Державній заклад «Луганський університет імені Тараса Шевченка»

Кафедра українського літературознавства

та компаративістики

Модерна концепція мистецтва у драматургії Лесі Українки

Курсова робота студентки II курсу

групи У/А-2

факультету філології

Матющенко Олени Олександрівни

Науковий керівник-

д.ф.н. Скляр Н.В.

Луганськ 2015

План

Вступ

Розділ 1 Утвердження модерних концепцій мистецтва в українській літературі

1.1 Своєрідність української літератури в першій половині XIX ст.

1.2 Проблема українського модернізму.

Розділ 2 Ідеї самодостатності художнього слова у ліриці Лесі Україн

2.1 Роль романтизму у національній літературі

2.2 Ідея служіння народу як одна із провідних у творчості Лесі Українки

2.3 Естетика Лесі Українки

Висновок

Література

Вступ

Кожна епоха несе в собі переакцентацію естетичних та інтелектуальних вартостей, спонукає до перегляду критеріїв, переоцінки явищ у контексті універсального культурного досвіду. Так, злам тисячоліть приніс із собою нові погляди, концепції, вчення й повернув те, що довгий час замовчувалося або не бралося до уваги. На рубежі XIX-XX століть філософська, естетична переорієнтація в культурі, мистецтві, літературі була пов’язана з відмовою від прагматики, від соціальної заангажованості, з пошуком ідеальних цінностей і культом “чистої” краси. Саме в цей час особливо охоче роздумували про місце й призначення мистецтва й митця, про артистизм, який мав би облагородити все довкола. Можна стверджувати, що саморефлексія мистецтва в модернізмі була як ніколи глибинною. Це помітно навіть при побіжному огляді самих сюжетних конструкцій. Мистецьке середовище у багатьох видатних письменників стає пріоритетним об’єктом зображення. Спостерігаємо це в творах Вірджинії Вулф, Оскара Вайлда, Герхарда Гауптмана тощо. В українському письменстві – у Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка.

Актуальність теми дослідження полягає у детальному вивченні, аналізі драматичних творів Лесі Українки та постановка цих творів на сценах театрів. Унікальність ситуації рубежу століть полягає у прагненні віднайти нове філософське, естетичне підґрунтя, визначити нові творчі орієнтири, дистанціюватися від традиційних для реалістичної літератури тем, проблем і образів. Більшість літературознавців та культурологів (В.Агеєва, А.Бичко, Т.Гундорова, В.Моренець, С.Павличко, А.Паньков, Т.Мейзерська, Я.Поліщук) період зламу століть пов’язує з виникненням нового, модерністського напряму в українській літературі. У творчості Лесі Українки здебільшого вбачають яскравий вияв модерністських тенденцій. В добу модернізму митці охочіше звертаються не до типових, а до індивідуальних характеристик людини, на перший план часто виходять психологічні проблеми. Звідси прагнення збагнути таємниці людської психіки, потаємні, підсвідомі структури, інтерес до психологічного аналізу, що відкриває простір для вияву безлічі чинників впливу на формування характерів персонажів.

Для Лесі Українки – одної з найяскравіших авторок зламу століть – ця проблема призначення мистецтва і ролі митця, художника була надзвичайно важливою й непростою. Письменниця врешті стала на бік особистісної, а не громадської моралі, обравши таким чином об’єктом зображення індивідуальне, неповторне “Я”. На жаль, індивідуалістичні мотиви творчості Лесі Українки досліджувалися мало, хоча потужний їх струмінь відзначали М.Євшан, М.Драй-Хмара, М.Зеров.

У Лесі Українки на перший план виступає людина творча, зі своїми художніми шуканнями й контроверсіями. Письменниця змальовувала особистість, що здатна протиставити себе натовпу, масі. Активність такої особистості й проявляється саме в цьому протистоянні, у здатності до бунту. Колізію індивідуального вибору й бунту, свободи й відповідальності розгорнено у драмах. Новаторство в архітектоніці та різноманітність форм, парадоксальність ситуацій, увага до вічних мотивів та образів, спроба їх модерної реінтерпретації, незвичайний тип персонажів, концентрація уваги авторки на емоційно-психічному стані героя – все це вирізняло її драму в контексті раннього українського модернізму.

