Розділ 2. Творчий шлях поетів “Празької школи”

Західноукраїнська та емігрантська поезія міжвоєнного двадцятиріччя – це цілий неосвоєний материк української культури. Творчість окремих письменників, які виділялися із згального масиву і які протягом десятиліть визначали літертурне життя 20 – 30-х років.До таких легендарних поетів відносяться й поети “Празької школи”.

Є всі підстави, щоб вважати цю группу школою. Ці поети були близькі за своїм світоглядом, стилем і тематикою.

Творчий шлях “пражан”, більшість з яких зі зброєю в руках боролась за українську державу, розпочався за межами України, в таборах інтернованих вояків(Польща), де вони опинилися після поразки визвольних змагань. Основи естетичної концепції “Празької школи” українських поетів закладалися у надрах таборового часопису “Веселка, зорієнтованого на “аристократизм духу”, на мистецтво в його властивій сутності, на етику національного та громадянського [16, с .5].

Розвитку та самоствердженню молодої літературної генерації передувало глибоке осмислення всього історичного багажу нації, причин чергової втрати державності. Звідси підвищена увага до історичних мотивів, тонке ліричне сприймання рідної природи, філософія боротьби й оптимізму.

Плеяда "трагічних оптимістів" (Д.Донцов) - Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Липа, О.Теліга, Л.Мосендз, пізніше – Ю.Клен, - стала творцями концепції нової літератури, розробивши таку художню систему творчості, яка була протиставленням українським сентиментальним літературним традиціям. Вони виступили проти “малоросійської” вторинності вчорашнього рабства, колоніального животіння[1, с.22].

“Пражани” зазнавали впливу Д.Донцова - ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу “Літературно-науковий вісник” (1922–1933), а з 1933р. – “Вісник”.

Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе “пражани”

( активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк. )  не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і “творчого насильства” меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом – нацистський стилі. До того ж, Донцов вважав, що письменницька функція – виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається “на його власній, єдиному йому відомій мові”, до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу “мистецтво – вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі”, водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети “завжди носять на собі тавро невільництва”.

У його статті “Думки про мистецтво” не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: “Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії”. Погляди  Є. Маланюка  лягли в основу естетичної концепції “празької школи”.

У ній не знімалися, навпаки – підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка та ін.)[19, с.45].

Розпочався процес повернення історичної пам’яті з Ю. Дарагана, який увійшовш у літературу зі своєю збіркою “Сагайдак” (1925). Він мав великий вплив на поетів-пражан саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги,дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигонця), тому поети оновлювали українську літературу, передусім її тематику[18, с.32].

У циклах віршів “Луна минувшини”, “Дике поле”, “Срібні сурми”, “Запоріжжя” Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Поезія Ю. Дарагана містить усі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції. Кожен з “пражан” знаходив свій мотив, який переважно був доведений до поетичної концепції, зі своєю образною домінантою і певним комплексом художніх засобів[18, с.35].

Важливою рисою творчості поетів “Празької школи” є звязок із західноукраїнським письменством. Поети-емігранти друкували вірші в галицькій періодиці, видаючи у Львові свої збірки.

З огляду на це, цілком слушною є пропозиція Г. Грабовича українською еміграційною літературою вважати ту, яка творилася після Другої світової війни, зокрема, в 1945-1950 роках. Адже лише там українські письменники остаточно поривають зі своїм рідним середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур. “Пражани” були безпосередніми учасниками боротьби за УНР або ж дітьми її діячів і несли з собою ідею української державності, що споріднювало їх творчість з творами представників стрілецької поезії в Галичині, поезія яких була орієнтована на масове сприйняття і творила своєрідну стрілецьку пісенну епопею. Тому вона була не стільки явищем історії української літератури, скільки фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу.

Нове покоління галицьких літераторів та еміграційні поети намагалися компенсувати втрати, яких зазнала література по той бік Збруча, розвиваючи теми, мотиви, форми, на які в умовах УРСР було накладено вето [20, с.58-60].

Література поділеної України розвивалася у різних суспільних ситуаціях, проте духовна єдність нації не порушувалася. Так, в емігрантській літературі помітні риси романтичного світовідчуття та ознаки неоромантичної поетики, - хоч і з протилежною (щодо літератури “радянського табору”) політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком - не оптимістичний пафос, а стоїчний трагізм та надія[7, с.157-160].

