими, петлюрівськими, врангелівськими частинами. Багато в чому ця боротьба збігалася з діями Червоної Аармії. Разом з тим вона була співзвучна з повстанням у Кронштадті, антоновщиною, із заколотом у Західному Сибіру. Це була боротьба проти воєнного комунізму, який був введений в Радянській державі в період громадянської війни. На Півдні України цю боротьбу активно підтримали селяни проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння. З другого боку це негативна реакція того ж селянства на ліворадикальну політику воєнного комунізму, уведену в Радянській Росії, і перенесену на територію Радянської України. У такій ситуації Н.Махно не зробив жодного кроку до компромісу з гетьманцями П.Скоропадського, денікінцями, врангелівцями. Двічі протягом громадянської війни він ставав союзником більшовиків у відновленні Радянської влади в Україні. Хто ж кого зраджував? Махно чи Троцький? Це методологічне питання, відповідь на яке розкриває саму суть природи революційної боротьби селян України. Махновський рух – це один з конкретних проявів української революції і громадянської війни. Боротьба з білими, союз з червоними цілком свідчать про те, що він ототожнював себе з революцією. Махновська ідеологія була проста і відбита у гаслах: “За експлуатованих проти експлуататорів!”, “Геть білогвардійську сволоту!”, “За вільні ради!”, “Геть комуни!”, “За ради без комуністів!”. Активно виступаючи проти політики воєнного комунізму, махновці лояльно ставились до Радянської влади. Вони лише не згоджувались з трактуванням її змісту більшовиками. Для махновців Ради були повнокровними органами місцевого самоврядування з широкимиповноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам. Вони не могли сприймати більшовицьке розуміння змісту діяльності Рад як органів диктатури пролетаріату, безпосереднього проведення політичної лінії Центру. Махновський рух, як бачимо, не можна ототожнювати з анархією, хоча Н.Махно, якого звали батьком, на різних етапах наближав до себе анархістів. Не можна назвати переконаним анархістом і самого Н.Махна. Це був обдарований талановитий, бентежний, імпульсивний, по-селянському кмітливий, одночасно і тиран, і раб стихії селянського руху, який виніс його на гребінь слави. На початок 1920 р. Радянську владу в Україні було відновлено. Залишки білогвардійської армії зосередилися в Криму. У квітні 1920 р. між УНР і Польщею було підписано Варшавський договір. Згідно з ним Директорія була визнана урядом незалежної УНР. За це визнання і військову допомогу в боротьбі з більшовиками уряд УНР погоджувався на передачу Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і Волині. Цей договір викликав обурення, особливо у Галичині. 25 квітня 1920 р. збройні сили Польщі і УНР розпочали спільні військові дії проти Червоної армії. 6 травня польсько-українські війська захопили Київ. На Україну було перекинуто значну кількість радянських військ, в тому числі і Першу кінну армію С.Будьонного. У червні вона почала наступ на війська УНР і Польщі і вимусила їх відступити спочатку за Збруч, а потім за Серет і Дністер. Цей успіх був тимчасовим для Червоної армії. Польсько-українська армія перегрупувала свої сили і, розгромивши частини радянської армії, знову оволоділа територією між Дністром і Збручем. Ризьким перемир’ям 12 жовтня 1920 р. між Польщею і Радянською Росією було поставлено крапку у польсько-радянській війні.

21Радянська влада в Україні встановлювалася декілька разів: кін.1917-квітень1918, квітень 1918-вересень1919, 21 грудня 1919 р., коли було створено 3-ій уряд, на чолі з Хр. Раковським. Саме остання дата увійшла у історію України встановленням радянської форми державності. Змінили назву держави з УНР на УСРР; Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Його пермістили до Харкова і стали називати Радою народних комісарів, а його підрозділи - народними комісаріатами. Політична ситуація була складна, бо Україна була багатопартійною: комуністична партія більшовиків, партії комуністичного спрямування - національні комуністичні партії, такі як: партія Боротьбистів укапістів(УКП); вони визнавали радянську владу, але не підтримували диктатури пролетаріату, не погоджувалися з тим, що державою повинні управляти трудящі люди. Встановили «диктатуру пролетаріату», яка включала скасування приватної власності, владу робітничого класу, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питанні. Державна структура будувалася на прикладі РСФРР і мала такий вигляд: органами влади на місцях були надзвичайні органи влади - військово-революційні комітети(ревкоми), а Ради були лише в губернських містах. Все контролювали ревкоми, які були опорою більшовизму, вони контролювали навіть обрання Рад (самі визначали кандидатів у депутати, слідкували за ходом виборів). У селах більшовики створили комітети бідноти для того, щоб розколоти селянство й ізолювати заможних селян: селяни-люмпини (нічого не мали, держави надавала пільги). Офіційно Україна стала радянською після прийняття 10 березня 1919року на 3-ому Всеукраїнському зїзді рад у Харкові Конституції УСРР, яка була схожа на Конституцію РСФРР. Спочатку республіка була суверенною, не входила до складу Росії, навіть вела самостійну зовнішню політику. Та не зважаючи на це українська державність несла формальний характер, оскільки політика воєнного комунізму, встановлена в РСФРРв 1919р., так само проводилася і в УСРР. «Воєнний комунізм» — модель державного регулювання економіки. Суть цієї політики: націоналізація землі, промислових підприємств і торгівлі; трудова мобілізація, створення трудової армії, ліквідація трудових відносин, централізований розподілпродуктів і товарів, бартерна система(товарообмін). Кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. Створювалися концтабори для політвязнів, інститут заручників (кругова порука), система "відповідачів"(призначалася 1 людинавід 30 будинків, яка відповідала за збирання харчів). Всі ці заходи призвели до масових селянських рухів, та повстання було придушене.

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”). При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % “здобичі”. У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Пд. Росії та Укр. охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

22Нова економічна політика (НЕП)  економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки. 

Причини НЕПу: 

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»; - політична криза (опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки, виступи в армії); - спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»; - початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні. 

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).

 Заходи НЕПу 

Сільське господарство 

- заміна продрозкладки продподатком; - дозвіл на оренду землі; - дозвіл на використання найманої праці; - розвиток кооперативного руху

Промисловість 

продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств; - дозвіл на використання найманої праці; - об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок; - перехід від зрівнялівки до відрядної зарплати.

Фінанси та торгівля 

- поновлення вільної торгівлі; - введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги; - випуск конвертованого червонця, вилучення старих грошових знаків.

Особливості НЕПу в Україні 

- НЕП в Україні запроваджено пізніше, ніж у Росії в 1922 р.; - висока ставка продподатку; - застосування репресивних заходів при вилученні продподатку; - введення НЕПу в умовах голоду 1921-1922 рр.; - широка підтримка НЕПу українським населенням. 

Результати НЕПу 

- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці; - швидкі темпи відбудови народного господарства; - зростання життєвого рівня населення; - конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою. 

25рух Опору проти нацистської окупації в Україні. "Новий порядок", запроваджений нацистами в Україні, викликав опір місцевого населення, хоча спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла допомогти як у відновленні української державності, так і в боротьбі проти більшовизму.Найбільшу державотворчу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах націоналісти створили українські органи державної влади і правопорядку. Подекуди такі органи виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Ролакд", у яких нараховувалося бл. 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для встановлення безпеки пересування своїх частин Україною, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.30 червня 1941 р. у Львові ОУН-б організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління (УДП) на чолі з Я. Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке "самоуправство" була негативною. Вже на початку липня 1941 р. вони заборонили діяльність УДП, заарештували його голову Я. Отецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. У відповідь нацисти кинули С. Бандеру, Я. Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій змушена була перейти в підпілля.Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема, у вересні було заарештовано бл. 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських "похідних груп". їх завданням було, рухаючись услід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН-м, розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу О. Телігу.В умовах жорстокого окупаційного режиму ОУН кинула клич до самооборонної боротьби. її осередками спершу стали Волинь і Полісся, де від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Т. Бульби-Боровця. Там само були сформовані партизанські частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПА), днем заснування якої вважають 14 жовтня 1942 р. — свято Покрови Пресвятої Богородиці. Уже невдовзі У ПА стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями спричинювали нацистські репресії проти мирного населення. У квітні 1943 р. нацисти змушені були розпочати масово застосовувати проти УПА цілі військові з'єднання, а згодом 1 артилерію та бронетехніку, позаяк повстанські відділи контролювали всю сільську місцевість на південь від траси Київ — Рівне — Ковель — Брест-Литовськ. На північ від неї вони вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами. Нацистське керівництво панічно повідомляло, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяти, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини.Щоб перехопити ініціативу, гітлерівці з червня 1943 р. розгорнули проти УПА масштабні бойові операції, в яких було задіяне 10 тис. німецьких і польських поліцаїв та жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Однак це їм не допомогло. Лише впродовж липня — серпня УПА здійснила 686 атак на німецькі Гарнізони, 1716 диверсії на залізниці, 270 нападів на господарські об'єкти. Під час боїв і сутичок з окупантами у червні — вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців.У результаті успішної боротьби з нацистами УПА взяла під свій контроль низку суцільних територій, передусім тих, як правило, сільських місцевостей, які межували з великими лісовими масивами — Кременеччину, Ковельщииу, Степанщину, Деражненщину, Кореччияу, Володимир-Волинщину тощо, де створювалися "повстанські республіки". 15 серпня 1943 р. командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на всіх визволених від німців територіях України, де почало впроваджувати місцеве самоврядування, вирішувати земельне-питання, створювати грошову систему, вводити загальну освіту шкільної молоді тощо.Подальшій реалізації масштабних державотворчих планів УПА значною мірою завадили німецькі війська, які Відступали під ударами Червоної армії. У важких боях із переважним ворогом у жовтні — листопаді 1943 р. повстанці знищили понад 1500 німців. Втрати упівців сягнули 414 осіб убитими. Водночас почалися перші масштабні сутички між загонами УПА і німцями в Галичині.З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Для їх загального керівництва було створено Головне командування і Головний військовий штаб. Командувачем УПА до листопада 1943 р. був Р.-Д. Клячківський (псевдонім — К. Саир), його змінив Р. Шухевич, а після загибелі останнього 5 березня 1950 р. — В. Кук (Коваль). На поч. 1944 р. УПА нараховувала, за різними даними, від 30 до 100 тис. вояків. Вона, не маючи жодної допомоги ззовні, спиралася на масову народну підтримку та розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН.Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому,, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення. Заклики командування УПА та митрополита А, Шептицького до Порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це призвело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р.21—25 липня 1943 р. відбувся ПІ надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної належності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.Через рік з ініціативи УПА і лідера ОУН С. Бендери була створена Українська головна визвольна рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до війни, а також представники деяких східноукраїнських організацій. Головою президії УГВР став відомий громадсько-політичний діяч із Полтавщини К. Осьмак, головою уряду — Р. Шухевич. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів і передбачала більшу терпимість до ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху були сумними. Із залишених першого року війни в Україні 3500 партизанських загонів і диверсійних груп на червень 1942 р. дані були лише про 22 діючих підрозділи. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки з другої пол. 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.Одночасно з кількісним збільшенням партизан посилювалась і їх бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Так, наприкін. травня 1942 р. Путивльський партизанський загін зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї;продовольства та військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О. Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О. Федорова і М. Попудренка.Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С. Ковпака і 0. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на нацистів, вони відходили вглиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.З'єднання С. Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких . вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті.Усього на поч. 1944 р. на території України, яку скуповували німецькі війська, нараховувалося 40— .50 тис. радянських партизанів.У містах України діяли націоналістичні та радянські підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" на Луганщині та "Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували анти німецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.Загалом УПА, партизанські загони, підпільник своїми! діями наближали визволення України від німецьких окупантів.

27. Дисидентський рух в України у 60-80 х рр. Та його форми. Українська Гельсінська група.

Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування.. Передова молодь, відчувши смак свободи, не хотіла зупинятись, а прагнула справжньої демократизації суспільства. Із середини 60-х до 80-х pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою. Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, що вели, як правило, представники забороненої у 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:

♦самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

♦національно-культурницька,представленаколишнім шістдесятництвом;

♦правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

♦релігійнозахисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Представники українського опозиційного руху у своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності. Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. 3 метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання - «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті. На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістськими гаслами. Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді.

Арсенал засобів і методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.

Профілактичні заходи та арешти. Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» у пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали - застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи. Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення.

Використання у боротьбі з дисидентами психіатричних лікарень. Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту справжніх патріотів України: Михайло Горинь, Валерій Марченко, Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорно-віл, Микола Руденко, Іван Світличний, Степан Хмара.

Українська Гельсінська група.

У 60-80-ті pp. окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні. Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена у листопаді 1976 р. До неї увійшли відомий письменник Микола Руденко (керівник групи), письменник-фантаст Олесь Бердник, відомі правозахисники та колишні політичні в'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Згодом до членів УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко. Всього у складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік. УГГ створювалась як відкрита громадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій. Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1977-1985 pp., 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи - В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин - загинули у таборах.

Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання. Радянські конституції, прийняті у різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади у народі стала називатися «церквою у катакомбах» (тому що діяла нелегально). Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-ті pp. таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисиденства. На початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. У серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.

Наприкінці 70-х pp. учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації. Репресії проти дисидентів не припинялись і в 1980-ті роки. У 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та ін.

У 60-80-ті pp. опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації. При цьому опозиційні сили, що виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.

292 июля 1993 року Верховна Рада України схвалила “”. Цей документ визначає базові національні інтереси України й заподіяння її зовнішньої політики, містить засади, на які реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

У документі, зокрема, зазначається, що із огляду на його геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна має усі можливості статі спливовую світовою Державою, виконувати значну роль забеспеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

· утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави;

· забеспечення стабільності міжнародного стану України;

· збереження територіальної цілістності держави та недоторканності її кордонів;

· включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

· захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умів для підтримання контактів із зарубіжними українцями й віхідцями із України, надання їм допомоги згідно із міжнародним правом;

· поширення в світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Засади, на які наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загальновизначних норм й принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику й прагне до співробітництва із усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини із іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справ.

Україна, наголошується в документі, не є ворогом жадної держави. Вона беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою й прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жадних териториальних претензій до своїх сусідів, то й не визначаємо жадних териториальних претензій до собі.

У сучасних умовах, підкреслюється в документі, додержання прав людини не є лише внутрішньою спавою окремих держав.

Україна додержується принципу неподільності міжнародного світу й міжнародної безпеки й вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці й світу у всьому світі. У своїй зовнішній політиці вон обстоює підхід “безпека для собі – через безпечу для всіх”.

Наша держава керується принципом примату права в зовнішній політиці, визначаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Її неодмінний принцип – сумлінне використання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належним чином ратіфіковані домов Україна вважає частиною свого внутрішнього права.

У своїй зовнішній політиці Україна спирається на фундаментальні загальнолюдські ціності й засуджує практику подвійних стандартів в міждержавних стосунках.

Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав українській територї, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без ясно висловленої згоди цих держав, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН.

Згідно із вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санкційні заходь у випадках міжнародних правопорушень, котрі завдають їй шкоду.

Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її териториальну цілістність та недоторканність державних кордонів чи на виконання своїх міжнародних зобов’язань.

