Укр.в період відбудови і відлиги / Укр.в умовах десталінізації-19 / Укр.в умовах десталінізації-3

Зародження дисидентського руху

Дисиденство – опозиційний рух проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці; відступництво від учення панівної церкви.

• Ідеологічною основою руху спочатку став марксизм-ленінізм, але вже скоро діячі дисидентського руху переконалися, що без свободи і демократії справжньої незалежності Україна здобути не зможе.

Причині появи:

• активізація духовного життя суспільства;

• закінчення збройної боротьби ОУН-УПА;

• хрущовська «відлига» не торкалася основ радянської тоталітарної системи; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки;

• активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Декларації прав людини (1948 р.);

• антитоталітарний, антирадянський рух у країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині);

• постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя;

• політика русифікації.

Джерела формування:

• підпільний рух, який став наступником діяльності УПА, але відмовився від збройних методів боротьби;

• рух шестдісятників.

Форми боротьби дисидентів:

• протести, звернення на адресу керівників країни, «відкриті листи» до ООН («Відкритий лист» до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства);

• поширення нелегальної літератури (самвидав);

• створення в Україні дисидентських організацій.

Найвідоміші дисидентські організації в Україні:

• 1953 р. – Український революційний центр (УРЦ); заснований у Львові. УРЦ підготував низку документів антирадянського змісту, які були роздруковані на машинках та надіслані до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів західного регіону. У «Маніфесті УРЦ» визначалися 33 «принципи свободи», серед яких висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, встановлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації й діяльності різних політичних партій, право вільної критики владних структур тощо.

• 1956 р. - «Реалістичний робітничий гурток демократів» заснований на Донбасі; на чолі – Є. Донченко; організація мала свій статут, дотримувалася суворої конспірації; члени гуртка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об’єднаються в демократичну партію, яка повинна була стати альтернативною КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР; у майбутньому передбачалося проведення вільних усенародних виборів, демократичне обрання керівників підприємств, передача землі селянам без права її продажу; члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з пропагандою своїх ідей. Організація мала свій рукописний часопис «Свободное слово». Не мали на меті створення незалежної Української держави.

• 1958 р. – Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); заснована на Львівщині юристами Л. Лук’янєнком та ї. Кандибою; у проекті програми гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії, засуджувалися сталінські репресії 30-х років, голодомор 1932-1933 рр. бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика; автори проекту поставили питання про ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР. У новоствореній самостійній Українській державі політичний лад залишатиметься радянським, а економічний – соціалістичним; Україна як суверенна і самостійна держава буде входити до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

• Влада переслідувала дисидентські організації; у 1961 – 1965 рр. було проведено судові процеси проти активних їх членів; репресії були спрямовані проти П. Григоренка, І. Світличного, П. Заливахи, В. Мороза та ін. р. у Львові почався закритий судовий процес над УРСС.

• У травні 1961 – в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся судовий процес («справа юристів») над членами УРСС; Л. Лук’яненко засудили до розстрілу, його звинувачували в тому, що він «із 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму»; через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі; покарання відбував у Мордовії.

• Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття Івана Дзюби «Інтераціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ.