ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП ДО ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Розділ 1. Теорія держави і права як фундаментальна юридична наука

(Вовк Д.)

§ 1. Юридична наука: загальна характеристика

Наука – це форма духовної діяльності людини, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку. Основою цієї діяльності є збір фактів, їх систематизація, критичний аналіз і на цій основі синтез (створення) нових знань або узагальнень про досліджувані явища.

Будь-якій науці притаманні, принаймні, такі функції: 1) пізнання і пояснення явищ навколишнього світу на основі сформульованих наукою законів, теорій, принципів; 2) прогнозування розвитку природних і суспільних процесів у майбутньому з метою їх корегування; 3) втілення наукових досягнень у практику. Реалізація цих функцій має сприяти виконанню основної мети кожної науки – покращенню життя людини і суспільства.

Існують різні класифікації наук. Зокрема, усі науки поділяються на технічні (ті, що вивчають техніку та явища, важливі для її розвитку), природничі (ті, що вивчають природні явища і процеси) та соціальні (ті, що вивчають людину, відносини між людьми та їх утвореннями, суспільство в цілому). Серед соціальних наук чільне місце посідає юридична наука, яка спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність.

Соціальні науки, і юридична наука у тому числі, мають низку особливостей, що відрізняють їх від інших сфер наукових знань. Розглянемо ці особливості.

Перш за все, у соціальних науках, на відміну від технічних або природничих наук, суб’єкт пізнає суспільне життя, частиною якого від одночасно виступає. Це зумовлює ідеологічний характер соціальних наук, оскільки на висновки суспільствознавчих досліджень досить активно впливають світоглядні позиції, погляди та переконання, які властиві самому досліднику і формують його ставлення до об’єкту пізнання. Порівняємо два висловлювання, присвячених розумінню природи держави: «Держава є досконалим союзом вільних людей, створеним заради дотримання права і загальної користі» (Г. Гроцій); «Держава є формою, в якій індивіди, що належать до пануючого класу, здійснюють свої загальні інтереси» (К. Маркс). Наведені твердження, що відображають полярно різні ставлення їх авторів до феномену держави, її призначення і суспільної корисності, демонструють, якими різними можуть бути результати пізнання одних і тих самих явищ через світоглядні й ідеологічні відмінності суб’єктів дослідження.

Не слід забувати, що висновки соціальних наук значною мірою також впливає і суспільний контекст, в якому здійснюється дослідження. Приміром, на початку ХХ століття французький правник Л. Дюгі доводив, що пересічний громадянин не повинен мати права оскаржити у суді чи іншому органі певний закон держави. Таку думку Дюгі обґрунтовував негативним досвідом діяльності Охоронного сенату у Франції (органу конституційного контролю, що діяв у цій державі у ХІХ ст.). Відповідно, у даному випадку позиція вченого щодо можливості спору громадянина із законодавцем значною мірою була визначена суспільною практикою того часу. В інших соціальних умовах (тобто якщо б Охоронного сенату працював би ефективніше), очевидно, висновок міг би бути протилежним.

Крім того, у соціальних науках дуже обмеженим є використання експерименту – методу, спрямованого на практичну перевірку наукових гіпотез, припущень, висновків, що вважається важливим елементом будь-якого наукового дослідження. Це пояснюється, по-перше, складністю і неефективністю соціального експериментування, оскільки дуже важко побудувати експериментальну модель, яка б відображала реальні суспільні умови, враховувала усі необхідні чинники, що впливають на розвиток соціуму і індивіда. Тому зазвичай юристи, економісти, політологи, соціологи вимушені спиратися не стільки на експериментальні дані, скільки на відомості, отримані в результаті вивчення схожих подій історичного минулого або досвіду інших країн. А по-друге, при проведенні експериментів за участі людей та їх утворень зберігається проблема дотримання етичних меж у науковому пізнанні. У повній мірі даний момент стосується і юридичної науки, адже масштабність правового регулювання і державної діяльності вимагає залучення значної кількості людей задля коректності експерименту. Попри це не слід вважати, що юриспруденція, як й інші суспільні науки, зовсім позбавлена експериментування, є цілковито неексперементальною. Розвиток електронної техніки, поява нових технологій дозволяють сьогодні розширити можливості у моделюванні різних соціальних ситуацій. Можлива також апробація та перевірка державно-правових висновків і у реальних суспільних умовах. Як приклад на вітчизняних теренах можна згадати прийняття Законів України «Про проведення державно-правового експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області» від 05.04.2001 р., «Про проведення у Львівській області експерименту з призначення пенсій органами Пенсійного фонду України» від 22.12.98 р. та ін.

