Висновки

На початку XXI століття, в епоху глобалізації, світ опинився у ситуації, коли політика національних держав відіграє все менше значення, поступаючись при цьому потужним міждержавним об’єднанням, розвиток яких і стає однією з рушійних сил всесвітньої історії. Вже давно минули часи, коли політична карта світу змінювалася переважно внаслідок військових конфліктів. Зараз світова історія формується надпотужними корпораціями держав, такими як власне і є Європейський Союз.

Поєднання загальноєвропейського, національного і регіонального розвитку держав-членів ЄС має на меті згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення об’єднання країн (рівень ЄС) або окремої країни (національний рівень) і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулювання розвитку стабільних регіонів тощо.

Серед моделей управління регіональним розвитком, які впроваджено в країнах Європейського Союзу, найбільш доцільним для країн, на думку фахівців, є використання моделі регіональної децентралізації. Ця модель діє в країнах, які раніше входили до соціалістичного табору, а шлях соціально-економічного розвитку таких країн, як Польща та Чехія, які обрали цю модель, є дуже схожим зі шляхом розвитку країн. Окрім країн Центральної та Східної Європи, раніше таку модель регіонального управління було успішно впроваджено у Франції.

Аналіз розвитку відносин країн –членів ЄС з Європейським Союзом дає підстави для таких висновків:

1. Стратегія країн –членів ЄС в структури Європейського Союзу відповідає життєво важливим інтересам країн. Вона залишатиметься пріоритетним напрямом зовнішньополітичного курсу країн –членів ЄС, визначальним чинником її міжнародної діяльності на тривалу перспективу. На можливості і темпи інтеграції країн –членів ЄС істотним чином впливатиме триваючий процес розширення Євросоюзу та його внутрішньої інституційної реформи.

2. Процес розширення ЄС оцінюється як позитивний для країн –членів ЄС фактор, що сприятиме розширенню можливостей її співробітництва з Євросоюзом. Водночас у певному сенсі він означатиме для країн –членів ЄС і небажані зміни в характері її співробітництва з нинішніми країнами-кандидатами в торговельно-економічній, військово-технічній, транспортній, гуманітарній, міграційній сферах. Мінімізація зазначених наслідків є одним з найважливіших завдань у діалозі з ЄС на найближчу перспективу.

3. Успіх курсу країн –членів ЄС залежить насамперед від того, наскільки реалістичними, послідовними і ефективними будуть кроки по його реалізації. Це посилює значущість практичних заходів, спрямованих на створення надійної і стабільної основи для поступової, еволюційної інтеграції країн –членів ЄС як рівноправних і конкурентоспроможних членів. Намагання обійти визначені для країн-кандидатів умови або отримати певні послаблення в їх забезпеченні слід розглядати як контрпродуктивні. Це може не лише скомпрометувати мету, яку ми ставимо перед собою, а й завдати серйозної шкоди економіці країн –членів ЄС.

4. На нинішньому етапі досягнення якісних змін у відносинах між країнами ЄС залежить від рішучості і спроможності здійснити глибокі економічні, політичні і правові реформи, співвіднесені із завданнями досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства в ЄС. Це головна передумова для істотного прискорення темпів розвитку і модернізації економіки країн та їх суспільно-політичної системи, скорочення відставання від країн - членів ЄС за рівнями економічного та соціального розвитку та потенціалом участі у міжнародному поділі праці.

5. Прискорити створення передумов для ефективної інтеграції економіки країн –членів ЄС в структури ЄС можна шляхом концентрації ресурсів на тих ділянках економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і дають змогу забезпечувати не лише скорочення зазначеного відставання, а й випереджаючий розвиток. Така політика має орієнтуватися передусім на створення інституцій, що сприяють генерації та розповсюдженню інновацій, формуванню визначального фактору конкурентоспроможності в сучасній світовій економіці - людського капіталу, на створення рівноправних умов для підвищення конкурентоспроможності українських компаній у відкритому конкурентному середовищі.

До невідкладних завдань належить забезпечення прискореного розвитку передусім в ряді профільних науко- і техноємних галузей, які вже сьогодні демонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародної конкуренції, а отже і готовність стати "локомотивами" високотехнологічного зростання.

