22

1, В X – XI століттях у Західній Європі затверджується феодальна роздробленість. Реальну владу королі зберігали тільки в межах своїх володінь. Формально васали короля були зобов’язані нести військову службу, виплачувати йому грошовий внесок при вступі в спадщину, а також підкорятися рішенням короля як верховного арбітра в межфеодальных суперечках. Фактично ж виконання всіх цих обов’язків в IX столітті майже цілком залежало від волі могутніх феодалів. Посилення їхньої влади й привело до феодальних міжусобиць.

Свого розквіту феодальні відносини в Західній Європі досягають в XI – XV століттях. У цей час зміцнює централізована влада в більшості країн, починають утворюватися й зміцнювати національні держави (Англія, Франція, Німеччина й інші). Великі феодали усе більше залежать від короля. Однак влада короля як і раніше не є справді абсолютною. Наступає епоха станово-представницьких монархій. Саме в цей період починається практичне здійснення принципу поділу влади й виникають перші парламенти – станово-представницькі органи, що значно обмежують влада короля. Раніше всього такий парламент-кортесы з’явився в Німеччині (кінець XI – початок XII століття). В 1265 році парламент з’являється в Англії. В XIV столітті парламенти вже були створені в більшості країн Західної Європи.

Ще одного важливого нового складового громадського життя стали політичні партії, які вперше починають формуватися в Італії в XIII столітті.

Паралельно з розвитком політичних процесів ішло розвиток економіки країн Західної Європи.

Головною галуззю економіки було сільське господарство. Характерними його рисами було швидке освоєння нових земель (внутрішня колонізація), переклад селян на грошовий оброк (комутація ренти), і, як наслідок цього – господарська самостійність селян і підвищення продуктивності праці, розвиток товарно-грошових відносин.

Найважливішою рисою цього періоду був також ріст міст і міського населення. Міста з населенням 4 – 5 тисяч жителів уважалися середніми. Були міста більші такі, як Париж, Милан, Флоренція, де проживало до 80 тисяч чоловік.

1,1 Сеньйоріальна монархія у Франції У ІХ-ХІІ ст.ст. в умовах політичної децентралізації призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє минуле значення. Король розглядався як "перший серед рівних". Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але й там йому доводилось вести завзяту боротьбу з непокірливими васалами. Поза межами королівського домену влада належала значним землевласникам (герцогам Бургундії й Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані й ін.). Політична влада в ній, фактично розділена між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньйоріально-васальними відносинами, і набула приватноправового характеру.

Становлення сеньйоральної монархії у Франції (ІХ-ХІ ст.ст.) означало спад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного положення. Все це визначило в головному структуру й правомочності окремих органів влади. У ІХ-Х ст.ст. у Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. При перших Капетингах виборність короля зберігалася, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирався ще за життя останнього.

У XII ст. затвердився порядок передачи трону в спадщину. Спочатку функції королівської влади були вкрай обмеженими, хоча формально за королем зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, законодавцем, здійснював суд. Але при перших Капетингах королівське законодавство (видання капітуляріев) фактично припинилося. Інші королівські повноваження також існували лише в теорії. На короля покладалися обов'язки "захисту королівства й церкви", а також "підтримки миру" у країні, але він не мав реальної влади для їхнього здійснення.

Судову владу король мав тільки в межах свого домену."Виконавча" влада зберегла палацево-вотчинні риси періоду Франкської монархи. Палацові управителі були одночасно й міністеріалами, що завідували справами домену. Вони призначалися королем і були відповідальні тільки перед ним.

Єдиним загальнодержавним органом, що мав можливість впливати на стан справ у більшій частині країни, була Велика рада або Королівська курія. Це був з'їзд найзначніших феодалів країни, що епізодично збирався під головуванням короля. Тут розглядалися, а в ряді випадків вирішувалися найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, що найчастіше королю нав'язувалися васалами.

На даному етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма правління найбільш точно відбивала існуючу соціальну політичну реальність. В умовах економічної й політичної децентралізації окремі феодали більш ефективно здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада. Проте політична роздробленість не могла зупинити поступового розвитку суспільства у Франції.

Коли в ХІІ-ХІІІ ст.ст. почали визрівати нові економічні потреби, пов'язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, політична децентралізація поступово долалася, поступаючись місцем протилежній тенденції - неухильному посиленню королівської влади.

У XIII ст., особливо після ряду реформ, проведених Людовиком IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово перемістився до короля, який вже реально починав виступати як сюзерен усіх феодалів у Франції.

2. 15 червня 1215 р. — Під натиском повсталої проти нього аристократії, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей, 63 статті котрої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів. Велика хартія заклала основи розвитку демократичних інститутів Англії на багато сторіч наперед. "Вели́ка ха́ртія во́льностей"— перша "неписана" конституція Англії. Вона традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства

\

Зміст Хартії

Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, ст. 39 Хартії проголошувала, що жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена, чи позбавлена володіння, чи якимось іншим шляхом знедолена без наявності на те законного вироку згідно із законами країни. Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства. Саме Хартія започаткувала нормативне закріплення обмеження свавілля абсолютизму і мала значення не лише для Англії, а й для світової юридичної думки.

Повний текст Великої ХартіЇ нараховує 63 статті, які розміщені без певної системи. Усі статті умовно поділяють на три групи:

Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення (ст. 1, 2, 9, 13, 15, 18).

Статті, що реформують державний механізм англійської держави ( ст. 12, 14, 61 ).

Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (ст. 17, 20, 21, 39, 40).

Велика Хартія вольностей була підтверджена королем Генріхом ІІІ в 1225 p. і остаточно Едуардом І в 1297 році. Разом з тим, зміст Великої Xapтії вже в XIII ст. піддався суттєвим змінам. Перш за все, була виключена стаття 61, яка ставила короля під нагляд баронської олігархії.

З 63 статей Xapтії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 – pицapствa і фрігольдерської верхівки, 3 – городян.

У ст. 1 зазначалось, що англійська церквa вільна і повністю володіє своїми правами. Її сеньйором визнавався папа римський. Усім вільним людям Хартія гарантувала їхні звичаї і вольності. Сума рельєфу за вступ y володіння спадщиною померлого барона або графа чітко фіксувалась. Неповнолітній спадкоємець звільнявся від сплати рельєфу і мита. Для збереження баронії вдові феодала заборонялось виходити заміж удруге без згоди короля.

Піддані королівства дістали право виїжджати з країни "повертатись y повній безпеці пo суші і пo воді". Акт обмежував право сеньйора відбирати y васала фрігольд (земельну ділянку), тому що це міг тепер зробити лише шериф за наказом короля.

У ст. 39 зазначалось, що "жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена або позбавлена володіння чи знедолена будь-яким (іншим) способом",

Отже, ця стаття проголошувала гарантію особистого і майнового захисту від королівського свавілля не тільки баронів, a й усіх вільних підданих. Ідея законності фіксувалась і в ст. 40: "Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх".

Для контролю за додержанням Xapтії король утворив раду з 25 баронів. Пізніше з неї утворився парламент Англії.

3. Свяще́нна Ри́мська імпе́рія з XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації — державне утворення, яке існувало з 962 р. по 1806 р. і об'єднувало землі Центральної Європи. В період найбільшого розквіту до складу імперії входили німецькі землі, які були її ядром, північна та середня Італія, Швейцарія, Бургундське королівство, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Сілезія, Ельзас і Лотарингія. Формально складалося з трьох королівств: Німеччини, Італії і Бурґундії.

Імперія була заснована східнофранкським королем Оттоном I, другим правителем із Саксонської династії та розглядалась як пряме продовження античної Римської імперії та франкської імперії Карла Великого. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який представляв інтереси основних класів суспільства.

В ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів в Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію в конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, яка дозволила імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятирічної війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу в головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб'єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила здатність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 р. і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.