Неоромантиками можна вважати переважно всіх «пражан», яскравим неоромантиком у світопочуванні (хоч і з рисами неокласицизму в поетиці) був Є.Маланюк. Надзвичайно яскраво і, в першу чергу, незвично, історіософські мотиви проявилися в поезії Маланюка. Він був чи не найколоритнішою і протирічною натурою. За життя його називали і “українським фашистом”, і “духовним Квазімодо”, і “поетом апокаліптичних літ”. Його іноді не розуміли навіть найближчі друзі, наприклад, був період негативного ставлення до його творчості О. Ольжича, Ю. Липи і Ю. Клена.

 У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів “Стилет і стилос”, через рік виходить його друга збірка — “Гербарій”. Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи.

Наступні поезії фіксують проступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У збірках (“Земля й залізо”, 1930; “Земна Мадонна”, 1924; “Перстень Полікрата”, 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але, разом із тим, шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє “рабську кров”, “розслабленість ледачу”. Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу[13, с.41]. У “Варязькій баладі” Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників ( “Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?” ), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить “своїх дітей байстрючу лити кров”. Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи.  “Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,  проклятий край, Елладо Степова?!..” —  таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію.  Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації.

Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу, через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився “поет-державником”, який словом будує імперію українського духу[15, с.29].

Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть 1944 р. Збірками “Рінь”, “Вежі”, “Подзамчя” він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні.

По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Володимир Державін, характеризуючи творчість Ольжича, визначає її як поезію національного героїзму: “Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духовну чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, суттю кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу:

Шляхи - велетенські гадюки.

Невгнутий, розмірений крок.

Діла і змагання сторукі,

І смерть, як найвищий вінок.[20, с.3-5]

Героїзм у О. Ольжича не випливає з національно-державницького патріотизму, а радше збігається з ним, як два рівнобіжні вияви того самого глибинно-ідеалістичного світогляду”. Усією своєю творчістю Олег Ольжич прагнув утвердити цей героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.

Як уже зазначалося, перша збірка його поезій – “Рінь”, яка була надрукована в 1935 році у Львові. Вона відзначалася витонченістю форми та стилю. Уже сама назва є досить промовистою, адже словом “рінь” українці називали крупний пісок, гравій, гальку або берег чи дно річки з крупного піску, гравію, гальки. Фактично, це та основа, яка необхідна для існування людства:

Де шлях у жовті врізується стіни

І урвище над кручею стремить,

Наш погляд неуважливий на мить

Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вода суха і сіра. Але вії

Примкнеш перед камінням у піску

І раптом чуєш силу вод рвучку

І різкість вітру, що над нами віяв.

("Рінь")[20, с.8-9]

Як історик, Ольжич розуміє, що минуле, сучасне та майбутнє - взаємопов'язані. Не можна поважати сучасність і сучасників, якщо ти не поважаєш своїх предків, їхньої мудрості.

Друга і остання прижиттєва книга поета “Вежі” відрізняється від інших збірок, у першу чергу, тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість, по-друге, пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів. На відміну від першої книги, тут поет переважно звертається не до минулого, а до сучасного. Збірка “Вежі” складається з двох ліричних поем: "Городок. 1932" і “Незнаному Воякові”. Вірш “Захочеш - і будеш” - це дев'ятий вірш із циклу “Незнаному Воякові”, в якому автор переконує читачів, що все в нашому житті залежить від нас самих:

Захочеш - і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

У XVI вірші цього циклу Ольжич наголошує на тому, що справжній громадянин не має права чекати, коли в майбутньому зміниться на краще життя його країни, бо:

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Це люди, на сталь перекуті в огні,

Це люди, як брили камінні.

Хоча поет усвідомлю, що далеко не кожен має внутрішні сили пожертвувати своїм життям, особистим щастям заради щасливого майбутнього усіх. Мало таких:

Хто кров'ю і волею сціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.[14, с.12]

У XX вірші Ольжич звертається до української нації, ставлячи її на одну ступінь із вічним та всемогутнім Богом, пишаючись славними сторінками минулого, зокрема перемогами при Корсуні та Конотопі, передчуваючи майбутні звершення, але при цьому засуджує сучасників, називаючи їх "поколінням холопів":

О Націє, дужа і вічна, як Бог, -

Не це покоління холопів, -

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

Хто, мертвий, не стане у праведний слід

На путі, що славою бита,

У громі грядущих огненних побід,

Що ними ти вкриєш півсвіта?

