8. Антикріпосницькі тенденції в українській літературі 50-60-х рр. Хіх ст.

Історично суспільне життя України склалося так, що література стала голосом правди й совісті, найсильнішим та найдійовішим засобом вираження волелюбних прагнень усіх прогресивних сил. Слово – усне і друковане, особливо художнє – було головною зброєю проти невільництва. На сторінках тодішніх журналів і газет уже відвертіше стали дискутуватися соціальні питання, порушувались важливі для суспільства моральні й політичні проблеми, віддзеркалювалися найгостріші конфлікти часу. В Україні на середину ХІХ ст. сфера національного життя й культури звузилась, вона стосувалася в основному нижчих суспільних верств, передусім селянства. Воно залишилося головним і надійним носієм української мови і, отже, основною базою розвитку української літератури та головним її адресатом. У період боротьби з невільництвом з’явилися твори, у яких письменники засуджували рабовласників, передавали жахливі картини життя поневолених людей. Такими творами є зокрема, «Народні оповідання», « Рассказыизрусского народного быта », повість «Інститутка» Марка Вовчка, «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Лихо давнє й сьогочасне» Панаса Мирного тощо. Українські письменники показали рабовласницьку систему як політичну й суспільно-еко­номічну причину трагічного становища невільників. Твори українських письменників і письменників-аболіціоністів – це своєрідний художній літопис народного життя у період назрівання революційної ситуації у країнах. У своїх творах письменники проникають у глибини народної душі, соціальне буття народу, устами невільників   розповідають про типові життєві випадки, викладають трагічні «біографії» поневолених. Література свідомо ставила своїм завданням описувати реальне життя й давати суспільну оцінку явищам, тобто змальовувати силу людського духу упродовж певного історичного періоду. Антирабовласницький рух не ставив собі за мету знищити рабовласницьку систему революційними методами. Лише окремі представники вважали, що необхідна революційна боротьба і збройні повстання. Багато письменників черпали сюжети своїх творів і образи із ситуацій, які особисто відчули на собі або були їх свідками. Так, в атмосфері духовних інтересів народолюбивих інтелігентів і передусім – критичного ставлення їх до невільницької дійсності формувався світогляд письменників. До того ж цьому сприяли самі обставини життя, постійні зустрічі й розмови з кріпаками, рабами, здебільшого учасниками або близькими свідками трагічних історій, причиною яких була рабовласницька сваволя. Все пережите вилились живим, зворушливим народним словом, вибухом збурених соціальним злом почуттів гніву й протесту, відчайдушною спробою захистити від наруги й безчинств найсвятіше право людини на волю й щастя.

9. Байки л. Глібова (тематика, актуальність, реалізм, художність)

