Філософія / Krivula A.M.Philosophy

Філософія______________________________________________ 481

суспільстві, де люди домовляються про якусь конкретну форму правління. Йдеться тут про гіпотетичне припущення, що немов принципи справедливості для базисної структури суспільства

єоб’єктами вихідної угоди. Базисна структура, про котру говориться, то є головний суб’єкт справедливості, і ототожнюєть+ ся вона зі способами, якими основні соціальні інститути розподіляють фундаментальні права та обов’язки і визначають розподіл переваг соціальної кооперації. Під основними інститутами автор розуміє конституцію і головні економічні та соціальні устрої; всі разом вони визначають права та обов’язки людей і впливають на їх життєві перспективи – ким вони мають надію бути і як вони мають цю надію здійснити. Наприклад, захист законом свободи думки і свободи совісті, вільний ринок, приватна власність на засоби виробництва, моногамна сім’я – то все приклади основних соціальних інститутів.

Ключовими для розуміння Д. Ролзом суспільного договору

єдвi ідеї: ідея вихідної позиції i ідея «завіси невідання». Вихідна

позиція моделює ситуацію вибору, яка забезпечує свободу i рівність кожного учасника, оскільки принципи справедливості повинні і можуть бути визначені лише в умовах свободи й piв+ ності. Для peaлізації цієї умови на кожного у вихідній позиції немов накинута «завіса нeвiдaння» відносно певних фактів про нього самого i про суспільство, в якому він живе. За ідеєю «зaвicи невідання» мається на увазі те просте міркування, що людина, котра не знає, яке місце вона займе у майбутньому суспільстві, спробує обрати такі принципи соціального устрою, які забезпе+ чували б справедливі й сприятливі умови для кожного. Вихідну позицію можна тлумачити як процес складання угоди, при якому кожна людина, діючи раціонально у власних iнтepecax, прагне до найбільш вигідного результату для себе. Якби люди знали, як розподілені між ними, cкaжiмo, соціальні позиції i природні здібності, то угода відображала б пeвнi нерівності i вона була б вигідна для найбільш щасливих, удачливих. Саме тому для справедливої угоди є необхідною «завіса нeвiдaння». На думку Д. Ролза, ця «завіса» повинна бути накинута i на уявлення людей відносно блага.

Які ж принципи справедливості будуть обрані людьми у вихідній позиції? Ролз вважає, що це буде принцип рівних свобод i принцип, що складається з двох частин: принцип диференціації i принцип рівних можливостей. Згідно з першим, індивід вибере суспільство, що забезпечує максимальну iндивi+

482 __________________________________________ О. М. Кривуля

дyaльнy свободу, оскільки така свобода є основним джерелом його соціальних сподівань. Другий принцип справедливості формулюється так: соціальні й економічні нерівності повиннi бути згладжені таким чином, щоб вони вели до найбільшої вигоди найменше пpoцвiтaючиx (принцип диференціації) i щоб пости та посади, які пов’язані з ними, були відкриті для всіх за умови чесного дотримання рівності можливостей (принцип рівних можливостей). Вказані принципи складають сувору систему пріоритетів: перший принцип має пріоритет над другим, а принцип диференціації має пріоритет над принципом рівних можливостей.

Д. Ролз назвав свій твір про справедливість «теорією», що саме по собі може викликати подив з точки зору методології наукового пізнання: хіба може бути створена теорія чогось ефемерного, трансцендентного, морально навантаженого? Ствер+ дно відповісти можна тільки в одному випадку, а саме, якщо це буде теорія якогось вже реалізованого варіанту справедливості. Дійсно, концепція Ролза є спробою теоретично відтворити стан справ зі справедливістю у сучасному американському суспільстві.

