114. Участь жінок-письменниць у громадскому житті України другої пол. 19 століття (Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Уляна Кравченко та ін)

У Західній Україні – Наталя Кобринська, в Наддніпрянщині – Олена Пчілка починають активний рух жіноцтва.У 1884 році у Станіславі Наталою Кобриньскою було засновано Товариство руських жінок. Саме в цьому виді мистецтва жінки вбачали найефективніше проявлення своїх здібностей. Не випадково Ольга Кобилянська в повісті «Царівна» показує бажання і намагання Наталки Верковичівни стати письменницею. Це прагнення «нової жінки» – заробляти собі на життя літературною працею. Тому поборниці феміністичного руху не шкодують ні сил, ні коштів для видання альманаху. Так, у 1887 році з’являється «Перший вінок», засновниками якого стали Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Пізніше, в 1893–96 роках Кобринська випустила три книги альманаху «Наша доля» під рубрикою «Жіноча бібліотека». Статтям Наталі Кобринської «Про рух жіночий в новіших часах», «Замужня жінка середньої верстви», «Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславі» у «Першому вінку» належить центральне місце. Вона закликає жінок-авторів до просвітительської роботи по селах, у читальнях, закликає до боротьби за справедливіші соціальні обставини життя жінок різних класів. Зокрема, в памфлеті «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах» літераторка пише і про українських селянок, і про українських інтелігенток. Для неї національна солідарність стоїть вище класових відмінностей. Авторка намагається зрозуміти жінок, які бажають вирватися з українського патріархального суспільства, тому, перейнявши польські звичаї, стають членами польського суспільства. І в «Першому вінку», і на сторінках іншої мистецької періодики утверджуються ще ряд авторів-жінок. Це і Уляна Кравченко, Любов Яновська, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судинщикова-Косач), Євгенія Ярошинська, Валерія О’Коннор-Вілінська, Катря Гриничева, Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, Христя Алчевська, Галина Журба, Надія Кибальчич-Козловська, Тетяна Сулима, Марія Проскурівна, Сидонія Гнідий, Марта Бохенська, Галина Комарівна та ін. Ці жінки переважно походили з інтелігентних родин, мали можливість навчатися або здобути самоосвіту. Це в основному доньки священиків, учителів, літераторів, дрібних чиновників. Всі вони внесли свою лепту в розвиток української літератури, висвітлюючи нові теми. Просвітительській діяльності жінки надають велике значення. І поряд з літературною працею вони виявляють свої педагогічні здібності. Тому в їхніх творах фігурує образ вчителя і висвітлюються проблеми, пов’язані з освітою. Це в першу чергу навчання нерідною мовою, некомпетентність і нахабність інспекторів, нужденні умови сільських вчителів.

115.Фольклористична діяльність і.Манжури. Пошуки нових тем, нових героїв, свого стилю.

В історію української культури Іван Манжура увійшов як поет, фольклорист, етнограф демократичного напрямку. Діяльність його припадає, в основному, на 70-80-ті роки XIX століття. Він невтомний мандрівник Придніпровських степів, він дбайливо збирав усну народну творчість. Він обходив майже всю південну степову Україну.1889 року за допомогою професора Потебні вийшов, в скороченому вигляді, збірник поезій І. Манжури «Степові думи та співи». Незабаром він уклав другий збірник поезій «Над Дніпром», а також збірку «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура». Обидві збірки за життя поета так і не були опубліковані. Збираючи казки словесної творчості, у яких відбилася історія козацтва та заселення Придніпровського краю у кінці XVIII ст., поет усвоїх віршах та поемах-казках «Трьомсин богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого лісовина», баладі «Ренегат» оспівав героїчне минуле українського народу, протистояння добра і зла у людському житті. Характерним для поезії І. Манжури є образ степового краю, з його незрівняною красою, надзвичайно цікавою і самобутньою історією, з його працьовитим, талановитим, але обездоленим і збіднілим народом. Поет палко любив свій рідний край, він захоплювався красою його лісів, безмежного степу, річок, чарівністю тихих вечорів, літнього ранку. Є в Манжури чудовий вірш «Степ», в якому змальована яскрава картина широкого розквітаючого українського степу. Водночас ці картини викликали в душі Манжури біль і смуток. Він бачив, що його розкішний край плюндрує панство, багатії, а трудящий люд страждає у виснажливій праці. Ще на початку поетичної діяльності І. Манжура свідомо дотримувався реалістичного напряму. Багатий арсенал художніх засобів поета має виразно реалістичне спрямування, його поетика надзвичайно близька до усної творчості українського народу. Манжура -поет-реаліст, урівноважений, тонкий і уважний спостерігач життя. Громадсько-політична сатира Манжури, як і лірика його, зросла й розквітала на родючому грунті українського фольклору, живилася кращими традиціями класичної сатиричної спадщини. У своїй творчості поет використовує всі сатиричної зброї: м’який і незлобивий гумор, пройнятий співчуттям та любов’ю до знедолених (гуморески, приказки, частина байок), і жалка іронія, запальна насмішка, і насичений ненавистю сарказм. І. Манжура не тільки поет-лірик, він охоче звертається і до епічних та ліро-епічних жанрів, насамперед фольклорного походження: до народної казки, байки, балади, анекдота, приказки, легенди. І. Манжура разом зі своїм народом вистраждав нелегку долю, у важкі хвилини не зрікся його, і завжди був готовий «стати краю рідному у послузі».

116

Якщо характеризувати журнал «Основа» як перше періодичне українське видання можна сказати наступне: “Основа” гідно підсумувала перший період розвитку української журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства; об’єднала навколо себе практично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток української освіти, створення підручників для української школи, розширення українського книгодрукування. продемонструвала рівень сучасної української літератури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки небудь значні імена. пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність Ст. Руданського, Т. Рильського, В. Антоновича журнал мав величезний вплив на розвиток української літературної мови, яка до розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури. відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть недосяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстерності, наукової глибини, полемічної пристрасності. створила взірцевий ідеал єдності українських діячів. спричинилася до різкого зростання (вибуху) української національної свідомості.

117.Художні асоціації та традиційні образи української поезії «З вершин і низин» Франка

Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона збагатила літературу ідейно, тематично, жанрово, внесла в лірику нові, енергійні ритми, привернула увагу яскравою образністю, синтезом предметності художніх деталей з алегорично-символічними тропами. Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні. Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження. Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців. Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки. Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. З віршів цієї книжки постав образ нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Цей герой покладає великі надії на вільний розвиток думки, науки, освіти, культури, за допомогою яких можна поліпшити життя знедолених, безправних трудівників. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедливості, закликає до побудови суспільного ладу, де людина матиме умови для гармонійного розвитку і щасливого життя. Демонструючи багатющі можливості українського слова, Франко сміливо використовує лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, запроваджує в лірику науково-філософську, політично-публіцистичну лексику.