5. Антикріпосницькі тенденції в українській літературі 50-60-х рр. XIX ст.

Наприкінці 50-х — поч. 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу "Современная летопись" була опублікована заява громади про оборону "українців молодого покоління". За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

5. Байки л.Глібова (тематика, актуальність, реалізм, художність).

Особливу роль у створенні високохудожньої, реалістичної байки в українській художній літературі 19 ст. відіграв Леонід Іванович Глібов. Байкарська творчість Глібова не тільки хронологічно, а й тематично ділиться на два періоди: перший - 50-60-ті рр., другий - 80-90-ті рр. У байках Глібова першого періоду (1853-1872 рр.) багато уваги приділено зображенню різних сторін самодержавно-поміщицької системи з насильством і розбоєм, цинічно-зневажливим ставлення до трудового люду («Вовк і кіт», «Гадюка та Ягня», «Вовк та Зозуля», «Вовк та Мишеня», «Лев та Миша», «Громада», «Вовк та Ягня»). Правдивим відтворенням взаємин між знедоленим, безправним народом і гнобительско-чиновницьким апаратом Царської Росії є байки «Ведмідь-пасічник». «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Вівчар», «Вовк та вівчарі». В байках «Мишача рада», «Квіти» Л.Глібов висміяв кумівство у вирішенні громадських справ. Письменник з неприхованим розчаруванням говорить про царський маніфест 1861 року в байці «Хмара». В другий період творчості Л.Глібов пише байки: «Ластівка і Шуліка», «Ле на облаві», «Кундель», «Коник - стрибунець», «Цуцик», «цяцькований осел», «Мальований стовп» та інші.  В байках «Сила», «Скоробагатько» Глібов звертається до змалювання руїнницької сили капіталізму. Л. Глібов написав 107 байок. Головна тема його байок - несправедливість суспільного устрою: безправ’я покріпаченого селянства, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновників, облудність земства. Уже в одній із перших байок письменника «Вовк та Ягня», яку Глібов написав в 1854 році, викривалися непримиренні суперечності феодально-кріпосницького ладу, що на той час дуже загострилися. В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана,безкарність його сваволі, нелюдськість вчинків, зажерливість, примхливість, брутальність. Якщо Ягня - уособлення лагідності, то Вовк - «страшенний та здоровенний» - присікується до Ягняти, рикає на нього, шукає зачіпки, аби тільки надати видимість законності звичайнісінькій розправі. Спроба Ягняти виправдатися наперед приречена на невдачу, бо Вовку ніякі спростування не потрібні: він вирішив з’їсти Ягня - і цього досить. Головний резон його поведінки - «він Вовк, він пан». Тон і характер розмови, відтвореної в байці, тільки підкреслює сваволю й безсердечність панів.  Ось як  показана в байці градація звинувачень. Ягня, мовляв, каламутить воду; коли з’ясувалося, що Ягня до води ще й не доторкалося, що якби навіть воно й напилося, то вода збігає від Вовка до Ягняти, а не навпаки, Вовк вигадує нове звинувачення: Ягня провинилося, мовляв ще торік. Але Ягня й це спростувало, - воно ще й року не прожило! Спроба Ягняти спростувати й ці звинувачення викликає гнів  всевласного Вовка, замість марних пошуків «законної» підстави, він висуває останній аргумент: Вовк, може їсти захотів!.. - і Ягняти не стало... Сила байок Л.Глібова в тому, що майже в кожному творі відчувається народна точка зору на зображувані події. Розкриваючи паразитизм, жорстокість панівних класів, байкар протиставляє їм працьовитість і чесність простого люду, показував його моральну вищість, стверджував його місце і роль у житті суспільства. Тематично спорідненим у байках письменника постає викриття чиновницького паразитизму та байдужості, морального застою. Яскравим прикладом цього може бути байка «Мальований Стовп» (1891 р.) В основі її сюжету, за свідченням осіб, які були в дружніх стосунках з Глібовим, лежить дійсний факт. Один із знайомих Глібова, цілком віддавшись чиновницькій службі, відійшов від життя сучасності, занедбав навіть особисте життя і перетворився в бездушного бюрократа. Але значення байки ширше за відображення окремого факту. Сила узагальнення її така велика, що поширювалась на все чиновництво дворянсько-буржуазної Росії. Створення образу мальованого Стовпа - одна з найбільш творчих удач Глібова. Уже сама назва «Стовп» вказує на соціальний адрес сатири: стовпами держави вважалися великі чиновники, які начебто тримали її на своїх плечах. Ці ретельні служителі самодержавства були відірвані від народу, чужі йому.  Алегоричний образ мальованого Стовпа, мертвої деревини без кореня, надзвичайно яскраво і загострено виражає соціальну суть чиновництва. В побутовій мові, як відомо, вживання слова «стовп» у переносному значенні має різко негативне забарвлення - воно є синонімом слів «тупість», «байдужість». Сучасне і минуле Стовпа становить різкий контраст. Колись «був він деревом, шумів і зеленів», йому «усміхалася червоная калина і степ широкий серце веселив». Ставши Стовпом, він не спроможний відчувати радість життя, став чужим зеленому лісу і тепер самотньо стирчить край безлюдної дороги. Гострота сатиричного викриття в байці чередується з ліричним описом природи. Природа тут живе своїм яскравим повноцінним життям. Байдужі їй переживання якогось мальованого Стовпа, який перестав бути її частиною. Природа в байці символізує собою народ. Як чужий для неї мальований Стовп, так і чиновництво для народу було чужим. Ідея байки значно ширша авторського задуму: в образі Стовпа засуджується байдужість до страждань трудового народу, його інтересів і потреб, засуджується відхід від проблем громадського життя.