Право зачіпає досить багато й інших категорій загальнокуль+ турного і філософського ґатунку, серед яких деякі стрижневі, такі, навколо яких завжди точились філософські й правознавчі дискусії. Сюди можна віднести проблему свободи, що також має моральний і правовий вимір. У філософії категорія «свобода» виражає можливість і спроможність людини мислити і діяти у відповідності з своїми переконаннями і бажаннями, у звіль$ ненні від внутрішнього і зовнішнього примусу. У загальнофіло+ софському смислі можна вести розмову про абсолютні й відносні обрії людської свободи, вибудовувати різні моделі взаємовідносин людини і суспільства з питань свободи. Наприклад, такі: боротьба за свою свободу через конфлікт; утеча від світу (ескапізм), що може виражатись відходом, скажімо, у монастир або мовчазне занурення в самого себе (аутизм); пристосування до світу, коли індивід чимось із сфери свободи жертвує заради більшої свободи у іншому. При пов’язуванні свободи з правом виникають такі типові, хоч у чомусь по+дитячому й наївні, питання: Чи маю я право робити те, що хочу? Чи є в мене простір для свободи вибору того, що я хочу? На перший погляд здається, що норми права своєю вимогливістю обмежують свободу і тим самим суперечать їй. Але це не так. Право як таке слугує свободі всіх людей, воно є кращим шляхом до свободи

Філософія______________________________________________ 483

кожного при наявності маси інших людей. Але не забуваймо при цьому й того, як відрізняються правові системи окремих епох і окремих країн з точки зору основних людських свобод – їх надання й забезпечення.

6.4. Моральний і правовий порядок у дзеркалі практичної філософії

За зауваженням відомого економіста й філософа австрійсько+ го походження Фрідріха Хайека (1899–1992), поняття порядку, так само як і найближчих його еквівалентів – системи, структури й моделі – осягаються важко. Щоб не загрузнути в проблемі дефініцій і зрушити з місця задачу обговорення заявленого питання, можна на початковому етапі обмежитися словниковим значенням «порядку», розуміючи під ним певну регулярність, усталену просторово+часову координацію й субор+ динацію елементів світу або його частини.

Соціальний світ разом із частиною природного середовища, яка залучена людьми у їх життєдіяльність, складає область соціального порядку. Це означає, що в даному зрізі дійсності основним упорядковуючим агентом є самі люди. Звідси випливає, що будь+яке ослаблення або припинення людської діяльності по підтримці або видозмінюванні порядку призводить до розладу соціального життя. Обсяг поняття «соціальний порядок» можна звузити, вилучивши з нього артефакти, а також природні явища й процеси. Тоді під соціальним порядком можна розуміти

усталені типи узгоджених взаємодій людей, урегульованих стихійно сформованими або свідомо встановленими правилами.

Оскільки зрізів або сфер соціального життя може бути виділено багато, то кожна з них також містить у собі риси упорядко+ ваності. Є такі явища соціального життя, що не існують просто поруч з іншими, а немов роблять вертикальний перетин всього суспільного, оскільки беруть участь у формуванні порядку

вбудь+якому виді діяльності. До них відносяться мораль і право.

Зчасів античності мораль, право, політика (а насамперед

мораль) зв'язувалися з комплексом вчинків і дій, що одержали назву «праксіс». Арістотель розрізняв створення і виконання, інакше ποίησις (пойєсіс) і πραξις (праксіс). Пойєсіс (створення) –

це творення чогось і його кінцевий продукт (напр., будинок), а праксіс – це просто сама активність, без продуктивності, чисте виконання (напр., гра на музичному інструменті). Дії в сфері моралі, політики, права близькі до такої активності, тут людина

484 __________________________________________ О. М. Кривуля

керується власною волею і свідомим вибором, у її волі щось чинити або утримуватися. Праксісу відповідає така якість, як поміркованість (φρουησιζ – фронесіс), вона стосується справ людських, пов'язана з тим, відносно чого можна розумно прий+ мати рішення. Поміркованість не є наукою, яку можна віднайти в книгах, вона набувається через індивідуальний досвід.

Таким чином, та сфера, що стосується дій, учинків людей стосовно один одного зв’язується з часів античності з «праксісом» або, як говорив англійський філософ Джордж Мур (1873–1958), із «життєвою практикою». Терміном же «практична філософія» прийнято називати філософську рефлексію щодо цієї сфери. У новий час ця традиція була підтверджена Д. Юмом, котрий теж поділяв філософію на умоглядну й практичну, і особливо І. Кантом, що відносив теоретичну філософію до прагнення віднайти апріорні принципи пізнавальної здібності душі, а практичну – до пошуків апріорних принципів здібності бажання або воління.

