5. Громадянська лірика б.Грінченка.

Громадянська поезія Б. Грінченка органічно вписувалася в річище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст., виводячи її «за рамки селянського світосприйняття і розширюючи її тематичний і стильовий спектр». Письменник, відтворюючи у своїх поезіях духовні інтереси сучасного йому інтелігента і розкриваючи особливості його інтелектуальної праці, «збагачував проблематику української лірики, розвивав поезію думки, розширював межі психологічного аналізу». У гранично-сповідальному вірші «До народу» (1884) митець окреслив болісний шлях – від обожнення до розчарування «меншими братами»/народом – який незрідка доводилося проходити народолюбним інтелігентам. Ідеал народу, який у мріях вималював собі ліричний герой поезії, мав інші звичаї і вдачу: «Замість ідеалу я вздрів на селі / Зубожений люд занімілий. /Темнота й незгода у нашій землі, / Здавалося, скрізь панували й жили /І люд той безщасний гнітили». «Народ коханий» відмовився іти вкупі з народолюбцем, а на працю його дивився з презирством, «мов бачив нещирі заміри». Розчарувавшись у «рожевих мріях», ліричний герой знайшов у собі сили подивитися на народ іншими очима і, врешті-решт, зрозуміти, що «здавна хто світло в руках своїх мав – / Не йшов він до тебе світити, / І той тільки в хату до тебе вступав, / Що заздро на працю твою зазіхав / І вмів тебе тільки гнітити». Усвідомлення реалій буття народу, позбавило героя вагань і страху, натомість він «силу новую почув у руках, / Щоб зло і темноту бороти». Образ борця поєднується з мотивом уславлення незламності духу, який розглядається дослідниками як один із визначальних мотивів у творчості Б. Грінченка. У деяких поезіях «відбилася тривога автора, що велика справа визволення випадає на долю непідготовленого, кволого покоління, не одностайного у здійсненні високої мети» [8, 212]. Провідну думку поезій «Землякам», «Патріот», «Українець», «Мій досвід», «Переляканий» ілюструє висловлювання Б. Грінченка: «Се сміття, се ганьба наша, наш сором перед усім світом мати таких гидких і підлих панів, як наші». Поезія «Землякам» (1898) найповніше сконденсувала в собі пафос поетичних і

публіцистичних творів письменника: це «гнівна анафема» на адресу тих, чия любов до України вимірювалася фальшивістю та лицемірством. Поет дав убивчі характеристики «українським патріотам» («ледачі», зрадники, «раби», «покірні слуги / Ледарства гидкого», «Трупи / Без життя і сили»), розвінчавши таким чином їх зрадницьку, рабську сутність. Він виносить присуд цим мерцям.

5. Дати характеристику соціальної та політичної тенденції журналу «Основа».

Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії. Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона назвала журнал «найпомітнішим проявом українофільства» у XIX столітті на території Російської імперії. Видавці: Василь Білозерський (редактор), Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Кістяковський (секретар), М. Щербак та інші. В створенні журналу «Основа» також брала участь Ганна Барвінок (справжнє ім'я — Олександра Білозерська-Куліш), сестра В. Білозерського та дружина П. Куліша. В 1861 в книгах I–XII журналу «Основа» за редакцією В. Білозерського вийшла збірка віршів Т. Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами (за винятком букви «і», на якій не завжди друкарня могла позначити наголоси з технічних причин). «Край, вивченню якого буде присвячена „Основа“, населений переважно південно-російським народом» — наголошувала Програма журналу. Редакція відразу заявила, що «відкриває свій журнал для творів на обох родинних мовах» підкресливши, що «у наш час питання — чи можливо і чи слід писати  українською, вирішене самою справою». Особливу увагу редакція «Основи» закликала звернути на практичне значення народної мови у викладанні та проповіді. У центрі уваги публіцистів «Основи» було завдання формулювання особливої української ідентичності, з увагою до питання про самостійність української мови, а також до історії і проблеми національного характеру. Таким чином, центральною темою було питання української мови, особливо її використання під час викладання. «Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки тощо. «Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Тут вперше опубліковано багато творів Т. Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Л. Глібова, С. Руданського, П. Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці М. Костомарова, П. Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського та ін. Проблеми особистої української ідентичності найбільш повно були викладені в статтях М. Костомарова «Правда москвичам о Руси» та «Правда полякам о Руси», де він підкреслював окремішність українців у порівнянні з великоросами та з поляками, обмовляючись, що в політичному відношенні Південна русь тісно пов'язана з Москвою, але за складом народного характеру ближче до Польщі. Публіцистика «Основи», особливо статті М. Костомарова та П. Куліша відіграли вельми важливу роль у подальшому розвитку подій. Вона мала потужний пропагандистський ефект, на який власне і була розрахована. Статтю М. Костомарова «Две русские народности» Д. Дорошенко називав «Євангелієм українського націоналізму» Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов'янської проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.