Філософія / Krivula A.M.Philosophy

Філософія______________________________________________ 421

у тенденції до припинення конфліктності на основі політичних і ідеологічних розбіжностей, то С. Хантінгтон попереджає, що рано говорити про кінець значних історичних зрушень, оскільки тепер на перший план можуть вийти конфлікти, які до часу жевріють у надрах більш глибинних протиріч, протиріч цивілізаційного порядку.

Тематично до згаданої статті відноситься й книга С. Хантінг+ тона «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку», яка була опублікована у 1996 р., а також витяг з цієї книги у вигляді журнальної статті в одному з відомих американських часописів. Автор вважає хибною тезу про те, що «сучасне суспільство з необхідністю наближається до одного типу, західного типу, тобто сучасна цивілізація – це західна цивілі+ зація, а західна цивілізація – це сучасна цивілізація». [22] Західна цивілізація має ряд визначальних характеристик, які роблять її унікальною й тому неповторною. Незахідні суспільства запозичують в кращому випадку лише суто зовнішні ознаки сучасності (науку, техніку, технології) й не сприймають або свідомо відкидають глибинні атрибути «західності», до яких автор відносить нарізне існування світської та духовної влади, владу закону, соціальний плюралізм і громадянське суспільство, наявність представницьких органів, індивідуалізм і традицію індивідуальних прав та свобод тощо. Практика «модернізації» й економічного розвитку незахідних країн показує останнім часом, що вони аж ніяк не наближаються до Заходу, а часто+густо навпаки інтенсивно відроджують свої культурні традиції, так що

«потужні тенденції повернення до традицій підривають віру в те, що західна культура стане світовою культурою.., то ж для Заходу настав час відкинути ілюзії універсалізму і сприяти зміцненню, згуртованості та життєздатності своєї цивілізації у світі інших цивілізацій». [23]

Отже, з давніх часів відносно спрямованості історії мають місце суперечливі підходи: накопичуються аргументи як на користь визнання загальної «логіки» історичного процесу, так і на користь її спростування, додаються, співставляються й відпо+ відно інтерпретуються численні факти з минулого й сучасного життя людства та окремих суспільств, адже багата подіями історія відкриває тут безмежні можливості. За таких обставин, виправданим було б зайняти виважену й помірковану позицію – уважно, й разом з тим критично, вивчити й оцінити кожний аргумент, усвідомити життєву значущість для людей самої

422 __________________________________________ О. М. Кривуля

проблеми спрямованості їх історичної долі і ... тим поки що задовольнитись, бо тільки подальші події вималюють вектор руху історії на дещо більшу відповідність тому чи іншому підходу. Та і в цьому разі висновки можуть мати суто прогностичний, а значить проблематичний, характер. Проблема спрямованості історії відноситься до ряду вічних, трансцендентних проблем, коли йдеться про пошук шляхів від сущого в сьогоденні або в минулому до належного в майбутньому.

Література:

1.Анкерсмит Ф. Р. Возвышенный исторический опыт. – М.: Европа, 2007. – 612 с.

2.Арон Р. Избранное: Введение в философию истории. Пер с фр. – М.:

ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 200. – 543 с.

3.Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания. – М.: РОССПЭН, 2004. – 528 с.

4.Блок М. Апология истории или ремесло историка. – М.: Наука, 1973. – 232 с.

5.Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. – Москва+ Киев: «REFL+book» – «ИСА», 1994. – 656 с.

6.Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних альтернатив // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. С. 346–354.

7.Гобозов И. А. Введение в философию истории. – М.: ТЕИС, 1999. – 363 с.

8.Гегель Г. В. Ф. Философия истории. – СПб.: Наука, 1993. – 479 с.

9.Гемпель К. Г. Функция общих законов в истории // Вопросы филосо+ фии. – 1998. – №10. – С. 88–97.

10.Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – 703 с.

11.Зильберман Д. Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей, письменность // Вопросы философии. – 1996. – №4. – С. 72–105.

12.Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К вопросу о философии истории // Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия культуры. – М.: Юристъ, 1996. – С. 517–537.

13.Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. – К.: Дух і літера, 2005. – 380 с.