Зробивши ці уточнення, перейдемо до співвідношення мораль+ ного і правового порядку, маючи на увазі, що моральне начало забезпечує моральну форму соціального порядку, а правове – його правову форму, і виходячи з того, що ці дві універсальні форми людського співіснування знаходяться у взаємозв’язку і взаємодо+ повненні. Доречність проблематизації цього напрямку міркувань посилюється тим, що часом відчувається певне забуття такого зв’язку, про який класики практичної філософії завжди пам’ятали. Звернемося з цього приводу до деяких прикладів.

У структурі чинників, що визначають дорогу до щастя, Арістотель, як уже було сказано, звертається до праксісу, тобто до активної діяльності в спільноті рівних. Порядок у суспільстві досягається шляхом збігу двох гілок порядку: етоса (набору

етичних чеснот індивіда) і державного права. Вищою точкою розвитку моральних якостей є καλοκαγατια (калокагатія) або

моральна красота, що сяє такими чеснотами, як поміркованість, справедливість, мужність і формується в досвіді. Але це тільки початок, джерело вчинків людей. Для блага в суспільстві, державі людям необхідне також державне право, що скла+ дається з природного й узаконеного права. Тільки при поєднан+ ні й взаємодії вказаних двох необхідностей (етоса й права) суспільне життя людей буде упорядкованим, у ньому будуть справедливо розподілятися обов’язки, блага і тяготи. Крім того, Арістотеля можна віднести до першого з тих, хто сформулював

Філософія______________________________________________ 485

ідею правової держави. Так, у «Нікомаховій етиці» він писав:

«Ми дозволяємо начальствувати не людині, а слову закона…» У такій державі «начальник – страж правосуддя, а раз правосуддя, то і рівності по справедливості». [23]

Новий час, як відомо, актуалізує роль розуму в комплексі чинників, що визначають у цілому соціальний порядок, і пок+ ладає більшу відповідальність на індивідуального суб’єкта, носія розуму, за його вчинки в суспільній сфері і у виборі життєвої позиції. Своєрідно, але цілком у дусі свого часу, вирішував проблему зв’язку моралі, права і політики Б. Спіноза, про що вже йшлося у першій частині. Нагадаємо, що Спіноза звертав увагу на співвідношення природного права, права верховної влади і сво+ боди. Природне право ґрунтується на законах природи людини і тому всі люди мають його за будь+яких обставин. Безумовно суспільне буття накладає певні обмеження людських діянь, але й зобов’язуючі обмеження мають межі: верховна влада не може підносити на рівень закону такі несумісні з природою людини вимоги. У випадку порушення цієї вимоги до держави теж може бути застосовано поняття злочину. Однак держава за власним інстинктом самозбереження, спираючись на розум, контролює свої діяння теж по праву природному. Соціальний порядок забезпечено там, вважає Спіноза, де шануються права, де розвинутий культ закону, де затвердився такий засіб здійснення влади, коли людям здається, що ними не керують, а вони живуть за своїм вільним рішенням.

Не зупиняючись детально на морально+правовому вченні І. Канта, відзначимо тільки, що ґрунтовно розроблена ним етика обов’язку до певної міри спрямована на дослідження умов, що запобігають скочуванню до «війни всіх проти всіх». За Кантом, основа людських учинків – у волі, на яку може впливати розум у його практичній іпостасі. Справжнє призначення такого розуму в тому, щоб затвердити волю як розумну і добру. Кант переко+ наний, що доброю є воля, яка пов’язана з обов’язком. Взаємна кореляція моралі і права ґрунтується на тому, що вони є двома видами законодавства в сфері моральності: у тому випадку, коли закони стосуються головним чином зовнішнього примусу, вони називаються юридичними, якщо ж закони моральності мають характер внутрішнього примусу, вони іменуються етичними. Категоричний імператив практичного розуму служить засобом легітимації всієї нормативної системи суспільства і може стати гарантом громадянського миру і порядку. Право повинно знахо+

486 __________________________________________ О. М. Кривуля

дитися в згоді з етикою обов’язку, тобто юридичні і моральні обов’язки мали б збігатися, і, хоча зберігається їх деякий пара+ лелізм, в ідеалі вчинки не тільки закономірні, але й моральні.

У Гегеля, як і в Канта, воля є вихідним пунктом морально+ правової концепції. Право народжується з утілення волі в зовнішні речі, що призводить до присвоєння й до власності. Але воля особистості втілюється і у внутрішньому світі людини. Це – мораль. Моральна воля виявляється у вчинках. Оскільки праву не вистачає суб’єктивності, а моралі об’єктивності, то обоє вони зливаються в моральності. Моральне, що синтезувало право

імораль, реалізується в таких спільнотах як сім’я, громадянське суспільство й держава.

Наведені приклади показують, що багато видатних мисли+ телів відстоювали взаємозв’язок моралі й права як форм репре+ зентування соціального порядку. Коли тут ідеться про співвідно+ шення морального і правового порядку, ми теж припускаємо наявність такого зв’язку. Зрештою в будь+якій правовій системі можна знайти опорну для неї моральну підставу, яка може бути у будь+який час актуалізованою, проблематизованою і може активно обговорюватися в переломні періоди розвитку сус+ пільства і в періоди кризи. У такі часи моральні підвалини політико+правового режиму просто оголюються. Зв’язок моралі

іправа вбачається й у тому, що будь+яка правова норма має більший авторитет, якщо отримує підтримку в моральній свідомості більшості людей і відповідає сформованому ладу повсякденного народного життя, що називається звичаєм.

Але якщо ми наполягаємо на наявності тісного зв’язку і взаємопроникненні права і моралі, то чи є сенс розводити поняття правового і морального порядку і чи не краще говорити про єдиний морально+правовий порядок? Здається, що такий сенс є і він передбачається або навіть проговорюється в сучасній практичній філософії. Коли ми прагнемо автономізувати право+ вий або моральний порядок, то спираємося на показаний багатьма авторами принцип автономності права і моралі. Поняття морального порядку переважно характеризує взаємодії людей у сфері приватного життя, у сфері життєвого світу, світу повсякденності. Неможливо навіть уявити собі масштаби спустошливих для соціуму наслідків, якби коли+небудь комусь вдалося накинути правове покривало на увесь простір нашого життя. Тотальна правова регламентація при режимі всюди+ сущого контролю і невідворотного покарання зробила б соціальне

Філософія______________________________________________ 487

життя нестерпним. Місце правової регуляції – суспільна сфера, «дальнє» від повсякденності перехрестя інтересів індивідів як суб’єктів соціально значимої діяльності. Але тут варто взяти до уваги, що при нерозвиненому праві і відсутності традиції шанування права має місце перенесення у суспільну сферу навичок спілкування, що склалися в приватній сфері. Чи не в цьому одна з причин труднощів у справі правового впливу на корупцію в деяких суспільствах?

Розподіляючи моральний і правовий порядок за перева+ жаючими сферами, можна підкреслити і їхнє розходження у механізмі складання. Перший формується стихійно, але пра+ вила (принципи) моралі, хоча і не можна, як справедливо помічає згаданий уже нами Ф. Хайек, навмисно сконструювати і впровадити, проте їх можна відкрити, сформулювати спеціалі+ зованою мовою і тим самим дати людям моральну освіту, що, безсумнівно, зміцнить моральний порядок. Правовий порядок на базі позитивного права, як відомо, формується при активному впливі свідомого начала.

Поділ морального і правового порядку є присутнім у філо+ софських дискусіях з приводу пріоритету моралі або права в питанні про принципи, на яких повинно бути улаштоване суспільне життя. Сучасний лібералізм, наприклад, указує на пріоритет права перед благом (Д. Ролз). Заперечуючи цій позиції, американський політичний філософ Майкл Сендел (1953 р. н.) говорить про те, що будь+який політичний лад є ціннісно навантаженим. Але чиї це цінності? Не існує ніякої при+ вілейованої точки зору, ніякого трансцендентального суб’єкта, спроможного зайняти позицію поза суспільством і поза досвідом. Тому: чиї уявлення про право ми покладемо в основу принципів улаштування суспільства? Критики лібералізму схильні вважа+ ти, що демократичне товариство повинно мати деякі загально+ прийняті визначення доброчесного життя, як вважає, напр., канадський філософ Чарлз Тейлор (1931 р. н.).