Мета дослідження: визначити основні тенденції розвитку драматичних творів Лесі Українки,проаналізувати жанрово-стильові особливості та віднайти національну основу цих текстів.

Завдання дослідження:

- Проаналізувати драми Лесі Українки;

- Охарактеризувати сюжети, тематику поем та проаналізувати стиль, ідейний зміст і художню форму драматичних творів поетеси;

-Простежити зв'язок драматичних творів з еволюцією світогляду Лесі Українки.

Предмет дослідження:творчість Лесі Українки.

Обьєкт дослідження:розвиток поетичних творів поетеси,як зразок лытературного твору.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, моделювання та опис.

Структура роботи:курсова робота скаладається зі вступу,двох розділів,висновків,списку використаної літератури.

Наукова новизна полягає у детальному дослідженні драматичних творів в українській літературі, їхнє значення для минулого, теперішнього та майбутнього покоління.

Розділ 1. Утвердження модерних концепцій мистецтва в українській літературі

1.1 Своєрідність української літератури в першій половині XIX ст.

Теоретичне осмислення існування української літератури - це розгляд літератури як семіотичної системи, що багатогранно відбиває цілісність відповідного культурного утворення. В практиці розвитку мистецтва та мистецтвознавстві протягом ХХ століття відбулися показові зміни, які вплинули і на теоретичні концепції художньої культури в цілому, і на пошуки формального вираження певних концептуальних ідей. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці одного з мистецьких напрямів - модернізму. В Європі цей напрям заявив про себе в останні десятиліття ХІХ століття. Особливо це виявилось у німецькій літературі та літературах країн Центральної Європи. Ця нова мистецька концепція надавала особливого значення естетиці й культурі[18] .

Український fin de siécle був процесом зміни типів художнього мислення, стилів, естетичних структур, процесом, що визначає історико- літературний поступ майже всіх європейських, а серед них слов’янських літератур зазначеного періоду. Особливо значущим чинником історико- літературного розвитку стає утвердження світової загальнолітературної моделі, яке розпочинається разом із становленням нових літератур. “Диференціація художніх напрямків, творчих манер, стилів, шкіл, яка відзначає історико-літературний процес кінця ХІХ - початку ХХ ст., разом з появою і спільної “літературної моди”, відбивала процес автономізації естетико-літературної діяльності як складної суспільно значимої і водночас відносно самостійної сфери розвитку загальнолюдської чутливості культури. Адже тільки на такій основі могла повною мірою реалізуватися соціальна роль літератури і мистецтва як іманентна, внутрішньо властива сутність естетичного освоєння дійсності” [3, с. 166]. Модернізація нашої культури перш за все була пов’язана з настановою на європеїзацію, західництво. Тому тема безпосередньо відповідає сучасним дослідженням в літературознавстві, філософії, мистецтвознавстві, які стосуються особливостей відповідних репрезентацій складних абстрактних категорій, що становлять фрагмент концептуальної системи світу, а також особливостей функціонування актуалізованих “європонять”. Таким чином, нашою метою є розглянути своєрідність української літератури в першій половині ХХ століття, як однієї із моделей європейського модернізму.

Можна стверджувати, що в цей час відбувалася еволюція літературних напрямів та зміна поколінь як природних процесів загальнолітературного поступу. Так, продуктивним залишався народницький рух, позитивістська ідеологія зі своїм літературним напрямом - реалізмом, і водночас набирали силу модерністичні віяння, які вчувалися у різних художніх системах, але водночас можна було спостерігати й їх певні стильові збіги, зокрема вплив імпресіоністської поетики знайшов відгомін і в символістів та неоромантиків (М. Яцків,О. Кобилянська), і в неореалістів (В. Винниченко, М. Черемшина,В. Підмогильний)[17,20]. Дослідники намагаються пояснити це спільною естетичною природою художніх форм і засобів, зокрема вказуючи на єдність загального методологічного спрямування реалізму. Також наголошувалося й на принциповій багатогранності стильових течій у реалізмі цього періоду загалом.

Потужні процеси модернізації національного мистецтва, актуалізації класичної спадщини, налагодження міжлітературних зв’язків, збагачення тематичної сфери їх застосування у свою чергу спричинили незвичайне урізноманітнення герменевтичних та аксіологічних зацікавлень естетів, наснажили їх на запеклий опір утилітарним уявленням і палку апологію мистецтва як сфери творчої свободи й незвичайних естетичних вражень. Саме у творчості Лесі Українки здебільшого вбачається яскравий вияв цих модерністських тенденцій.

Письменниця була вихована як на кращих традиціях української культури, так і добре знайома зі світовою, здатна була зрозуміти праці провідних світових мислителів, увага яких зверталася на людину - носія неповторного мікросвіту. Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Відповідно вона вирішила написати ряд статей, неодноразово говорячи про це в своїх листах до матері й до Ольги Кобилянської. Так у статті “Малорусские писатели на Буковине” Леся Українка має намір захищати нові явища. Але спроба захисту проходила на той час в руслі розпрацьованої риторики, тобто всі літературні віяння пов’язувалися з корисністю для народу. С. Павличко з приводу статті Лесі Українки зазначає: “Стаття має чіткий відбиток двох дискурсів. Народницького домінуючого й нового, антинародницького, який тільки народжувався й містив у собі потенціал модерністського дискурсу. Леся Українка на цьому етапі своєї кар’єри ще не впевнена, яким має бути новий напрям, і себе до нього не відносить. Пише як критик, аналітик, а не учасник. Леся Українка свідомо обережна. Кожного разу, говорячи про модерність, прямо, а частіше езоповою мовою, в обхід, вона обґрунтовує необхідність змін в українській літературі доцільністю для народу” [5, с. 40]. Наприклад, у статтях “Винниченко” і “Новейшая общественная драма” знаходимо загальні міркування про новоромантичний напрям у західноєвропейській літературі та українській: “Істинний новоромантик зневажає не самий натовп, тобто не особистості, які складають натовп, а той рабський дух, який заставляє людину добровільно зараховувати себе до натовпу, як до чогось стихійного, поглинаючого, нівелюючого, стираючого індивідуальність, що приносить в жертву інстинкту, зграйності. Новоромантик протиставить натовпу не героя або обрану особистість, а суспільство свідомих особистостей, у якому він, цей натовп, розчинився би без рештків; суспільство існує поки тільки в ідеалі й всілякий, що сприяє наближенню і здійсненню цього ідеалу є, на думку новоромантика, “надлюдиною”, на протилежність колишній “людині натовпу”, яка добровільно приносила себе в жертву несвідомим інстинктам недослідженого зібраного темного чудиська маси” . Для Лесі Українки термін “новоромантизм” - це риси нового стилю, де увага зосереджується на індивідуальній психології персонажів, які розкриваються в натовпі, а не вивищуються над ним, а також це порив ins Blau[23,12].

Дуже високо про творчість Лесі Українки відгукнувся М. Євшан. Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили - фантазію та етнос; попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь. А головне, що вважає М. Євшан - це введення в літературу Лесею Українкою “символічного мислення” [13,11].

Модерна концепція у творчості Лесі Українки трактується як поступове наближення до культурного універсуму через народження нового естетичного коду, що відбулося внаслідок переосмислення кодів минулих епох. Письменниця зробила оригінальний внесок в українську художню думку, в загальноєвропейський художній рух зламу століть на тлі загострення проблеми пошуку ефективних засобів художності, відповідних новим світоглядно-філософським горизонтам європейського модерністського мислення, які згодом намагалася підхопити й відродити наступники української письменницької когорти.

