112. Теми, ідеї, художні особливості поетичних збірок п. Куліша (збірка на вибір)

У 1861-1862 рр. Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, з яких уклав збірку «Досвітки. Думи і поеми». Провідною в збірці є тема боротьби укр.. народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення. Кулішеві «думи» (поеми) «Солониця» та «Кумейки» звеличують народний виступ під проводом Наливайка та оспівують народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти. Розглядає національно-історичні конфлікти через призму соціальних суперечностей. Картину соціальних антагонізмів в Україні, класового розшарування всередині української народності він виразно змалював у «Дунайській думі». Не обмежується художнім екскурсом в історичне минуле, а зображає тяжке становлення пригнобленої царизмом сучасної України. В історично-побутовій поемі «настуся» оспівано козацьку волю, опоетизовано побут і звичаї старшинсько-козацьких родів , традицію їхнього єднання. На основі народної пісні про Морозенка опрацьовує фольклорний мотив суперечності двох характерів «козацького» і «жіночого», сімейного. Уславлюється лицарське завзяття, козак вивищується над гречкосієм. Для лірики «Досвіток» характерні мотиви «національної туги», викликання духу героїчних предків, апеляції до «козацької слави», оплакування прадідівських могил , пробудження в сучасників згадок про старовину. Поряд з цим і мотив самотності та неприкаяності співця в чужому йому сучасному світі («Сам собі», «Старець»), заклики до національного пробудження («Заспів»). Поетичний маніфест «Заспів» є не тільки декларацією громадянського спрямування його літературної діяльності, а й творчою сповіддю митця. В історіософській поемі «Великі проводи» охоплює Україну 1848 р. Намагається яскраво показати життєві суперечності в тогочасній Україні.Показує, яку небезпеку становить зневаження загальнолюдської моралі, втрата гуманістичних орієнтирів у народно-визвольній боротьбі;вищість загальнолюдських цінностей над класовими та конфесійними інтересами символізує кохання Голки і пані Рарожинської. Історія в уявленні Куліша приховує в собі багато таємниць, які не всі можуть розгадати. Поставлені історіософські проблеми, які можуть збагнути лише неупереджені представники інтелігенції, хуторяни і шляхта, які підносяться над вузькостановими інтересами до усвідомлення загальнонац. і людських пріоритетів.

113. Трагедія і. Карпенка-Карого «Сава Чалий» ( джерела твору, новаторство, актуальність)

Трагедія «Сава Чалий» - найвизначніша історична п’єса І. Карпенка-Карого. У п’єсі піднесено ідею любові до рідного краю, непримиренності до його ворогів, зокрема зрадників. Драматургу прислужилося глибоке знання вітчизняної історії, зокрема подій XVIII ст., вивчення документів та історичних праць; вірність етичної позиції Карпенка-Карого народним уявленням про добро і зло (у свій час запорожці вважали зраду задля особистих вигод найтяжчим гріхом). Основним джерелом, крім пісні про Саву Чалого, були «Архив Юго-Западной России» (автор переніс з актів у п’єсу дані про економічні утиски селянства, податки, панщину, дані про дії гайдамаків, деякі факти про Саву) та історичні твори Т. Шевченка (поема «Гайдамаки». Також у роботі над історичною трагедією І. Карпенко-Карий використовував праці А. Скальковського, Д. Мордовцева О. Єфименко, М. Костомарова, спогади М. Закревського, які допомогли драматургові збагнути загальний характер зображуваної епохи. Серед другорядних джерел трагедії слід згадати легенди та перекази про Гайдамаччину і про Саву Чалого, які І. Карпенко-Карий міг почути на Єлисаветградщині, де був один із осередків гайдамацького руху. Образи: І. Карпенко-Карий вже з початку п’єси проводить зіставлення двох побратимів — Сави Чалого та Гната Голого. Названі брати, обмінявшись хрестами та давши присягу на вірність, мають однакову мету — боронити український народ, але застосовують різні засоби її досягнення. Але трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом. Надмірній розважливості та обережності Чалого драматург протиставляє нестриманість і гарячковість Голого. Карпенко-Карий, засуджуючи зрадника-ватажка, вбачає в образі Гната Голого народного героя, вождя, що міг би стати на чолі озброєних гайдамак і досягти перемоги в боротьбі за визволення поневоленого народу. Проте й образ Гната як ватажка не є ідеальним. Гнатові не вистачає освіти та досвіду; йому заважають імпульсивність та запальність, але глибокий патріотизм, любов до народу, відданість його інтересам » ось те святе начало, яке допоможе Гнатові стати отаманом у козацькій громаді. І. К-Карий був знайомий, безперечно, і з однойменним драматичним твором М. Костомарова, проте нічого в нього не запозичив. У трагедії І. Карпенка-Карого зовсім інша концепція головного героя. Його Сава Чалий — яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він — зрадник мимоволі, показаний на тій межі компромісу, за якою, власне, й починається відступництво. Трагедія Сави Чалого — це ще й індивідуальне зображення тих трагічно-кривавих суперечностей самої історії, які нерідко не мають ідеально позитивних розв’язок.