Розділ 7. Типологія історичного буття мистецтва

Східна екзотика та давня міфологія визначили естетику групи «набідів» (фр. nabis, від давньоєвр. navi — пророк) М. Дені, А. Майоля, П. Серюзьє та ін. Вони вважали себе причетними до магічної таємниці мистецтва, яка полягала в природній простоті, чистоті, наївності, втіленні принципу «табула раса» — очищення від всіх накопичених раніше традицій. Це відбивалося в площинності, спрощенні кольорів та декларативній відмові від їх змішання. Представники групи тяжіли до романтично-просвітленого відтворення християнської тематики й образності, до декоративності та водночас до монументальності, що відобразилосьурозписаххрамовихспоруд,приватнихбудівель,оформленні театральних вистав.

Творчі настанови символізму, імпресіонізму, неоімпресіонізму, постімпресіонізму,групи«набідів»багатовчомуформувалишляхи, якими буде рухатися мистецтво XX ст.

Питання для самоконтролю

1.Характеристика категорій історичного буття мистецтва.

2.Художнє бачення світу доби прадавнини та давнини.

3.Мистецтво Середньовіччя.

4.Художні пошуки доби Відродження.

5.Художні напрями та течії Нового часу.

6.Художня панорама XIX ст.

176

Розділ 8

Естетичний аналіз мистецтва ХХ ст.

§1. Естетичні засади мистецтва модернізму

Естетичні засади мистецтва модернізму (modern — сучасний) пов’язані з відмовою від універсальних систем естетичного знання, з руйнацією класичного раціоналізму, з відкритістю концепцій та їх тяжінням до ірраціоналістичних вимірів. Замість суворого теорети-

зування пропонується щось на кшталт художньо-філософської літератури: філософія мистецтва прагне поповнення метафоричністю, а есеїстично подані роздуми демонструють смак до метафізичної проблематики. Виникає так звана некласичнаестетика, яка має зовсім іншу порівняно з класичною оптику, маргіналізує категорію прекрасного, апоняття«твірмистецтва»замінюєпоняттям«художняпрактика»,або «арт-дія».

Значною філософською персоною, що вплинула на естетичні орієнтаціїсучасників,був АртурШопенгауер(1788–1860).Відньогобере початок особлива лінія естетичної та філософської рефлексії, яку пов’язують з ірраціоналізмом. Головні ідеї А. Шопенгауера містяться

укнизі «Світ як воля та уявлення». Найбільш адекватним засобом пізнання дійсності філософ вважав не спостереження та аналіз, а саме споглядання. Кожний художній твір виводить глядача за межі його власних бажань і дає відчуття спокою як найвищого блага. Саме через простір художнього сприйняття, особливо музики, людина проникає

уметафізичну сутність світу.

ОдинізфілософськихнапрямівкінцяXIX—початкуХХст.пов’язаний із лауреатом Нобелівської премії АнріБергсоном(1859–1941). Естетична спадщинаА.Бергсонапідкорюєтьсялогіцістановленняідейінтуїтивізму. Він створює складну, суперечливу теорію, підґрунтям якої є думка про визначальнурольінтуїціївнауковомутахудожньомупізнаннісвіту.Інтуїціянезазнаєвпливуззовні,незалучаєніякихформлогічногомислення, а тому найкраще здатна до опанування внутрішнього змісту речей. Інтуїціяпровокуєповноціннеестетичнесприйняттятапереживаннясаметому,

177

Розділ 8. Естетичний аналіз мистецтва ХХ ст.

що наповнює форму, колір, лінії речей світу «задумом життя, єдиним рухом, що пробігає по лініях, пов’язуючи їх між собою та надаючи їм сенсу».Щодомистецтва,то,заБергсоном,цесамостійнаформалюдської діяльності, незалежна та не пов’язана з дійсністю.

Низку важливих питань, що хвилювали сучасників, виокремив датський мислитель Сьорен К’єркегор (1813–1855). Його вважають засновником філософії екзистенціалізму. К’єркегор упевнений, що існування-екзістенція людини сповнена трагізму. Людина зовсім не є досконалою, величною, довершеною. Навпаки, це істота, що страждає від глибоких протиріч. Розуміння себе самої можливе лише у зануренні у світ мистецтва: саме він дає благодатне відчуття істинної реальності та незалежності від навколишньої дійсності.

Ще одна велична постать некласичної естетики XIX ст. — Фрідріх Ніцше (1844–1900). У роботі «Народження трагедії з духу музики» він зводить створення мистецтва до двох принципів — «аполлонівського» та «діонісійського». Мистецтво, що спирається на «аполлонівський» принцип, має за мету впорядкування буття, а значить, з точки зору Ніцше, оволодіння світом, його опанування. Але ж така позиція є ілюзорною, бо стихія життя все одно проривається через впорядковані мистецькі форми. Ф. Ніцше як прихильник та один із засновників «філософії життя» був упевнений, що саме «діонісійський» принцип творчості, безстрашний і беззастережливий, є більш відповідним глибинам і таїні буття. Таким чином, філософ «звільняє» митця від домінанти панлогізму і дає можливість через пріоритет «діонісізму» виразити глобальні протиріччя сучасності.

Великий вплив на мистецтво модернізму справив психоаналіз — метод психотерапії, а також психологічне вчення, розвинуте відомим австрійським психіатром ЗигмундомФрейдом(1856–1939). Воно мало таке поширення в мистецьких колах і так самобутньо тлумачило художні явища та культуру взагалі, що є сенс розглянути його більш розгорнуто. Учення Фрейда склалося на межі XIX–ХХ ст. З’явившись як творчий доробок лікаря-психоаналітика, воно швидко розширило свій зміст і здобуло статус філософського знання. Нас цікавлять його ідеї щодо художньої творчості. Спонуку до останньої Фрейд вбачає в існуванні в душі митця так званих «незадоволених бажань». Вони мають перш за все шанолюбний або еротичний характер і постають стимулами роботи фантазії, яка становить сутність мистецтва.