Також народження нової доби сигналізує: поява нового покоління митців і читачів, котре має відмінні естетичні уподобання; зміна жанрово-стильових і тематичних тенденцій у мистецькій практиці, оновлення літературної самосвідомості, яка фіксує, осмислює і програмує молодий мистецький рух через критичні відгуки, дискусії, маніфести. І якщо схилитися до думки нідерландця Д. В.Фоккеми [1; 20] і розглядати будь-який мистецький або літературний стиль в семіотичній площині - як код, тобто систему жанрово-композиційних і тематичних конвенцій, яка регулює процеси продукції і рецепції поетичних текстів, то наявність творів, забарвлених новими стильовими тенденціями, засвідчує настання нової доби лише тоді, коли нове було вперше розпізнано читачами й критикою, - встановлення таких фактів має визначальну вагу для історико-літературної доби.

Саме перша половина ХХ ст. багата була змістом, різноманітності форм і стилів, створювались розгалужені структури та функціональні інституції як на території України, так і поза її межами, відбувалися настанови на відкритість української культури.

В історії 20-х років ХХ ст. саме за неокласиками та М. Хвильовим закріпилося місце європеїстів, а відтак мало не модерністів. Але творчість неокласиків у зазначений період була найменш сприйнятною й зрозумілою для пролетарського загалу з його ідейними настановами класового підходу до мистецтва, проте виявилася найбільш впливовою і послідовною у формуванні головних тенденцій розвитку модерної української літератури. Виявилася на повну силу важливість їхніх естетичних орієнтацій до кращих культурних зразків класичної й світової літератур. Розуміння ж модернізму М. Хвильовим вже у статті “Україна чи Малоросія” вже постало твердішою: автор підкреслює його спрямованість на Європу. “Основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною. Ставка все-таки на “дійсну” Європу” . Європа Хвильового це в першу чергу “досвід багатьох віків. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фланги азіатського ренесансу” [6, с.97]. Проте, поняття “Європи” відмінне від європеїзму й західництва попереднього (Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного, “Молодої музи”). Хвильовий закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи. Для нього Європа - це психологічна категорія - “певний тип культурного фактора і в історичному процесі, певний революційний метод” . На противагу “гнилій” Європі він висунув ідею “азіатського ренесансу”, на противагу сумнівам модернізму - месіанські настрої. У літературі зазначеного періоду існував своєрідний феномен роздвоєння художнього мислення українських письменників на європейську свідомість і національну підсвідомість. В українській літературі відстежуються впливи філософських, релігійних і естетичних структур, що виразно тяжіли до західного феномену.

Традиції бурхливих 20-х років з самого початку наклали відбиток на діяльність Мистецького Українського руху (МУРу). Еміграція досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями, а й внутрішніми невирішеними питаннями державного незалежного статусу. Питання модерності, модернізму були ключовими в діяльності Мистецького українського руху. Він був позначений конфліктами, протистоянням протилежних тенденцій і постатей. У програмному документі, своєрідному маніфесті МУРу “Чого ми хочемо” висувались кілька положень: осягнення високого мистецького рівня; об’єднання митців різних напрямів і стилів; утвердження національних ідеалів, зокрема служіння ідеї визволення Батьківщини, а також свобода у вислові ідей і повний творчий вияв особистості.

Кожен бачив у цій програмі те, що відповідало його власним поглядам на завдання літератури та шляхи її розвитку. І учасники тогочасного літературного процесу (У. Самчук, Ю. Шевельов, І. Багряний, В. Державін та ін.) і сучасні дослідники (Г. Грабович,С. Павличко та ін.) підкреслювали особливу роль у цьому процесі саме критики, тих дискусій, які склалися, тих полемік, які своєю вагомістю і своїм резонансом перевищували написані в цей час художні твори. МУРівці ставили метою своєї творчості - утвердження нових стилів модерної української літератури. Була окреслена програма створення літератури, яка б була “європейською”, а не провінційною, яка б стала підсумком відродженої держави. Так, одним з лейтмотивів перших виступів І. Костецького в часи МУРу стала критика європейського Ренесансу й принципу відродження як традиційної української моделі оцінки певної літературної епохи чи художнього твору.