14.Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. – К.: Дух і Літера, 2006. – 436 с.

15.Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. – М.: Наука, 1980. – С. 5–320.

16.Мегилл А. Историческая эпистемология. – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. – 480 с.

17.Мудрагей Н. С. Философия истории Дж. Вико // Вопросы философии. – 1996. – №1. – С. 101–109.

Філософія______________________________________________ 423

18.Ортега+и+Гассет Х. История как система // Вопросы философии. – 1996. – №6. – С. 78–103.

19.Панарин А. С. Смысл истории // Вопросы философии. – 1999. – №9. –

С.3–21.

20.Поппер К. Нищета историцизма // Вопросы философии. – 1992. – №8. –

С.49–79; – №9. – С. 22–48; – №10. – С. 29–58.

21.Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. – М.; СПб. 1998. –313 с.

22.Риккерт Г. Философия истории // Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. – М.,1998. – С. 130–204.

23.Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 736 с.

24.Трёльч Э. Историзм и его проблемы. – М.: Юристъ, 1994. – 719 с.

25.Фихте И. Г. Основные черты современной эпохи // Фихте И. Г. Сочи+ нения в двух томах. Т. 2. – СПб., 1993. – С. 359–617.

26.Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. М.: Ермак, 2004.– 588 с.

27.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.

28.Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм // Філософська думка. – 1999. – №1+2. – С. 82–100.

29.Хвостова К. В. История: проблемы познания // Вопросы философии. – 1997. – №4. – С. 61–71.

30.Шпанн Отмар. Философия истории. – СПб.: Изд+во С.+Петерб. ун+та, 2005. – 485 с.

31.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории.

1. Гештальт и действительность. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.;

2. Всемирно+исторические перспективы. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.

32.Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное

изучение цивилизаций. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 416 с.

33.Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – С. 28–286.

Примітки

1.Августин Блаженный. О граде божием // Творения блаженного Августина епископа Иппонийского. Часть 5. – Киев, 1907. – С. 63.

2.Бэкон Ф. Великое восстановление наук // Бэкон Ф. Сочинения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1971. – С. 168.

3.Див.: Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. – М.: Наука, 1980. – С. 207.

4.Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – С. 271.

5.Ортега+и+Гассет Х. История как система // Вопросы философии. – 1996. – №6. – С. 97–99.)

6.Там само. С. 97.

7.Див. Рикёр П. Время и рассказ. Т. 1. Интрига и исторический рассказ. – М., СПб.: Университетская книга, 1998. – 313 с.; Рикёр П. Время и рассказ. Т. 2. Конфигурация в вымышленном рассказе. –

424 __________________________________________ О. М. Кривуля

М., СПб.: Университетская книга, 2000. – 224 с.; Рикёр, Поль. Память, история, забвение. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 2004. – 728 с.

8.Трёльч Э. Историзм и его проблемы. – М.: Юрист, 1994. – С. 620.

9.Зиммель Г. К вопросу о философии истории // Зиммель Г. Избранное. Том первый. Философия культуры. – М.: Юрист, 1996. – С. 534.

10.Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – С. 245.

11.Див.: Манхейм К. Консервативная мысль // Карл Манхейм. Диагноз нашего времени. – М.: Юрист, 1994. – С. 593–600.)

12.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4+х тт. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 15–18.)

13.Див. уривки з неї: Антология исследований культуры. Т. 1. Интерпретация культуры. – СПб.: Университетская книга, 1997. –

С.465–496.

14.Крёбер Ф. Конфигурации развития культуры // Антология исследований культуры. Т. 1. Интерпретация культуры. – СПб., 1997. – С. 485.

15.Боас Ф. Эволюция или диффузия? // Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. – СПб., 1997. – С. 347.

16.Див.: Уайт Л. Концепция эволюции в культурной антропологии. История, эволюционизм и функционализм как три типа интерпрета+ ции культуры // Антология исследований культуры. Т. 1. Интерпре+ тация культуры. – СПб., 1997. – С. 536–590.

17.Див.: Парсонс Т. Система современых обществ. – М., 1998. –

С.43–45.

18.Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998. – С. 23, 26.

19.Гегель Г. В. Ф. Философия истории. – СПб.: Наука, 1993. – С. 65.

20.Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9+ти томах. Т.4. – М., 1986. –

С.138.

21.Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. – 1990. – №3. – С.135.

22.Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм // Філософська думка. – 1999. – №1–2. – С. 84.

23.Хантінгтон С. Там само. – С. 94, 96.

Філософія______________________________________________ 425

_____ 5. СВІТИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ ____

Соціальна реальність ніколи не сприймається нами якоюсь окремою і особливою цілісністю, тому й ніякого її окремого чуттєвого образу наша уява створити не може. «Соціальна реаль+ ність» як теоретичний конструкт символізує численні суспільні явища, котрі протистоять індивідові у вигляді об’єктивної даності. Сукупність явищ, що складають соціальну реальність, кожен з нас застає готовою і залучається до її створення та подальшої еволюції у процесі соціалізації. Сталі однотипні феномени, з якими людина зустрічається, приходячи в світ людей, самі складають відносно окремі світи. Навчитись мешкати в світах соціальної реальності непросто, ніхто й ніщо не замінить власного досвіду. Але розширити цей досвід за рахунок здобутків інших поколінь та з теоретичних узагальнень провідних мислителів минулого й сучасності – вельми корисно. Ми тут зупинимось лише на деяких «світах» соціальної реальності, що входять у наше життя з дитинства і часом лякають або вражають своєю неосяжністю. З цими світами ми можемо співіснувати, враховуючи їх могутність, та можемо навчитись поводитися не як сусіди чи гості, а почуватись, як удома.

5.1. Влада

Влада є таким соціальним явищем, яке існує від виникнення суспільства, а щодо кожного з нас, то ми зіштовхуємось з ним з часу нашого народження. Немічний несвідомий малюк, з’явившись на світ, попри всі свої природні силкування зайняти звичне положення ембріона, вимушено підкоряється материнсь+ кій силі, що піклується про нього і тягне його у напрямку еволюції до людства. Чи не тут ми здобуваємо перший досвід владності, яка, модифікуючись, поширюється і ніколи не покидає нас протягом життя?

У соціальних науках відомо дуже багато визначень поняття влади. Можна віднайти й чимало спроб упорядкувати наявні визначення, провести їх класифікацію. Наведемо для прикладу дві такі спроби.

Французький філософ російського походження Олександр Кожев (1902+1968), поняттю влади присвятив спеціальну книгу, яка хоч і була написана ще у 1942 році, однак широкому колу читачів стала відома лише на початку XXI століття [1].

426 __________________________________________ О. М. Кривуля

Дотримуючись феноменологічної методології, Кожев розрізнював чотири типи теорії влади:

а) теологічна або теократична теорія, яка приписує Богові початкову й абсолютну владу;

б) теорія Платона, яка вважає, що справжня влада спирається не на силу, а на «справедливість»;

в) теорія Арістотеля, у якій влада обґрунтовується мудрістю, знанням, можливістю передбачення;

г) теорія Гегеля, яка зводить владні стосунки до відношення типу «Пан і Раб».

Усі ці типи теорії влади заперечують одна одну, відкидаючи протилежні їм вчення з причини ототожнення влади та сили. Кожев пропонує для всебічної оцінки феномену влади вико+ ристати трирівневий аналіз: з феноменологічної, метафізичної та онтологічної точки зору. Аналіз з першої точки зору дасть відповідь на питання «що то за явище – влада», розгляд з другої точки зору допоможе отримати відповідь на питання про зв'язок феномену влади з фундаментальною структурою реального світу, третій підхід, доповнюючи метафізичний, вивчає структуру буття і дає зрозуміти всі «чому» і «як» стосовно влади. Сам Кожев схиляється до ототожнення влади з авторитетом, коли одна людина підкорюється іншій не через чужу волю або силу, а через авторитет особи чи інституту.

Знаний польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світову літературу, наводить шість різновидів найбільш загального визначення влади. [2] Це такі: 1) біхевіористські визначення, згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей;1 2) телеологічні (від грець. τελέω – кінець, результат) визначення, за якими влада – це досягнення певних цілей, отримання запланованих резуль+ татів2; 3) інструменталістські визначення тлумачать владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства; 4) структуралістські – коли влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управ+

1 Біхевіоризм – від англ. behavior – поведінка. Як напрямок і методологічна установка, так і термін прийшли з психології. За цим вченням, психологічні теорії повинні базуватися на спостереженнях і експериментах. Тільки зовнішня поведінка людини, а не її заяви про власні думки й самосвідомість, може бути науково зафіксованою. [3] 2 Тут прикладом може слугувати відоме визначення Т. Парсонса: «Влада –

узагальнене право вимагати виконання обов’язків в ім’я досягнення колективних цілей». [4]

Філософія______________________________________________ 427

ління; 5) визначення влади як впливу одних на інших; 6) конфліктне визначення, коли влада зводиться до можливості приймати з чийогось боку рішення, що регулюють розподіл добра у конфліктних ситуаціях.

Але навряд чи можна прийняти за достатньо узагальнюючі більшість з наведених вище підходів до визначення влади. Можливо, вдалішими будуть такі спроби, в яких повсюдний

іодвічний феномен влади фіксується у аспекті панування та покори у людських стосунках, коли одні люди, так би мовити, «володіють» («владарюють») поведінкою інших, примушують до певної поведінки і контролюють її. Таких спроб теж вистачає, та оскільки вони схожі, наведемо для прикладу тільки деякі з них: «А має владу над Б, якщо А впливає на Б способом, протилежним інтересам Б» [5]; «Іван має владу над Петром щоразу і тільки тоді, коли, згідно норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право віддавати накази Петру, а Петро зобов’язаний підкорятись наказам Івана».[6]

Де і в чому слід шукати коріння такого стану речей, коли одні люди змушені підкорятись волі й силі інших? Як би це не було сумно для всіх волелюбних особистостей, та слід визнати: він (цей стан) укорінений у природу людського буття, невід’єм+ ний від нього. Німецький вчений Еліас Канетті (1905–1994), якого можна вважати одним з засновників політичної антро+ пології, у своїй фундаментальній книзі «Маса і влада» віднай+ шов у людській природі та описав багато з того, що складає підґрунтя «владності». Взяти, наприклад, страх торкання, який сам, можливо, базується на природному потязі будь+якої істоти до захисту свого життя. Інстинктивно кожна людина понад усе боїться дотику чогось невідомого і прагне у будь+який спосіб уникати чужого торкання. У просторі навколо нас існує деяке невидиме коло безпеки, котре ревно оберігається нами,

іми хотіли б щоби ніхто чужий не порушував його меж. Ми

«пересуваємось» по життю неначе у невидимому скафандрі з очищеного від чужинців пустого простору, складаємо різно+ манітні бар’єри, закладаємо пробоїни у захисних редутах своєї недоторканності. Чи+то їдуть люди у громадському транспорті, чи досягли престижного місця соціальної ієрархії, вони однаково хотіли б бути дистанційованими від інших, хотіли б ускладнити для решти доступ до сфери своєї безпеки й добробуту. Людина за допомогою звичаєвих і правових норм бажала б тримати на відстані всіх, хто до неї наближається,

428 __________________________________________ О. М. Кривуля

і тому все своє життя, яке складається з дистанцій, вона б хотіла огородити нормативним бар’єром.

Захист від посягань на простір власної безпеки – це тільки уникнення влади іншого над собою. Але в природі живої істоти є й зворотній момент: для харчування і врешті+решт для виживання вона потребує влади як контролю над іншим. Ілюструючи свої думки стосовно влади та відмінності влади від насильства, Е. Канетті вдається до такого наочного прикладу. Кішка, що впіймала мишу, скоріш за все знищить її, здійснивши насильство. Але якщо насильство дозволить собі забаритися, воно стає владою. Бавлячись з мишею, кішка дає їй можливість пометушитися, відчути надію на спасіння, однак зберігає простір влади, тобто сферу свого ретельного контролю над поведінкою жертви. «Все це, – підсумовує автор, – простір,

надію, контроль і намір знищення, – можна назвати справжнім тілом влади чи просто владою». [7] Отже, владна ситуація за своїм походженням складається з таких базових елементів як дбання про особисту безпеку та про здобування засобів життя і їх споживання, а влада є пануванням і контролем одних над свідомістю і поведінкою інших.

Владу часто співвідносять з «силою», «насильством», «примусом», «пануванням». У спеціальній літературі і в мовній практиці різних народів склались свої традиції слововживання групи термінів, що відносяться до феномену влади1. Не дивля+ чись на те, що «влада» сполучується з «силою», ці поняття не співпадають. З силою пов’язується застосування фізичного впливу, однак хоч у певному смислі влада завжди спирається на силу, вона може здійснюватись і без її застосування.

Виходячи з підстав, на яких ґрунтується влада, виділяють [8]такі її різновиди.

Примусова влада. Ця влада є найбільш значною та поши+ реною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. lēgitimus – узгоджений з законом; законний; правомірний), так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукання до послуху шляхом погроз,

1 У німецькій мові слово «Macht» одночасно означає «влада» і «сила» і походить, як вказував Е. Канетті, від готського кореня «magen» (vermцgen), що означає «мати змогу». Англійське «power» одними зі значень теж має «владу» й «силу». Українською мовою ми інколи також вживаємо слово «сила» в значенні «змога», наприклад, «бути в силі».

Філософія______________________________________________ 429

утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авто+ ритету влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свого гаманця. Примусовість і в першо+ му і в другому випадках не означає, що люди завжди покірливо поводять себе у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя.

Психологічна влада. Вона зустрічається там, де людина вимушена діяти в заданому напрямку під психологічним впли+ вом, часто неусвідомлюваним («влада навіювання»). Наприклад, «влада реклами», яка впливає на вибір товарів потенційними покупцями; «влада засобів масової інформації» при їх моно+ полізації, що зумовлює запрограмовану поведінку електорату під час виборів, або одностайність схвалення політичної лінії правля+ чої групи, коли формується так звана «громадська думка». При ефективному функціонуванні «психологічної влади» індивіди підпадають під процедуру «промивання мозку» і частіш за все не мають ніякої можливості вибору своєї поведінки, як у випадку примусової влади. Звичайно, що психологічна влада не може супроводжуватись погрозами сили або підтекстом запровадження санкцій у разі непослуху.

Економічна влада. ЇЇ основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Індивіди приймають умови взаємообміну, підкоряються їм з огляду на особисту вигоду. Абстрактна ринкова стихія задовольняє всіх своєю анонімністю, деперсоніфікованістю. Однак відомо, що при обміні вихідні позиції його учасників можуть бути далеко нерівними, і тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобуваючи ту саму економічну владу. Звичайно, сучасні держави можуть суттєво впливати на економічні умови життя суспільства, і в такому разі вже не можна говорити про обмін як єдину підставу економічної влади. Продовжуючи цю думку далі, можна стверджувати, що в житті сьогоднішніх суспільств усі типи влади поєднані, але їх корисно виділити хоч би для того, щоб вміти враховувати вагомість того чи іншого компо+ ненту у загальному владному механізмі.

430 __________________________________________ О. М. Кривуля

У соціально+філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німець+ кий теоретик соціології Макс Вебер (1864+1920) називав «пану+ ванням» (Herrschaft). «Поняття «панування», – писав він, –

не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише осмислену спів відносність дії одного («наказ») з дією іншого («виконання»), і, відповідно, зворотне, – внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнто вані дії обох сторін». [9] Давно вже стало класичним виділення тим же М. Вебером трьох типів легітимного панування [10]:

1. Легальне (від лат. lēgālis – правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості у силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталі+ стичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі «керівник» (чиновник), чиє право на панування легітимується встановле+ ними правилами у межах його компетенції, діє «незважаючи на особи», суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, – керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкорюються не особі, хто б вона не була, а закону.

2. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі

усвятість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, «батька нації»). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного пану+ вання, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання,

умежах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу «пана», штаб управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть «підданими». Зміст наказів «пана» зумовлюється традицією, грубе порушення якої