Отже, увесь цикл поезій “Незнаному Воякові” пройнятий гострим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.

Помітне місце у збірці “Вежі” посідає поема-хроніка “Городок. 1932”, де йде мова про суворе життя українських підпільників.

Збірку “Підзамчя” Ольжич приготував до друку ще в 1940 році, але через ряд причин, у тому числі історичних, вона вийшла вже після смерті поета. Ця книга ніби поєднала в собі творчі пошуки Ольжича попередніх часів, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності.

Поезія Ольжича - це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією. А в перемогу своєї нації поет вірить свято[14, с.15-17].

В особі Оксани Лятуринської ми мали без перебільшення унікального творця української поезії. Ніхто з поетів XX століття не зміг так органічно виразити джерельну сутність рідної Волині, так гармонійно увійти в товщу історичної старожитності цього самобутнього краю, так тонко і проникливо воскресити в художніх образах тисячолітній струмінь свідомості і душі далеких і ближчих у часі пращурів, так замилувано-романтично оживити в поезії легенди нашої історичної слави.

Національне й індивідуально-творче самоусвідомлення поетеси якнайтісніше пов'язане із «празькою школою» в українському письменстві 1920-30-х років. Зазнавши безумовного ідейно-творчого впливу «пражан», а насамперед Юрія Дарагана та Олега Ольжича – найталановитіших сподвижників заснованого Євгеном Маланюком гуртка українських поетів у Празі, Оксана Лятуринська вийшла на власний шлях у поезії, свідомо уникаючи наслідування та учнівства, утверджуючи власне художнє бачення світу[14, с.20-21]. Власне, з поетами “празької школи” Лятуринську єднає головне: романтична міфотворчість.

Лятуринська віднайшла свій пласт поетичної історіософії, на здивування, органічний, бо принесений він був не стільки із книжних знань, скільки із “генної пам'яті” пращурів-поган, із віковічного раціонального і мудрого укладу їх життя, який так тонко і творчо відчувала її інтуїція. У кінці 1930-х та на початку 1940-х років молода поетеса стрімко і впевнено увійшла в українську літературу на еміграції, її перші поетичні збірки – “Гусла” та “Княжа емаль” викликали однозначне захоплення авторитетних критиків і рядових читачів.Збірка “Гусла” (1938) та “Княжа емаль” видання 1955 року ( до неї, крім двох названих, увійшла ще третя книга поезій “Веселка” ) становить основний титул літературних заслуг Оксани Лятуринської, які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представників “празької школи” [14, с.25].

“Гусла” О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені щити», і про “червоне поле бою”, і про Карну та Жлю... А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими ( “Василечки і чорнобривці за Миколою святим”, “Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!” ), а також кольорами національної історичної символіки ( “синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті” ).

За словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку “Гусла”, в ній є “щось від якоїсь особливої “мазонської” ніжності —

ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м'язів”.

Життєдайна стихія поезії Оксани Лятуринської – світ язичництва з його унікальними романтичними символами і прадавньою магією.

Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р.[5, c.166-170].

Наталя Лівицька-Холодна теж належить до “пражан”. Її поезія постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то “поганкою з монгольських степів”, то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з “празької школи”. Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. (Після другої світової війни переїхала до США.)[5, с.31].

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка “Вогонь і попіл” (1934) була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Б. Рубчак окреслює його як маску «вампа», що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі. Це, на думку дослідника, тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гуцульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в любовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у “Вії”, “це пані поезія середньовічного ренесансу... яка стає з об'єкта суб'єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не вагається застосувати її в змаганні, що ним завжди мусить бути пристрасно насичене кохання”.

Для такого висновку є ґрунтовні підстави: справді “поганка монгольських степів” перевтілюється в “сотниківну в червонім намисті”[3, с.18-20].

Збірка “Сім літер” (1937) цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею.

У віршах Н. Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною[5, с.171-174].

Що ж об’єднувало поетів? Це були світоглядні засади (неоромантики), державницькі переконання, проблематика творів, болісні роздуми над причиною поразки у визвольних змаганнях за державність України , високомистецькі уподобання, інтелектуальність поезії, історіософічність (Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами) сформулювали свою концепцію людини: це духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України[5, с.113-115].