Особливу роль у створенні високохудожньої, реалістичної байки в українській художній літературі 19 ст. відіграв Леонід Іванович Глібов. Байкарська творчість Глібова не тільки хронологічно, а й тематично ділиться на два періоди: перший - 50-60-ті рр., другий - 80-90-ті рр. У байках Глібова першого періоду (1853-1872 рр.) багато уваги приділено зображенню різних сторін самодержавно-поміщицької системи з насильством і розбоєм, цинічно-зневажливим ставлення до трудового люду («Вовк і кіт», «Гадюка та Ягня», «Вовк та Зозуля», «Вовк та Мишеня», «Лев та Миша», «Громада», «Вовк та Ягня»). Правдивим відтворенням взаємин між знедоленим, безправним народом і гнобительско-чиновницьким апаратом Царської Росії є байки «Ведмідь-пасічник». «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Вівчар», «Вовк та вівчарі». В байках «Мишача рада», «Квіти» Л.Глібов висміяв кумівство у вирішенні громадських справ. Письменник з неприхованим розчаруванням говорить про царський маніфест 1861 року в байці «Хмара». В другий період творчості Л.Глібов пише байки: «Ластівка і Шуліка», «Ле на облаві», «Кундель», «Коник - стрибунець», «Цуцик», «цяцькований осел», «Мальований стовп» та інші.  В байках «Сила», «Скоробагатько» Глібов звертається до змалювання руїнницької сили капіталізму. Л. Глібов написав 107 байок. Головна тема його байок - несправедливість суспільного устрою: безправ’я покріпаченого селянства, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновників, облудність земства. Уже в одній із перших байок письменника «Вовк та Ягня», яку Глібов написав в 1854 році, викривалися непримиренні суперечності феодально-кріпосницького ладу, що на той час дуже загострилися. В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана,безкарність його сваволі, нелюдськість вчинків, зажерливість, примхливість, брутальність. Якщо Ягня - уособлення лагідності, то Вовк - «страшенний та здоровенний» - присікується до Ягняти, рикає на нього, шукає зачіпки, аби тільки надати видимість законності звичайнісінькій розправі. Спроба Ягняти виправдатися наперед приречена на невдачу, бо Вовку ніякі спростування не потрібні: він вирішив з’їсти Ягня - і цього досить. Головний резон його поведінки - «він Вовк, він пан». Тон і характер розмови, відтвореної в байці, тільки підкреслює сваволю й безсердечність панів.  Ось як  показана в байці градація звинувачень. Ягня, мовляв, каламутить воду; коли з’ясувалося, що Ягня до води ще й не доторкалося, що якби навіть воно й напилося, то вода збігає від Вовка до Ягняти, а не навпаки, Вовк вигадує нове звинувачення: Ягня провинилося, мовляв ще торік. Але Ягня й це спростувало, - воно ще й року не прожило! Спроба Ягняти спростувати й ці звинувачення викликає гнів  всевласного Вовка, замість марних пошуків «законної» підстави, він висуває останній аргумент: Вовк, може їсти захотів!.. - і Ягняти не стало... Сила байок Л.Глібова в тому, що майже в кожному творі відчувається народна точка зору на зображувані події. Розкриваючи паразитизм, жорстокість панівних класів, байкар протиставляє їм працьовитість і чесність простого люду, показував його моральну вищість, стверджував його місце і роль у житті суспільства. Тематично спорідненим у байках письменника постає викриття чиновницького паразитизму та байдужості, морального застою. Яскравим прикладом цього може бути байка «Мальований Стовп» (1891 р.) В основі її сюжету, за свідченням осіб, які були в дружніх стосунках з Глібовим, лежить дійсний факт. Один із знайомих Глібова, цілком віддавшись чиновницькій службі, відійшов від життя сучасності, занедбав навіть особисте життя і перетворився в бездушного бюрократа. Але значення байки ширше за відображення окремого факту. Сила узагальнення її така велика, що поширювалась на все чиновництво дворянсько-буржуазної Росії. Створення образу мальованого Стовпа - одна з найбільш творчих удач Глібова. Уже сама назва «Стовп» вказує на соціальний адрес сатири: стовпами держави вважалися великі чиновники, які начебто тримали її на своїх плечах. Ці ретельні служителі самодержавства були відірвані від народу, чужі йому.  Алегоричний образ мальованого Стовпа, мертвої деревини без кореня, надзвичайно яскраво і загострено виражає соціальну суть чиновництва. В побутовій мові, як відомо, вживання слова «стовп» у переносному значенні має різко негативне забарвлення - воно є синонімом слів «тупість», «байдужість». Сучасне і минуле Стовпа становить різкий контраст. Колись «був він деревом, шумів і зеленів», йому «усміхалася червоная калина і степ широкий серце веселив». Ставши Стовпом, він не спроможний відчувати радість життя, став чужим зеленому лісу і тепер самотньо стирчить край безлюдної дороги. Гострота сатиричного викриття в байці чередується з ліричним описом природи. Природа тут живе своїм яскравим повноцінним життям. Байдужі їй переживання якогось мальованого Стовпа, який перестав бути її частиною. Природа в байці символізує собою народ. Як чужий для неї мальований Стовп, так і чиновництво для народу було чужим. Ідея байки значно ширша авторського задуму: в образі Стовпа засуджується байдужість до страждань трудового народу, його інтересів і потреб, засуджується відхід від проблем громадського життя.

10. Відображення наслідків політичних реформ початку 60-х рр. XIX ст. в українській прозі.

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Ємського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг» і «мертвих антрактів». З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм. Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об'єднань — «Громад», що виникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об'єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії) . Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін. Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і в часом гострій полеміці між ними, в цілому сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об'єктивну цілісність культурного процесу й були основою опору шовіністичній-асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування «хлопоманства»). Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової і видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася і в Росії), створення підручників і популярних книжок. Т. Шевченко й П. Куліш підготували та безкоштовно передали для недільних шкіл «Букварь южнорусский» і «Граматку» (1861). Шевченко планував також видання підручників з історії, етнографії, географії й арифметики. Освіті українською мовою сприяли й посібники «Українська абетка» (1860) М. Гатцука, «Домашня наука» (1860) К. Шейковського, «Азбука по методе Золотова для Южнорусского края» (1861) О. Строніна, «Щотниця» О. Кониського. Під ідейним впливом згаданих галицьких партій перебували створені ними видавничі інституції та їх друкована продукція.

10. Громадянська лірика Б.Грінченка.

Громадянська поезія Б. Грінченка органічно вписувалася в річище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст., виводячи її «за рамки селянського світосприйняття і розширюючи її тематичний і стильовий спектр». Письменник, відтворюючи у своїх поезіях духовні інтереси сучасного йому інтелігента і розкриваючи особливості його інтелектуальної праці, «збагачував проблематику української лірики, розвивав поезію думки, розширював межі психологічного аналізу». У гранично-сповідальному вірші «До народу» (1884) митець окреслив болісний шлях – від обожнення до розчарування «меншими братами»/народом – який незрідка доводилося проходити народолюбним інтелігентам. Ідеал народу, який у мріях вималював собі ліричний герой поезії, мав інші звичаї і вдачу: «Замість ідеалу я вздрів на селі / Зубожений люд занімілий. /Темнота й незгода у нашій землі, / Здавалося, скрізь панували й жили /І люд той безщасний гнітили». «Народ коханий» відмовився іти вкупі з народолюбцем, а на працю його дивився з презирством, «мов бачив нещирі заміри». Розчарувавшись у «рожевих мріях», ліричний герой знайшов у собі сили подивитися на народ іншими очима і, врешті-решт, зрозуміти, що «здавна хто світло в руках своїх мав – / Не йшов він до тебе світити, / І той тільки в хату до тебе вступав, / Що заздро на працю твою зазіхав / І вмів тебе тільки гнітити». Усвідомлення реалій буття народу, позбавило героя вагань і страху, натомість він «силу новую почув у руках, / Щоб зло і темноту бороти». Образ борця поєднується з мотивом уславлення незламності духу, який розглядається дослідниками як один із визначальних мотивів у творчості Б. Грінченка. У деяких поезіях «відбилася тривога автора, що велика справа визволення випадає на долю непідготовленого, кволого покоління, не одностайного у здійсненні високої мети» [8, 212]. Провідну думку поезій «Землякам», «Патріот», «Українець», «Мій досвід», «Переляканий» ілюструє висловлювання Б. Грінченка: «Се сміття, се ганьба наша, наш сором перед усім світом мати таких гидких і підлих панів, як наші». Поезія «Землякам» (1898) найповніше сконденсувала в собі пафос поетичних і публіцистичних творів письменника: це «гнівна анафема» на адресу тих, чия любов до України вимірювалася фальшивістю та лицемірством. Поет дав убивчі характеристики «українським патріотам» («ледачі», зрадники, «раби», «покірні слуги / Ледарства гидкого», «Трупи / Без життя і сили»), розвінчавши таким чином їх зрадницьку, рабську сутність. Він виносить присуд цим мерцям.

12. Дати характеристику соціальної та політичної тенденції журналу «Основа».

Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії. Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона назвала журнал «найпомітнішим проявом українофільства» у XIX столітті на території Російської імперії. Видавці: Василь Білозерський (редактор), Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Кістяковський (секретар), М. Щербак та інші. В створенні журналу «Основа» також брала участь Ганна Барвінок (справжнє ім'я — Олександра Білозерська-Куліш), сестра В. Білозерського та дружина П. Куліша. В 1861 в книгах I–XII журналу «Основа» за редакцією В. Білозерського вийшла збірка віршів Т. Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами (за винятком букви «і», на якій не завжди друкарня могла позначити наголоси з технічних причин). «Край, вивченню якого буде присвячена „Основа“, населений переважно південно-російським народом» — наголошувала Програма журналу. Редакція відразу заявила, що «відкриває свій журнал для творів на обох родинних мовах» підкресливши, що «у наш час питання — чи можливо і чи слід писати  українською, вирішене самою справою». Особливу увагу редакція «Основи» закликала звернути на практичне значення народної мови у викладанні та проповіді. У центрі уваги публіцистів «Основи» було завдання формулювання особливої української ідентичності, з увагою до питання про самостійність української мови, а також до історії і проблеми національного характеру. Таким чином, центральною темою було питання української мови, особливо її використання під час викладання. «Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки тощо. «Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Тут вперше опубліковано багато творів Т. Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Л. Глібова, С. Руданського, П. Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці М. Костомарова, П. Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського та ін. Проблеми особистої української ідентичності найбільш повно були викладені в статтях М. Костомарова «Правда москвичам о Руси» та «Правда полякам о Руси», де він підкреслював окремішність українців у порівнянні з великоросами та з поляками, обмовляючись, що в політичному відношенні Південна русь тісно пов'язана з Москвою, але за складом народного характеру ближче до Польщі. Публіцистика «Основи», особливо статті М. Костомарова та П. Куліша відіграли вельми важливу роль у подальшому розвитку подій. Вона мала потужний пропагандистський ефект, на який власне і була розрахована. Статтю М. Костомарова «Две русские народности» Д. Дорошенко називав «Євангелієм українського націоналізму» Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов'янської проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.