6. Завдання інтеграції в Європейський Союз об'єктивно потребує від країн –членів ЄС енергійних кроків у впровадженні ефективно діючих демократичних процедур, інститутів громадянського суспільства, гарантій свободи особистості і свободи слова. Йдеться про підвищення якості законів, забезпечення більшої стабільності і прозорості законодавства, наближення його до європейських правових стандартів. Не менше значення має і радикальне удосконалення практики застосування законодавства.

7. У контексті зміцнення інституційної основи відносин ЄС пріоритетним завданням виступає імплементація Угоди про партнерство і співробітництво, а також Стратегії та Програми інтеграції країн до Євросоюзу.

8. Потребують уважного аналізу процеси інтеграції в ЄС країн першої хвилі розширення..

З метою прискорення розвитку та якісного піднесення рівня відносин між країн –членів ЄС необхідно реалізувати на практиці комплекс заходів невідкладного та перспективного порядку.

До невідкладних заходів відносяться:

1. проведення між країнами ЄС переговорів з питань можливого уточнення і доповнення положень чинної Угоди про партнерство і співробітництво, у т.ч. з метою мінімізації можливих негативних наслідків нинішнього етапу розширення Євросоюзу;

2. започаткування переговорів щодо лібералізації торгівлі з ЄС у тих секторах, які становлять стратегічний інтерес, і полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС;

3. вивчення можливостей укладення з ЄС угоди про співробітництво в галузі зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва, а також договору про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю;

4. удосконалення механізму державного управління процесом інтеграції країн –членів ЄС; з цією метою в рамках проведення адміністративної реформи підвищити статус і повноваження структур Уряду, які відповідають за координацію діяльності органів державної виконавчої влади в цій сфері, запровадивши посаду міністра з питань європейської інтеграції;

5. розширення соціальної і політичної бази підтримки євроінтеграційного курсу за рахунок створення недержавних інститутів на рівні громадських об'єднань, творчих спілок; розробка механізмів активнішого залучення регіонів до формування і реалізації євроінтеграційної політики, цільового фінансування інтеграційних заходів за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах, а також порядку залучення на вказані цілі коштів місцевих бюджетів та позабюджетних фондів, вітчизняних підприємців.

Пропозиції до перспективних заходів:

1. розробити узгоджені з Євросоюзом заходи, які мають здійснити країни –члени ЄС для формування умов для створення зони вільної торгівлі з ЄС;

2. здійснити комплекс заходів щодо поетапного наближення законодавства країн –членів ЄС до законодавства, забезпечення виконання законодавчих актів;

3. вивести відносини з ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва на рівень особливого стратегічного партнерства.

Євроінтеграційний курс є невід'ємною складовою демократичних та економічних реформ, які відбуваються в країнах –членах ЄС. У свою чергу результативність цих перетворень безпосередньо пов'язана з реалізацією європейського вибору країн. Усвідомлення цього взаємозв'язку має стати для суспільства потужним консолідуючим фактором, стимулом для активного і динамічного поступу обраним шляхом.

Проблема реформування Європейського Союзу після укладання Лісабонської угоди викликала значний інтерес серед українських науковців. Оскільки поглиблення інтеграції є процесом багатогранним, то до вивчення Лісабонської «стратегії» реформування ЄС долучилися фахівці у різних галузях: економісти, юристи, політологи та історики. Наукові розвідки істориків за останні 2 роки знайшли відображення переважно у не спеціалізованих періодичних виданнях.

Окрім політичної інтеграції робляться кроки й вбік створення колективної системи безпеки у Європі.

Європейський Союз після свого наймасштабнішого розширення, яке відбулося у 2004 році об’єднав в своїх кордонах 25, а у 2007 році – вже 27 країн, опинився на порозі проведення серйозних внутрішніх реформ. Необхідність проведення такого роду перетворень обумовлена в першу чергу намаганнями керівництва цієї організації поглибити політичну інтеграцію, яка неодмінно матиме вплив на економічну складову розвитку ЄС, зробивши його більш конкурентоспроможним, порівняно з іншими світовими інтеграційними центрами. Доцільність реформування продиктована також й структурними змінами, оскільки чисельність країн-членів збільшилася у два рази за доволі короткий термін.

