2.3.1. Зміни в комплектуванні і тактиці війська у хі – хіі стст.

У зв’язку з розвитком феодальних відносин виникають зміни в організації та тактиці війська Київської Русі. У ХІ – ХІІ стст. у складі війська все більше місце стало займати феодальне ополчення – збройні загони, які виставляли окремі князі. Ці загони мали назву полків. Полки збиралися в окремих містах і приводилися на поле бою князями. Називалися полки за назвою території, на якій вони були зібрані (Київський полк, Новгородський полк), або іменем князя, який керував полком. У разі військової небезпеки призивалося ополчення “вільних” людей – селян і городян.

Колишній десяток перетворився в нову організаційну одиницю – “копіє”. Воно складалося з восьми воїнів, які шикувалися в один ряд. На чолі “копія” стояв головний воїн – десяцький. Десять “копій” складали сотню, сто “копій” (800 – 1000 чол.) – тисячу. Тисяча мала свій стяг.

Бойовий порядок також зазнав змін. Як правило, руська рать шикувалася рядом полків, які у свою чергу складалися з декількох самостійних полків, що об’єднувалися загальним управлінням: передового, іноді з двох передових полків – у першій лінії, полків правої та лівої руки та головного полку – у другій лінії. Перед першою лінією розташовувалися воїни, які були озброєні метальною зброєю (рис. 2.25).

Рис. 2.25. Бойовий порядок війська Русі за даними Іпатіївського літопису 1185 р.

Управління військами здійснювалося усно та за допомогою сигналів стягом, звуками рогу, труб та бубнів.

Битву розпочинали легкоозброєні воїни. Знаходячись попереду передового полку, вони засипали противника з відстані 150 – 200 кроків стрілами, а потім відходили до першої лінії, тобто до передового полку.

Похідний порядок руського війська у цей період як і раніше складався зі сторожі, головних сил та обозів [3, 28].

Військове мистецтво Русі у цей період не тільки не уступало військовому мистецтву країн Західної Європи, але де в чому й переважало його.

2.3.3. Тактика руського війська у боротьбі з кочовиками

Південні кордони Давньоруської держави часто зазнавали нападів кочових племен Великого Степу. У ІХ – ХІІ стст. найбільшу загрозу для руських князівств являли печеніги, торки, половці.

Боротьба з кочовиками, які нападали тільки у кінному строю сприяла широкому застосуванню кінноти у складі руського війська. Наряду з кіннотою піші війська зберігалися як самостійний рід військ, що відрізняло руські війська від західних держав, де піхота у цей період зазнала занепаду.

Непокоїли печеніги Київську державу у ІХ – на початку ХІ стст. Часті напади кочовиків обумовили розгортання будівництва цілої системи укріплень на південному пограниччі. Остання велика битва з печенігами відбулася під проводом Ярослава Мудрого під Києвом у 1036 р., у якій ці кочові племена були розбиті вщент і вимушені відкочувати з Причорноморських степів за Дунай.

У 1055 р. Всеволод Ярославович був змушений воювати з торками, які перекочували у нижнє Подніпров’я з Приазовських степів. Він розбив їх військо при впадінні р. Сули у Дніпро. Великий похід проти торків здійснили сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав і Всеволод у 1060 р., після чого торчеська орда помирилася з князями. Вона згодом перейшла під київський протекторат та виконувала функції охорони кордонів Давньоруської держави.

Слідом за торками в Причорноморські степи перекочували половці. У боротьбі з ними руське військо продемонструвало приклади високого військового мистецтва, що особливо яскраво проявилося в походах Володимира Мономаха (1053–1125). У 1111 р. Володимир Мономах здійснив тривалий рейд половецькими землями і завдав орді значного удару. Внаслідок цього половці були змушені на тривалий час відкочувати до Передкавказзя.

Для стратегії руського війська у боротьбі з кочовиками у цей період характерними є наступальні дїй. Велике значення надавалося швидким маршам, узгодженню дій піхоти і кінноти та виділенню сильних передових загонів, які наносили противнику удари з ходу. Це дозволяло захопити ініціативу, створити моральну перевагу над противником.

У походах проти половців кіннота стала поступово поділятися на легку та важку. Цьому сприяло запозичення окремих зразків озброєння у кочових племен (наприклад – шаблі, сулиці, легкі круглі щити, шоломи) та тактики дій кінноти кочових племен.

Протягом наступних ста років руське військо здійснювало систематичні походи проти половців. Згодом, коли руські князівства ослабли через усобиці, половці відновили напади на їх південні землі. Тому великий князь київський Святослав Всеволодович вирішивши укріпити пограниччя, виставив сторожу на річках Росі та Сулі. Від часів його княжіння руські князі перейшли до оборонної тактики в боях із степовиками Причорномор’я [14, 28].