І нарешті, слід враховувати характер прогнозів, які формулюються суспільними науками. Ці прогнози зазвичай мають достатньо абстрактний і загальний характер, що пояснюється згаданими обмеженнями у перевірці на практиці наукових висновків, складністю для передбачення процесів, в яких бере участь людина, багатоваріантністю шляхів розвитку різних суспільств тощо.

Приведені вище особливості соціальних наук часто ставали підґрунтям для припущення про їх ненауковість. Подібна теза не оминула і юридичну науку. Наприклад, німецький філософ ХVІ – початку ХVІІ століття Ґ. Лейбніц вказував, що юриспруденція за своїм характером більше наближена до теології (вчення про релігійні догмати), ніж до науки (наприклад, математики або медицини). У той же час юриспруденції властива низка характеристик, які, безумовно, дозволяють зробити висновок про її науковий характер. До таких характеристик відносяться:

По-перше, юридична наука має власний об’єкт і предмет дослідження. Ці поняття не є тотожними. Поняттям об’єкту охоплюються явища і процеси навколишнього світу, щодо яких здійснюється пізнання і практичний вплив людей. Об’єкт може бути спільним для різних наук. Для юридичної науки головним об’єктом дослідження є такі суспільні явища, як право і держава, які одночасно, але з інших боків вивчаються філософією, соціологією, політологією, культурологією, історією тощо.

У свою чергу предмет науки – це та сторона, аспект об’єкта пізнання (у нашому випадку права і держави), на яку спрямоване наукове дослідження. Предмет науки є унікальним, він визначає самостійність і своєрідність кожної науки – те, чим вона відрізняється від інших наук. Предмет юридичної науки становлять закономірності виникнення, розвитку та функціонування усіх державно-правових явищ і процесів, їх окремих сторін та проявів, які разом утворюють державно-правову дійсність.

По-друге, юридична наука має власну методологію, тобто сукупність прийомів, способів та принципів, за допомогою яких досліджується право і держава.

По-третє, юридична наука пізнає державно-правову дійсність, використовуючи власну термінологію, тобто систему слів і словосполучень за допомогою яких вивчаються право і держава, їх елементи, функції, інститути тощо. Це такі поняття, як «правова система», «система законодавства», «склад правопорушення», «форма держави», «державний механізм» тощо.

І по-четверте, юридичній науці властиві усі зазначені вище наукові функції. Як вже зазначалось, юридична наука спрямована на набуття правових знань. Висновки, сформульовані юридичною наукою, відповідають критерію істинності з тим застереженням, що істинність у юриспруденції виражає не тільки перевірюваність згаданих висновків на практиці, але і згоду наукової спільноти стосовно того, що вважати пізнавальним еталоном. Прикладом такої згоди у вітчизняній науці може бути визнання прав людини базовою цінністю суспільного і державно-правового розвитку України. З огляду на це істинність нових теоретичних конструкцій, пропозицій щодо вдосконалення законодавства чи правозастосовної практики, що продукуються вченими-юристами, може визначатися і перевірятися, зокрема, і відповідністю цих конструкцій чи пропозицій ідеї прав людини.

Крім того, кінцевою метою юридичної науки є сприяння через державні і правові інститути розвитку особистості, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина, підтримці соціального порядку. Досягнення цих цілей у реальному житті (звичайно, різною мірою) так само свідчить про істинність знань, наукових прогнозів, порад і пропозицій, що формулюються юриспруденцією.

Усі юридичні науки, з огляду на їх предмет дослідження, можна поділити на кілька груп (теоретичні, історичні, галузеві і міжгалузеві, прикладні науки та науки, що досліджують міжнародне право). Система юридичних наук не є сталим утворенням, вона розвивається і оновлюється. Ускладнення суспільних відносин, розвиток науки і техніки призводить до виникнення нових сфер знань про державу і право, як теоретико-прикладного характеру (антропологія права, економічний аналіз права, юридична конфліктологія та ін.), так і безпосередньо практичного спрямування (космічне право, інформаційне право тощо).