Розділ 1. Українська історіософія

Донедавна будь – який “ірраціоналізм” при налізі тексту з історичною домінантою сприймався критично. Це стосувалося й історіософії. Брак глибокого дослідницького підходу стало причиною того, що радянське літературознавство недооцінювало значення історії в художній свідомості . Хронологічний аналіз творів “історичної панорами” здійснювався з погляду класової боротьби» , котора завжди розглядалася в рамках “еволюційності” й “послідовності”. Такий підхід євульгаризував літературну науку[10, с.6].

Що ж таке “історіософія”? Канадський історик Ф. Андерхілл замість цього поняття вживає термін “мета історія”, що означає “універсальну схему, прозорливість, проникливість” .

Історіософія дає змогу під специфічним кутом зору дивитися на об`єкт дослідження. Цей термін також говорить про багатство підходів до проблем і створює кілька саментичних пластів.

Перші спроби історіософського осмислення буття були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). “Друге дихання історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філософських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філософії Віндельбанд, «історичне дослідження перестали бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку”.

Слід зауважити, що термін “історіософія” не може бути ідентичним для наукової свідомості всіх націй, бо кожна нація й кожна культура перебувають на різних етапах розвитку, перед кожною з них є власні завдання . Етнокультурне формування України відбувалося між Сходом і Заходам,що привело до певних психологічних, культурних, антропологічних контрастів. Виробився «двоїстий характер» 6 веселий і водночас глибоко трагічний. Цей “ментальний парадокс” відчутний проягом усього процесу духовного формування українського народу.

Тобто, українська історіософія є однією ж формою пам'яті про минуле, особливим різновидом філософсько-історичного знання, являє собою систематизовані суб'єктивно-спекулятивні погляди на самостійність і самобутність історії українського народу, його держави, культури і Церкви. Переважний спосіб історико-пізнавальної діяльності в українській культурі [10, с.15-16].

Розбудова української історіософії розпочинається в надрах філософської культури Київської Русі. Цей факт не викликає сумніву вже з огляду на те, що історіософія, якщо її визначати як проміжне філософсько‑історичне формоутворення між історіографією та філософією історії, може формуватися тільки з опертям на відповідну за рівнем теоретичної довершеності конструкцію (у нашому випадку — християнську теологію історії), а ніяк не наскрізно міфологізований язичницький світогляд.

У ХІ XXI ст. здійснюється циклічне ідейне обернення української історіософії. Українська історіософія еволюціонує від постановки питання про відрубність української історії відносно всесвітньої історії людства до укладання все більш україноцентричних схем вітчизняної історії, але на сучасному етапі розвитку повертається до інтеграції таким чином створених схем до сучасних уявлень про мультикультурну історію світової цивілізації.

Водночас у теоретико-методологічному плані українська історіософія постійно коливається на відносно тому ж самому рівні — вже не історичної міфології, ще не філософії історії. Виразна тенденція до підвищення наукового рівня компенсується зростанням рівня спекулятивності та суб'єктивності розроблюваних нею концепцій української історії[21, с.115].

Українська історіософія має своїм об'єктом написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обмежених варіаціях - народ, держава, культура, церква ) [4, с.20-23].

Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній “Великій Історіософській Місії” доленосного всесвітньо - історичного призначення України у термінах модерної історіософії І. Лисяка-Рудницького. В ідейній площині вважалося, що реалізація “Великої Історіософської Місії” мусить призвести до зовнішнього визнання українства, його віднесення до числа “історичних народів”. Іншими словами, допоможе надолужити нестачу сенсу та значущості українства, виниклу чи то через об'єктивну “викривленість” перебігу його історії, чи то через необ'єктивність ставлення до України звиклих до культурно-політичного домінування й цивілізаційного місіонерства європейців. У площині теоретичній, постійність присутності “Великої Історіософської Місії” слугувала чи не найважливішим уявним показником універсальності та цілісності історії українського народу.

Реалізація “Великої Історіософської Місії” покликана скомпенсувати увесь історичний шлях України  — від давнини до сьогодення, сповнений трагічних перипетій — повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, інтриг, сварок, підкопування, територіального роздерття між могутнішими сусідами, про який, за глузливим висловом В. Винниченка, треба “читати із бромом”. У класичній українській історіософії весь цей хронічний історичний трагізм оформиться в зовнішні симптоми найстрашнішої хвороби України — її бездержавності, як похідне — “неісторичності” [15, с.60].

Українська історія є невід'ємною частиною всесвітньою історії, нерозривно простягнутої від Київської Русі (у сучасних версіях — від “протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян” з ІІІ тисячоліття до н. е.). Звичайно, у кожну історико - культурну епоху ця думка була оформлена в адекватній тодішньому стану історичної свідомості та історичного пізнання спосіб.

Навіть у наш час, спадкоємність між багатьма соціально-політичними, економічними й суспільними інститутами минулого й сучасного українського суспільства явно й неявно експлуатується на користь великого потенціалу й оптимістичних геополітичних перспектив незалежної Української держави. На жаль, проведений аналіз традиційних і сучасних синтетичних схем української історії та культури засвідчує — безумовна й беззастережна континуальність (безперервність) сконструйована в них значною мірою штучно.

Мотиви авторів історіософських концепцій завжди достатньо особисті й далекі від ідеалу класичної наукової об'єктивності. Ця обставина, певною мірою пояснює повну відсутність зацікавлення історіософської думки України (за винятками окремих суто академічних історіософій) гносеологічною проблематикою. Точніше кажучи, в українській філософській культурі склалася пізнавальна ситуація, дуже схожа зі станом справ у сусідній російській філософській культурі “срібного” та “золотого віків”. Конкретні історіософські вчення критикувалися не стільки за спосіб їх побудови, скільки за основні ідеї та висновки. Їм протиставлялися не аргументи в дусі критичної (аналітичної) філософії історії, а інша історіософська концепція[20, с.110].

Еволюція української історіософії забезпечувала акумуляцію національно-культурної пам'яті, розширення її просторово-часових обріїв, а також усталеність трансльованих нею уявлень як “ядрища” самосвідомості її носіїв — аж до утворення впродовж XIX-ХХ ст. модерного меморіального простору, одночасно континуїтивного та дисконтинуїтивного щодо попередньої меморіальної традиції.

Отже, історіософія в українській літературі пройшла складну парадигму становлення. Якщо перші погляди в минуле були розпливчасті, то в ході розвитку інтелектуально - суспільної динаміки вони ускладнюються, і спектр історіософських мотивів розширюється. Це пов`язано з пожвавленям, яке відбулось на всіх рівнях українського буття. Великий вплив на розвиток історіософії справила державна система поглядів, що змінила бачення минулого й поклала наголос на формотворчі чинники. Тим самим вивівши українську історіософію в нову площину проблем та ідей[8, с.9].