Спецкурс «Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і практика її застосування»

1. Становлення європейської системи захисту прав людини.

Конвенція була вчинена урядами держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинностi 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачi на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і ста­новленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редак­ції Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року). Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорі­внювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істо­тно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішен­ня в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Євро­пейський суд з прав людини приділятиме розглядові ін­дивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як ав­торитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовт­ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу са­мим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокре­ма, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам бу­ло надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, по­лягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У тако­му разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до тепе­рішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало почат­ком якісно нового етапу функціонування конвенцій­ного контрольного механізму.

Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Кон­венції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Євро­пейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Та­ким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повнова­ження щодо контролю за виконанням рішень Євро­пейського суду з прав людини, але його квазісудові по­вноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конве­нції є обов'язковою для всіх Сто­рін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.

Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвен­ції реформа спрямована передусім на перебудову сис­теми з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної си­стеми захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.