Україна вважає собі, на рівні із усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР й не визнає будь-яких переваг й винятків із цого принципу для жадної із держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди свіх цих держав.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво у межах Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток стосунків із такими групами держав: західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

З прикордонними державами, говоритися в документі, Україна має на меті укласти повномаштабні домов про добросусідство й співробітництво, до того числі для залишкового підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та поваги, розбудові дружніх й взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

У “Основних напрямках зовнішньої політики України” звертається особлива увага тих, що у звя’зку із особливостями історичного розвитку й специфікою геополітичного й геоекономічного положення України домінантною двосторонніх відносин із прикордоними державами є українсько-російські відносини. Для України смердоті є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього характеру значною мірою залежатиме частка прогресивного демократичного розвитку як України, то й Ро-сійської Федерації, стабільність в Європі й в усьому світі. Продіючи будь-яким територіальним претензіям чи спробам втручання у свої внутрішні справ, Україна вживатиме всіх заходів для переведення стосунків із Росією в конструктивне русло справжнього добросусідства, взаємоповаги й партнерства. У цьому контексті надзвичайно важливе заподіяння полягає в активізації діяльності, спрямованої на усвідомлення обома сторонами безперспективності й згубності курсу на конфронтацію в украінсько-російських відносинах.

Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами, говоритися в документі, створить умови для віднвлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України із європейською цивілізацією, прикорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Таке співробітництво стані надійним підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського й світового економічного простору. У цьому контексті особливе значення для України мають відновини з Сполученими Штатами Америки.

Географічно близькі держави разом із деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною та заходом Європи. Україна розвиватиме із ними повномасштабні дружні відносини. Таке співробітництво розширюватиме смугу стабільності й світу навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних , економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків із Центральною, Північно-Східною Європою. Розгалужені й стабільні стосунки України із географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному й субрегіональному співробітництві.

У документі зазначається, що Україна розвиватиме двосторонні відносини із азиатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Окреслюючи основні напрямкирегіонального співробітництва України в Європі, документ перераховує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у рамках Наради із безпеки й співробитництва в Європі (НБСЄ), доля в раді Північноатлантичного співробитництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи та іншими європейськими структурами.

Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність й на субрегіональних напрямках, зокрема у Черноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямі, дотримуватиметься курсу на включення в співробітництво у межах Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підгримувати тісні контакти із Вишеградською групою, Північною Радою, та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврорегіону.

У документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських чи загальноєвропейських структурах.

Україна, як одна з засновниць Співдружності незалежних держав, розвиває співробітництво із країнами – учасницями СНР відповідно положень догоди про Співдружність незалежних держав з Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНР на засідках суверенної партнерства, рівноправності й взаємовигоди.Вона відстоюватиме позиції збалансованої господарської діяльності у межах СНР як необхідного етапу на шляху спровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії у межах СНР, Україна виходитиме із того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих й перехід до нових форм інтеграції, кі б сприяли якнайшвидшому входженню України та інших заінтересованих країн СНР в европейську й світову економічну систему.

Україна, говоритися в документі, уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва у межах СНР, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру.

Україна підтверджує свій намір статі в майбутньому без’ядерною Державою. Скорочення та знищення ядерної зброї, котра розташована на її територї, Україна пов’язує із наданням їй ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки.

Одночасно із пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, говоритися в документі, Україна дбає про розбудову власниз Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова доктрина України має оборонний характер й передбачає створення армії, озброєної сучасними видами зброї та налагодженням військово-політичного співробітництва із іншими, насамперед, сусідними державами та міжнародними огранізаціями, зокрема, НАТО та ЗЄС.

Ефективне здійснення зовнішньої політики, говоритися в документі, вимагає наявності механізму її правового, фінансового, матеріального та кадгового забезпечення, розгалуженої інфраструктури зарубіжних органів зовнішних зносин.

Під керивництвом Президента України практична реалізація зовнішньополітичної діяльності забеспечується Кабінетом міністрів України й здійснюється Міністерством закордонних справ, іншими центральними огранами державної виконавчої влади на основі Конституції й законів України.

На тому день Верховною Радою України ухвалено відповідну Постанову, котра зобов’язує Кабінет міністрів, Мінестерство закордонних справ, дипломатичні й консульські представництва за кордоном, інші міністерства та відомства, котрі беруть доля в реалізації зовнішньополітичного курсу, керуватися в роботі “Основни напрямами зовнішньої політики України”.   

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]