38.Виникнення і розвиток Арабського Халіфату.

Халіфат як середньовічна держава склався в результаті об'єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Характерною рисою виникнення державності у арабів у VII ст. була релігійна забарвлення цього процесу, який супроводжувався становленням нової світової релігії - ісламу. Політичний рух за об'єднання племен під гаслами відмови від язичництва, багатобожжя, об'єктивно відбивало тенденції зародження нового ладу, отримало назву "ханіфского". Пошуки проповідниками-Ханіфа нової істини і нового бога, що відбувалися під сильним впливом іудаїзму і християнства, пов'язані перш за все з ім'ям Мухаммеда. Мухаммед (близько 570 - 632 рр..), Розбагатів внаслідок вдалого шлюбу пастух, сирота з Мекки, на якого "зглянулися одкровення", записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха і нового громадського порядку, що виключає племінну ворожнечу. Главою арабів повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на землі". Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановленню милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті "одкровеннями" Мухаммеда, що змусило його втекти з групою найближчих сподвижників в 622 році з Мекки в Ясриб (пізніше - Медина , "місто Пророка"). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різних соціальних груп, включаючи кочівників-бедуїнів. Тут же була зведена перша мечеть, визначено порядок мусульманського богослужіння. Іслам у перекладі з арабської і означає "переказ себе" Богу. Протягом десяти років, в 20-30-х рр.. VII ст. була завершена організаційна перебудова мусульманської громади в Медіні в державне утворення. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів громади почалася боротьба з супротивниками нової соціально-політичної структури. Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримала виключне право на владу. З її лав після смерті пророка стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників пророка") '. Перші чотири халіфа, так звані "праведні" халіфи, придушили невдоволення ісламом серед певних верств і завершили політичне об'єднання Аравії. У VII - першій половині VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Близький Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку та Іспанію. Арабське військо вступило і на територію Франції, але було розбите лицарями Карла Мартелла в битві при Пуатьє у 732 р. В історії середньовічної імперії, що отримала назву Арабський халіфат, зазвичай виділяють два періоди: дамаський, або період правління династії Омейядів (661-750 рр..), І Багдадський, або період правління династії Аббассідов (750-1258 рр..), Які відповідають і основним етапам розвитку арабського середньовічного суспільства і держави.

39.Суспільний і державний лад Арабського Халіфату.

Суспільний лад  Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорилисьОсобливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій, який панував у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями. Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Той, хто прийняв іслам, як правило, звільнявся від сплати по-душної податі, платив менше мито за товари, мав інші привілеї. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин несли відповідальність за шаріатом.  Зімміям заборонялося брати шлюб з мусульманами, мати рабів-мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Зіммії були обмежені у виборі місця проживання, професії, у пересуванні; не могли їздити на конях, а тільки на мулах або віслюках. Навіть раб-мусульманин за правовим становищем стояв вище від вільного християнина, єврея. Державний лад. Халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто орга-нізовували перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани): 1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу. 2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну. 3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів.

Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували дер-жавою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів. Місцеві органи державного управління Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Містами і селами керували шейхи. Суд  Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу.