Філософія / Krivula A.M.Philosophy

Філософія______________________________________________ 461

3.Культурология. XX век: Антология. – М.: Юристъ, 1995. – 703 с.

4.Малиновский Б. Научная теория культуры (фрагменты) // Вопросы философии. – 1983. – №2. – С. 116+124.

5.Михед П. Слов’янське відродження і формування нової парадигми української культури // Сучасність. – 1999. – №1. – С. 110+114.

6.Пелипенко А. А., Яковенко И. Г. Культура как система // Человек. – 1997. – № 5,6.

7.Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. – М.: Республика, 1998. – 413 с.

8.Символы в культуре. – СПб.: Изд+во С.+Петерб. ун+та,1992. – 145 с.

9.Стёпин В. С. Культура // Вопросы философии. – 1999. – №8. – С. 61+71.

10.Сторі Д. Теорія культури та масова культура. Вступний курс. – К.: Акта. – 357 с.

11.Тайлор Э. Б. Первобытная культура. – М.: Полииздат, 1989. – 573 с.

12.Фрейд З. Недовольство в культуре // Философские науки. – 1989. – №1. – С. 92+101.

13.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.; 2. Всемирно+исторические перспективы. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.

Примітки

1.Кожев А. Понятие Власти. – М.: Праксис, 2006. – 192 с.

2.Див.: Вятр Е. Социология политических отношений. – М.: Прогресс, 1979. – С. 158.

3.Див.: Райл Гилберт. Понятие сознания. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной книги, 1999. – С. 316–319.

4.Парсонс Т. Общий обзор // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 374.

5.Визначення Стівена Лукеса. Цит. за Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. – London: 1989. – P. 84.

6.Вятр Е. Социология политических отношений. – М.: Прогресс, 1979. –

С.158.

7.Канетти Э. Масса и власть. – М.: Ad Marginem, 1997. – С. 304–305.

8.Див.: Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. – London, 1989. – P. 97–101.

9.Вебер М. Про деякі категорії соціології розуміння // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. –

С.136.

10.Вебер М. Три чисті типи легітимного панування // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К., 1998. – С. 157–172.

11.Вебер М. «Объективность» социально+научного и социально+полити+ ческого познания // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 390 – 391.

12.Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 645.

13.Habermas J. Faktitität und Geltung. Beiträge zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats. – Fr. a. M.: Suhrkamp Verlag, 1992.

462 __________________________________________ О. М. Кривуля

14.Фуко М. Історія сексуальності. Т. 1. – Х.: ОКО, 1998. