З часу прийняття першої Конституції України (1710 р.) український конституціоналізм пройшов у своєму розвитку ряд етапів, які визначаються прийняттям конституцій, конституційних актів або підготовкою їх проектів:

1. початок ХVIIІ ст. – середина ХІХ ст. — конституціоналізм періоду прийняття і дії першої Конституції України та козацько-гетьманського державного будівництва;

2. середина ХІХ ст. – початок ХХ ст. — конституціоналізм періоду підготовки конституційних проектів і теорій та прийняття перших конституцій і конституційних актів суверенної України;

3. 1919–1991 роки — конституціоналізм радянської епохи: період символічних українських конституцій несуверенної української держави, панування єдиної марксистської (марксистсько-ленінської) теорії конституції;

4. 1991–2003 роки — конституціоналізм з часу проголошення суверенітету української держави і прийняття чинної Конституції України.

1. Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною. Що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.

Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської Держави, котру будував Богдан Хмельницький.

Він підписав договір і морську конвенцію з Османською Портою (1648 р.), Зборівську угоду з Польським Королівством (1649 р.), чим закладалися основи автономії України.

Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і по-друге, жалувана грамота царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорізьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин між Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до ідеї відродження самостійності української держави, що знайшло своє втілення у “Пактах та Конституції законів та вільностей Війська Запорозького” написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.

За тодішніми традиціями “Пакти та Конституція законів та вільностей Війська Запорізького” були складені у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорізьким) і складалися з преамбули та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації і функціонування Української держави.

У преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про “хазарів-козаків”, які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана Хмельницького “Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вільностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї”.

У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але тверезо оцінюючи свої сили Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й “на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа, як справедлива, мусить неодмінно восторжествувати”.

Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалась Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати із старшиною. Суд мав здійснюватись незалежно від гетьмана, який “не повинен карати сам, із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення – і умисне й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритись як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика була чинна на Правобережній Україні до 1714 р.