Виходячи із вищезазначених міркувань, керівництво ЄС на саміті у Лісабоні, який проходив 19 жовтня 2007 року, ухвалило проект «угоди реформування ЄС» або так званої Лісабонської угоди. Цей документ представляв собою нову базову угоду щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Він отримав назву: «Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства» (англ. Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Нова угода за задумом творців має замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на два з половиною роки, буде мати представницькі повноваження на міжнародних заходах, внесені положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією – у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Конституції Європейського Союзу. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія.

Таким чином, розширення Євросоюзу відбувається на основі процесів поглиблення інтеграції в політичній (інституційне реформування), економічній (економічний та валютний союз), зовнішньополітичній (СЗППБ) сферах. Ключовим моментом процесу адаптації ЄС до дихотомії розширення – поглиблення виступає асиметрична взаємозалежність процесів пристосування ЄС та країн-претендентів з ЦСЄ на вступ до нових вимог політики розширення. ЄС має пристосуватися до подальшого поглиблення інтеграційних процесів і до реалій розширення, надаючи суттєвої підтримки країнам-претендентам в процесі подолання відставання як в розвитку, так і в становленні ринків та структури господарства. Важливим стратегічним наслідком розширення ЄС на Схід є зміна так званої геополітичної геометрії. Мова стосується процесу геополітичного перегрупування сил, що можуть активізувати наявні політичні, економічні та культурні неузгодженості в ЄС через збільшення гетерогенності Союзу та послаблення можливості досягнення консенсусу і подальшого поглиблення інтеграційної динаміки.

Підсумовуючи аналіз процесу пристосування ЄС та країн ЦСЄ до євроінтеграційних реалій, автор підкреслює, що характерною ознакою стратегії розширення ЄС щодо країн ЦСЄ було прогнозування рівня абсорбованої спроможності перших та принципова згода останніх практично з усіма виробленими умовами ЄС, що позбавило від необхідності самостійного й негайного розв’язання багатьох проблем політичного, соціального та економічного характеру. Визначальними сферами було визнано впровадження інституційних реформ, імплементацію правових норм, інтенсифікацію торговельної співпраці та інвестиційної діяльності. Копенгагенські критерії виявились найбільш ефективним чинником впливу на перебіг демократичних та ринкових перетворень в країнах ЦСЄ. Водночас критерії членства виявились надто широко сформульованими і складними для виконання країнами ЦСЄ.

Головною метою пошуку індивідуалізованих моделей відносин з новими країнами – сусідами є формування зони стабільності на кордонах ЄС. Вихідним є аналіз нового підходу ЄС щодо Нових Незалежних Держав – Молдови, Бєларусі, України та Російської Федерації. Автор зосереджує увагу на європейсько-російському діалозі, що є визначальним для ефективної реалізації європейських інтеграційних процесів у східному напрямку.

Характерною ознакою політичної стратегії Євросюзу є пошук уніфікованих процедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життя дедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвитку і стає основою розв’язання питань міжнародної стабільності та безпеки. Формат та часові рамки розширення на Схід не є однаковими й визначаються, по-перше, політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) та економічним станом держави-заявника; по-друге, наслідками чергового розширення для держав-членів ЄС; по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити Союз для збереження ефективності функціонування ЄС.

Процес розробки критеріїв вступу, системи контролю за їх виконанням, дослідження динаміки пристосування країн-претендентів, визначення основних наслідків цього процесу для Євросоюзу і вироблення механізмів подолання наявних невідповідностей та протиріч призводить до необхідності ускладнення критеріїв для наступного розширення та подальшого вдосконалення системи контролю за їх дотриманням.

Основними завданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеного європейського політичного простору та реформування інституцій Союзу, поглиблення економічного регіоналізму й формування європейської зони вільної торгівлі. Серед проблемних аспектів процесу розширення на Схід відзначається вплив цього процесу на стабільність Союзу. Черговий етап розширення, хоча і розглядається у якості засобу зміцнення стабільності та безпеки на європейському континенті в цілому, може становити певну загрозу для внутрішньої безпеки Євросоюзу. Процеси геополітичного перегрупування сил мають потенціал до збільшення гетерогенності Союзу.