24. Західноукраїнські землі на поч. Хх ст.: економічний, політичний, соціальний розвиток. Модернізація.

Наддніпрянська Україна в 1907-1914 рр

Посилення національного гніту в період 1907-1914 рр.

Насадження ідеології російського великодержавного шовінізму.

Офіційний курс з к. XIX ст. Означав зросійщення, ліквідацію всіх національних відмінностей, перетво­рення багатонаціональної Російської імперії на централізовану російську національну державу. Відповід­но український національний рух державною владою змальовувався як ‘‘штучний” (як німецько-австрій­ська авантюра) і сприймався як шкідливий. В 1908 р. в Києві виникає “Клуб руських націоналістів”, який включається в активну боротьбу проти українського руху (при покровительстві П.Столипіна

1 - Заборона використання української мови в навчальних закладах і адміністративних установах

• Було заборонено викладання української мови в тих школах, де в період революції воно було введене.

• Вчителям заборонялося для роз’яснення того, чого учні не розуміють, вживати “малоросійську” мову, розмовляти з учнями українською мовою поза школою.

• На уроках заборонялося співати українські пісні і декламувати українські вірші.

2 -Закриття “Просвіт”, українських громадських установ.

« “Просвітам” заборонялося створювати сільські філії, їх робота неодноразово переривалася обшуками, перереєстраціями, до статутів товариств вносилися обмеження і заборони.

« Губернатори і градоначальники отримали право закривати “Просвіти”. Внаслідок урядових переслідувань у 1914 р. діяла тільки одна “Просвіта” (у Катеринославі).

« Також закривалися українські клуби, наукові товариства.

Заборона реєстрації “інородніх” товариств і видавництв.

• 20 січня 1910 р. ГІ.Столипіним був підписаний циркуляр про заборону реєструвати будь-які “інородні” (не російські) товариства і видавництва. Хоча формально він не поширювався на українців, але фактично був застосований саме проти них.

• М.Грушевський вказував, що інші народиінородці (н/д євреї) мають свої школи, шпиталі , товариства (не дивлячись на цей указ),а українцям цього не дозволено.

Заборона вшановувати пам’ять Т.Шевченка.

• Не дозволялося прово­дити присвячені йому вечори.

• Заборонялося збирати кошти на пам’ятник Т.Шевченку, який планувалося встановити в 1911 р., (в зв’язку з 50-річчям смерті поета).

• Заборонили святкуван­ня у 1914 р. 100-річчя з дня народження Т.Шев­ченка, конфіскували підготовлене до ювілею повне видання “Кобза­ря”.

Український національний рух в 1907-1914 р

1. Створення Товариства українських поступовців (ТУПу) В 1908 р. як безпартійної організації. В умовах репресій проти українських партій це була єдина реальна можливість діяти. Основу складали члени УДРП, хоча в ній були і представники УСДРП і УНІЇ. Одним із керівників ТУПу стає М.Грушевський

2. Формування незалежницькоі* течії в українському русі. Д.Донцов. В умовах репресій частина членів УСДРП емігрує з Росії. Один із них - Д.Донцов у 1913 р., виступаючи на студентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави на основі національної ідеї, а не соціалістичної (як у М.Міхновського). Так було започатковано незалежницьку течію в українському русі. Д.Донцов стає ідеологом українського націоналізму.

3. Формування молодо-українського напряму в соціал-демократії. А.Жук. Лідери УСДРП в еміграції перейшли на самостійницькі позиції, хоча розходилися у питаннях тактики (засоби боротьби, союзники). Це призвело до появи Українського інформаційного комітету (А.Жук) та молодоукраїнської партії, що так і не розпочала своєї діяльності.

Ставлення загальноросійських партій до українського питання.

• “Союз руського наро­ду” сприймав україн­ський рух, як німецьку інтригу проти Росії.

• Ліберальні російські партії (кадети, октяб­ристи) визначали, що українці - лише півде­нна гілка російського народу і виступали проти визнання окре­мих національних прав українців.

• Ліві партії (РСДРП(б) І РСДРП(мї) виступали за скасування націо­нальних обмежень в Україні (але як тактич­ний захід в боротьбі проти самодержавства)

• Есери беззастережно підтримували право України на автономію.

Особливості економічного розвитку західноукраїнських земель на поч. XX століття

Характер економіки західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії

В економічному розвитку західноукраїнських земель зберігали­ся риси (тенденції), характерні для попереднього періоду:

• наявність великого поміщицького землеволодіння (причому великі землевласники були виключно інозем­цями — німці, поляки);

• наряду із зубожінням українського селянства, посилю­валася його диференціація (лише 5% селян були відносно заможними — “газдами”, які мали вдвічі більше землі, ніж 600 тис. бідняцьких селянських господарств; 53,3% се­лянських господарств не мали коней; на 1914 р. біля 614 тис. селянських господарств були збитковими - не забез­печували прожитку своїм власникам);

• внаслідок боргів значна частина селян розорювалася і втрачала землю:

слабкий розвиток промисловості (розвивалася переважно нафтова та лісова промисловість) загострював проблему надлишку робочої сили, що виникала внаслідок аграрного перенаселення.

Економіка мала колоніальний характер, оскільки продовжува­лася експлуатація природних ресурсів краю австрійськими капіта­лістами в своїх інтересах.

Аграрне перенаселення і постійне падіння життєвого рівня мало такі соціально-економічні наслідки:

Економічне та політичне становище населення

Аграрне перенаселення і постійне падіння життєвого рівня мало такі соціально-економічні наслідки

• активізувалася еміграція українських селян в Канаду та США (на початку XX ст. виїхало близько 500 тис. чол., хоча певна частина - 10 тис. чол. - повернулися назад);

• активізувався виїзд селян на сезонні роботи в імперію та за її межі;

• активізувалися виступи селян-наймитів на захист своїх прав (у страйку 1902 р. брало участь близько 200 тис. чол., у 1906 р. на 30-тисячному вічі висувалися як економічні так і політичні вимоги).

Зменшення кількості селян-наймитів за рахунок еміграції привело до розорення значної частини поміщи¬цьких господарств. Але це не полегшувало проблему земельного голоду, оскільки створювалися умови для купівлі землі розорених поміщицьких господарств польськими селянами-колоністами (за 1904-1914 рр. їм було продано 140 тис. га. землі). Українцям такі умови не створювалися.

Економічний гніт посилювався політичним безправ’ям. Керівні посади в місцевих органах влади належали виключно полякам, які захищали інтереси польського населення в краї. Особливо яскраво це проявлялося під час виборів 190В р., коли польська влада вдавалася як до фальсифікацій, так і до прямого тиску на населення, засто¬совуючи поліцейські репресії. Це забезпечило панування польських представників від Галичини як в Австрійському парламенті,' так і в місце¬вих органах влади.

Українці в цих умовах активізували виступи за поділ Галичини на Східну (українську) та Західну (поль- ську) в межах Австро-Угорської ім перії.

Розвиток кооперативного руху.

В умовах, коли економічне виживання стало умовою національного розвитку, активізується рух української інтелі­генції за створення кооперативів. Створюються кредитові та збутово-торгівельні спілки, які забезпечують українським селянам певний захист в умовах зростаючої конкуренції:

• активізували свою діяльність, утворені ще в 1898 р., Сільський Союз - “Господар” та Крайовий кредитовий союз;

• в 1904 р. утворюється Союз Молочарських Спілок та Союз збуту худоби; утворюється Ревізійний Союз Українсь­ких Кооперативів, який відігравав роль керівного та організаційного центру української кооперації (на 1914 р. він конгролював діяльність 609 кооперативів);

• на базі 30-ти торгівельних спілок в 1911 р. було створено Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних спілок.

На Закарпатті Пряшівський єпископ Ю.Фірцак на поч. XX ст. започаткував т.зв. “Верховинську акцію”. Акція перед­бачала створення кооперативів та кредитових кас, вживання заходів для підвищення продуктивності селянських господарств (за рахунок створення племінних господарств з подальшою роздачею худоби селянам). Для цього використовувались пожерт­ви українських емігрантів із США та Канади, які досягли там певного рівня добробуту.

Влада не перешкоджала створенню українських кооперативів Кооперативи підгримувала греко-атолицька церква. А.Шептицький своїм архіпастирським посланням від 1904 р. прямо зобов’язав священиків очолити кооперативні організації на міс­цях. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло до 1500 різних кооперативів.