Фантазію, як і бажання, почуття, мислення, Фрейд пов’язує зі сферою позасвідомого «Воно». За Фрейдом, психіка людини склада-

178

§ 1. Естетичні засади мистецтва модернізму

ється з трьох шарів: свідоме («Я»), позасвідоме («Воно») і передсвідоме (посередник між першим і другим, своєрідний цензор). У роботі «Психологія мас і аналіз людського “Я”» він стверджує, що абсолютна більшість процесів психічного життя людини позасвідомі. Спираючись саме на позасвідоме, Фрейд обґрунтував ідею дитячої сексуальності. Вона гіперболізується автором, що приводить до твердження: сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності.

Однією з форм прояву дитячої сексуальності став так званий едіпів комплекс, у якому криються джерела моралі, релігії та мистецтва. Енергію еросу він визначає як «лібідо». Це щось «абсолютно аналогічне голодові, означає силу, з якою виявляється потяг — у даному разі сексуальний, схожий на той, що виникає при потягу до їжі». Звертаючись до давньогрецької міфології, на прикладі долі фіванського царя Едіпа Фрейд демонструє трагедію нездійсненності бажань дитинства. Убивство свого батька Лайя й одруження з рідною матір’ю — царицею Іокастою робить Едіпа носієм трагічної провини, бо він не знав істинного стану речей, і водночас, за Фрейдом, демонструє «здійснення бажань нашого дитинства». Він розробляє положення про «філогенетично успадковані схеми». Комплекс Едіпа належить саме до таких схем.

Фрейд запропонував розрізняти три складові його психоаналітичної теорії: позасвідоме, ядро якого створюють інфантильні сексуальні потяги, учення про дитячу сексуальність, сновидіння. Останнє пов’язане із символікою, яка «розшифровується» психоаналітиком у бік усвідомлення прихованих бажань людини. Фрейд широко застосовував сновидіння в аналізі різних проблем художньої творчості. Він узагалі з великою зацікавленістю ставився до мистецтва, його історії, художньої практики, особистості митця. І найпершою спробою застосування свого методу до мистецьких явищ було дослідження феномена Леонардо да Вінчі. Фрейд тлумачить багаторазове повторення сюжету сновидіння останнього (образ шуліки) як символічне відтворення образу матері, якої художник не знав. Саме сексуальний потяг до матері сублімувався в геніальні творчі доробки Леонардо. На психофізіологічному рівні Фрейд розглядає і феномен Гете, який, начебто, ненавидів брата, бажаючи тому смерті, і переживав сексуальний потяг до матері, що вплинуло на створені згодом поетичні образи. Не дуже привабливим постає і психоаналітичний портрет Ф. М. Достоєвського. Його, як і Гете, шанує і любить Фрейд, але

179

Розділ 8. Естетичний аналіз мистецтва ХХ ст.

в статті «Достоєвський і батьковбивство» розглядає життя і творчість великого письменника із залученням ідей «едіпового комплексу», «комплексу батьковбивства» (протягом усього людського життя енергія лібідо — еросу, інстинкту життя, самозбереження бореться з енергією танатосу — смерті, руйнування, деструкції, агресії). Саме придушення сексуально-еротичних бажань, дитяче ставлення до батька як до сили, що загрожує сексуальності, провокує виникнення невротичних страхів, почуття відрази, сорому тощо, впливає на мистецькі домінанти.

Отже,цивілізація,суспільствонеможутьдативихідусімбажанням індивіда, вступають у протиріччя з егоїстичними прагненнями людей, посилюють різні табу, заборони, правила, уніфіковані норми. Усе це, за Фрейдом, гальмує, заганяє всередину розмаїття багатьох природних поривань. А оскільки саме лібідо фокусує всі лінії емоційного життя людини, воно сублімується в різні види творчості.

Безперечно цінним є заглиблення Фрейда у психіку людини і викриття ролі позасвідомого у творчому процесі, але його «розшифровка» символіки ряду творів Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, Т. Манна та інших видатних митців пов’язана з переоцінкою роліпсихофізіологічногочинникавстановленніїхтворчості,азначить, і з відвертим спрощенням уявлень про художню особистість. Вона належитьсвоємучасові,пов’язаназісвоєюепохою.Самеостанняформує її етичні, естетичні ідеали, філософські погляди. І без урахування цього взагалі неможливо збагнути сутність творчості або становлення творчої особистості.

Теорія З. Фрейда продовжує бути впливовою і сьогодні, а численні прихильникийогопоглядівпрацюютьнарозвитокйогоідей.Підвпливом Фрейда виникали ідеї «глибинної психології» К. Юнга, створювалися авторські концепції О. Ранка, Т. Рейка, В. Райха, К. Хорні, Е. Фромма та багатьох інших.

Отже, ірраціоналізм, інтуїтивізм, екзистенціальні мотиви, розмірковування щодо аполлонівського та діонісійського типів творчості, психоаналіз були тим інтелектуальним підґрунтям, у яке занурювались митці і яке спровокувало модерністські траєк-

торії у мистецтві. Філософсько-естетичні розвідки збагачували митців, пояснювали не завжди зрозумілі для них самих власні художні рухи, надавали впевненості у творчих доробках, які складають бурхливе і неоднозначне модерністське минуле.

180