Напрямок дискусії схиляє до висновку, що, коли виходити з взаємозв’язку моралі і права, але будувати теорію організації суспільного життя на приматі моралі, то ми будемо мати скоріше моральний порядок, що одержав правове оформлення, а в зворот+ ному випадку будемо мати справу з чистим правовим порядком, прикрашеним моральними міркуваннями. Можливо правильний підхід до оцінки співвідношення правових і моральних начал лежить, як завжди буває у випадку двох крайнощів, посередині.

488 __________________________________________ О. М. Кривуля

Література

1.Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Изд+во МГУ, 1994. – 592 с.

2.Берман Г. Дж. Вера и закон: примирение права и религии. – М.: Ad Marginem, 1999. – 431 c.

3.Гьофе О. Розум і право. Складові інтеркультурного правового дискур+ су. – К.: Альтерпрес, 2003. – 264 с.

4.Дворкін Р. Серйозний погляд на права. – К.: Основи, 2000.

5.Ідея справедливості на схилі XX століття. Матеріали VI Харківських міжнародних Сковородинівських читань. – Харків, 1999.

6.Кельзен Г. Чисте Правознавство: З додатком: Проблема справедли+ вості. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.

7.Кистяковский Б. А. Философия и социология права. – СПб.: РХГИ, 1998. – 800 с.

8.Кистяковский Б. А. В защиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. Из глубины. – М.: Правда, 1991. – С. 122–149.

9.Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2005. – 656 с.

10.Оноре Т. Про право. Короткий вступ. – К.: Сфера, 1997. – 124 с.

11.Познер Р. Проблеми юриспруденції. – Харків: Акта, 2004. – 488 с.

12.Практична філософія та правовий порядок. Збірка наукових статей. – Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2000. – 342 с.

13.Радбрух Г. Философия права. – М.: Международные отношения, 2004. – 240 с.

14.Рикёр П. Справедливое. – М.: Гнозис, Логос, 2005. – 304 с.

15.Ролз Дж. Теорія справедливості. — К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. – 822 с.

16.Синха С. П. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс. – М.: Издательский центр "Академия", 1996. – 284 с.

17.Філософія права. Навчальний посібник. / О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський та ін.; за загальною ред. М. В. Костецького, Б. Ф.Чміля. – К., 2000.

18.Філософія права. Навчальний посібник. / За ред. О. Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 270 с.

19.Фуко М. Истина и правовые установления // Фуко М. Интеллектуалы и власть. Избранные политические статьи, выступления и интервью. Часть 2. – М.: Праксис, 2005. – С. 40–177.

20.Фуллер Л. Анатомія права. – К.: Сфера, 1999. – 144 с.

21.Фуллер Л. Мораль права. – К.: Сфера, 1999. – 232 с.

22.Хайек Ф. А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т.

Т. 1. Правила та порядок. – К.: Сфера, 1999. – 196 с. Т. 2. Міраж соціальної справедливості. – К.: Сфера, 1999. – 200 с. Т. 3. Політичний устрій вільного народу. – К.: Сфера, 2000. – 252 с.

23.Харт Х. Л. А. Концепція права. – К.: Сфера, 1998. – 231 с.

24.Хёффе О. Справедливость: Философское введение. – М.: Праксис, 2007. – 192 с.

Філософія______________________________________________ 489

25.Хёффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения крити+ ческой философии права и государства. – М., 1994.

26.Циппеліус Р. Філософія права: Підручник. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.

27.Шкода В. В. Вступ до правової філософії. – Харків, 1997.

28.Штраус Л. Естественное право и история. – М.: Водолей Publishers, 2007. – 312 с.

Примітки

1.Лон Л. Фуллер. Анатомія права. – К.: Сфера, 1999. – С. 60.

2.Див.; Гуссерль Э. Логические исследования // Гуссерль Э. Философия как строгая наука. – Новочеркасск, 1994. – С. 207.

3.Кельзен Г. Чисте Правознавство: з додатком: Проблема справедли+ вості. – К.: Юніверс, 2004. – С. 218.

4.Див.: Харт Х. Л. А. Концепція права. – К.: Сфера, 1998. – С. 83–101.

5.Кистяковский Б. А. Философия и социология права. – СПб.: РХГИ, 1998. – С.196.

6.Ильин И. А. Понятия права и силы // Ильин И. А. Сочинения в двух томах. Том 1. Философия права. Нравственная философия. – М.: Мос+ ковский философский фонд. Издательство «Медиум», 1993. – С. 19.

7.Ильин И. А. О сущности правосознания // Ильин И. А. Сочинения в двух томах. Том 1. Философия права. Нравственная философия. – М., 1993. – С. 85.)

8.Соловьев Э. Ю. Прошлое толкует нас. Очерки по истории философии и культуры. – М.: Политиздат, 1991. – С. 416.

9.Кистяковский Б. А. Философия и социология права. – СПб., 1998. – С. 190.

10.Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в четырех томах. Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – С. 160.

11.Див.: Харт Х. Л. А. Концепція права. – К., 1998. – С. 186–187.

12.Марк Аврелий. Наедине с собой // Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М.: Республика, 1995. – С. 308, 313.

13.Хёффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения крити+ ческой философии права и государства. – М.: Гнозис, 1994. – С. 50.

14.Тихолаз А. Г. Геракліт. Навчальний посібник з давньогрецької філо+ софії. – К., 1995. – С. 129.

15.Софокл. Драмы. – М.: Наука, 1990. – С. 138.

16.Платон. Сочинения в трех томах. Том 1. – М.: Мысль, 1968. – С. 223.

17.Хёффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения крити+ ческой философии права и государства. – М., 1994. – С. 52.

18.Див.: Циппеліус Р. Філософія права. – К.: Тандем, 2000. – С. 49–75.

19.Творения блаженного Августина еп. Иппонийского. Часть 3. О граде божием. Книги 1–7. – К., 1907. – С. 183.

20.Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в четырех томах. Т.4. – М., 1983. – С. 150.

21.Див.: Штаерман Е. М. Римское право // Культура древнего Рима. В 2+х томах. Т. 1. – М.: Наука, 1985. – С. 210–248.

22.Ролз Д. Теория справедливости. – Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995. – С. 19.

23.Аристотель. Сочинения: В 4+х т. Т.4. – М., 1983. – С. 159.

490 __________________________________________ О. М. Кривуля

_____ 7. ЛЮДИНА _____

7.1. Особливості філософського підходу до проблеми людини

Раніш наведені міркування про суспільство і його історію не можуть вплинути на нас так, аби ми забули, що всі структури й сфери суспільства існують доти, доки існують люди. Живі, діючі людські істоти є творцями складних соціальних інсти+ туцій, всіх історичних реалій. Без наявності людей ні про що говорити, бо нема ні суспільства, ні історії. Врешті+решт кожний розуміє досить банальну істину: поглянувши навкруги, ми бачимо, що нас оточують люди, а не структури; люди для нас видаються безперечно більшою реальністю, ніж абстрактні розумові конструкції щодо устрою суспільства, якими б вони не були вірогідними. Безпосередньо ми реагуємо на дії і вчинки живих індивідів, а не на якісь узагальнені в теоретичних конструкціях обставини. Навколишній соціальний світ з самого початку з’являється перед кожним з нас як світ людей. І рано чи пізно постає вже перед малою дитиною просте, і водночас неймовірно складне питання: що таке людина, хто такі люди? Про складність цього питання може свідчити твір французького письменника Веркора (псевдонім Жана Брюллера, 1902– 1991) «Люди чи тварини?», написаний понад півстоліття тому. У ньому йдеться про вигадану ситуацію, коли комісія Британського парламенту вирішувала задачу визначення поняття людини у зв’язку зі смертю істоти, що нагадувала людину. Якщо ця істота («тропі») людина, то винні в її смерті несуть кримінальну відповідальність за це, якщо ж вона – тварина, то провинність може бути на рівні морального осуду, чи то адміністративного засудження, як у разі завдання шкоди природі. Парламентська комісія виробила визначення людини, яке складалось із трьох статей:

«Стаття I. Людину відрізняє від тварини наявність релігійного духу.

Стаття II. Основними ознаками релігійного духу є (у спад+ ному порядку): Віра в Бога, Наука, Мистецтво в усіх його проявах; різні релігії, філософські школи в усіх їх проявах; фетишизм, тотеми і табу, магія, чаклунство в усіх його проявах; ритуальне людоїдство в його проявах.