Характер держави

Священна Римська імперія впродовж усіх 850 років свого існування залишалася ієрархічним державним утворенням феодального типу. Вона ніколи не мала характеру національної держави, як Англія або Франція, не досягла й якого-небудь високого ступеня централізації системи управління. Імперія не була ні федерацією, ні конфедерацією в сучасному розумінні, а поєднувала елементи цих двох форм державного устрою. Суб'єктний склад імперії відрізнявся різноманіттям: герцогства, князівства і графства, вільні міста, невеликі абатства і дрібні володіння імперських лицарів, — всі вони були повноцінними суб'єктами імперії, володіючими різного ступеню правоздатністю. Влада імператора ніколи не була абсолютною, а розділялася з аристократією країни. Більш того, на відміну від інших європейських держав, мешканці імперії не були безпосередньо підпорядковані імператорові, а мали власного правителя — світського або церковного князя, імперського лицаря або міський магістрат, що формувало два рівня влади в країні: імперський і територіальний, які часто конфліктували між собою.

Кожен суб'єкт імперії, особливо такі могутні держави, як Австрія, Пруссія, Баварія володів широким ступенем незалежності у внутрішніх справах і певними прерогативами у зовнішній політиці, однак суверенітет продовжував залишатися атрибутом імперії як такої, а постанови імперських установ і норми імперського права мали обов'язкову силу (іноді, правда, лише теоретично) для всіх державних утворень імперії. Для Священної Римської імперії була характерна особлива роль церкви, що надавала цьому державному утворенню елементи теократії, однак в той же час імперська структура вперше в Європі після Реформації забезпечила тривале мирне співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави. Розвиток Священної Римської імперії відбувався в умовах постійної боротьби тенденцій дезінтеграції і інтеграції. Першу виражали, найчастіше, великі територіальні князівства, які поступово набували ознаки суверенних держав і прагнули звільнитися від влади імператора, тоді як головними консолідуючими чинниками виступали імператорський престол, імперські установи і інститути (рейхстаг, імперський камеральний суд, система земського миру), католицька церква, німецька національна самосвідомість, класовий принцип побудови державної структури імперії.

3.1. Золота Булла 1356 р. Після тривалого міждинастійного суперництва влада імператора була зведена до ролі «першого серед рівних», а після падіння Штауфенів настав період, Коли Ніхто не займав трон імператора (1254-1273). Цією ситуацією скористалися удільні князі, які привласнювали собі коронні землі і навіть королівські регалії. Потім імператорський титул діставався представникам різних правлячих будинків, що тривало до 1438, коли до влади прийшла династія Габсбургів, якій судилося правити до ліквідації «Священної Римської імперії»

У 1356 р. німецький імператор Карл IV випускає постанову, відоме як Золота булла У цей момент імператор виконував переважно представницькі функції, тобто царював, але не керував.

Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карлом IV як основний конституційний акт "Священної Римської імперії". Основний зміст цього документа такий:

• узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчої процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було проголошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше,

ніж через три місяці після того, як імператорський престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);

• курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора двічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів.

• колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імператором та відстороненням його від влади;

• визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалися за ними привілеї - монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція над єврейським населенням;

• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.

Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "Священної Римської імперії".

4. У цей у державах Західної Європи остаточно сформувалися такі стани: дворянство, духовенство і третій стан, куди входили міщани і селяни. Проте розподіл на стани не повністю відображав правове становище різних груп населення, оскільки ці стани складалися з неоднорідних прошарків суспільства.

Вищими, привілейованими станами залишалися дворянство і духовенство. У середовищі дворян відбулося розшарування, в результаті якого утворилася група вищих дворян із загалу старої феодальної знаті й багатих міщан (у Франції це - дворяни шпаги, в Англії - лорди, в Німеччині - князі-курфюрсти). Підпорядковане становище посідали дворяни, які вийшли з рицарів, чиновників і суддів. Такий самий розподіл відбувся й у стані духовенства.

Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у містах забезпечив значну вагу в суспільному житті третьому станові - міщанам. Міське населення, як і два інші стани, було досить неоднорідним. Вищий прошарок міщан - патриціат - захопив найважливіші посади в містах і протиставив себе бюргерству (у Франції - буржуазія), тобто середнім прошаркам міського населення, а також плебейській частині міського населення, що складалася з підмайстрів, поденників та інших бідняків.

Яскравою ознакою даної історичної доби стає поява органів станового представництва: парламенту у Англії, Генеральних штатів у Франції, рейхстагу та ландтагів у Німеччині.

Станово-представницька монархія у Франції

Приводом для скликання перших Генеральних штатів у Франції (1302 р.) стала сутичка французького короля Філіпа IV з римським папою Боніфацієм VIII. Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї влади, в першу чергу армії, почав випускати неповноцінну монету, вимагав грошей у євреїв-лихварів, брав великі позики у міст. Церкву також обклали податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць випустили єретиків. Боніфацій VIII виступив з різкою критикою короля, заборонивши йому збирати податки з духовенства, та відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші кроки.

Для вирішення конфлікту і були скликані Генеральні Штати. Особисте запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану увійшов міський патриціат – виборні особи або призначені королівськими чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від інших і мав один голос з трьох.

Після цього Генеральні Штати збереглися і на майбутнє. Дуже швидко їхня роль була зведена до встановлення нових податків. Питання на розгляд виносилися виключно королем, королю ж продовжували належати судово-адміністративні функції. Не дозволялося Генеральним штатам тримати і власний апарат.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо. У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс (королівський указ), який дістав назву “Великий березневий ордонанс”. В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини. Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів. Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато депутатів Генеральних штатів були страчені.л

Із посиленням королівської влади падає роль Генеральних штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р.

Станово-представницька монархія в Англії

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля, за обмеження його влади.

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів, їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. Парламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з якими при монархові створювалася постійна Рада п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами.

Парламент як станово-представницька установа оформився наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. [2, 260]

У 1272 p. кopoль Eдyapд І cкликaв Becтмінcтepcький пapлaмeнт і зaпpocив тyди пpeдcтaвників від гpaфcтв і гopoдян. Tpeтій cтaн виcтyпив як caмocтійнa пoлітичнa cилa. Bіднocнo швидкe зpocтaння міcт і poзвитoк тopгівлі cпpияли пpoцecy фopмyвaння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxії.

У 1352 poці пapлaмeнт poзділивcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдів (пepів) і нижню пaлaтy oбщин. У палаті пepів зacідaли бeзпocepeдні дepжaтeлі кopoни. З XV cт. y вepxній пaлaті cтaли видaвaти кopoлівcький пaтeнт пpo дapyвaння титyлy гepцoгa, мapкізa, гpaфa, вікoнтa aбo бapoнa.

Пocтyпoвo пapлaмeнт дoмігcя пpaвa бpaти yчacть і в зaкoнoдaвчій діяльнocті. У 1322 p. бyлo вcтaнoвлeнo, щo бeз йoгo згoди “ніщo нe мoжe бyти внeceнe в cтaтyти”

Станова монархія в Німеччині

Слабкість центральної влади – характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорам лише на короткий час вдавалося підкоряти собі князівства, приборкувати світських і духовних феодалів. Навіть у власних володіннях німецькі імператори були обмежені у діях, залежні від папи римського і від усієї знаті.

До початку ХІІІ ст. королівська (імператорська) влада була ще значною. Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права. Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації держави.

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Карлом ІV.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни васалів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рішення всіх важливих справ імперії передавалось колегії курфюрстів, яка повинна була скликатись щорічно.

Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками.

Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрстів, князів і імперських міст. Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого представництва. Не мало його і селянство.

Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в декілька років. Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру, відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями, територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському праві. Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих земель, які входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого виконання. У перервах між засіданнями імператор міг видавати при участі членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після затвердження їх рейхстагом. Імператорська влада була слабкою. Імператор не мав загальноімперського війська, загальноімперського суду.

Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих зборах і представники вільного селянства. За структурою ці збори були двох- або трьохпалатними.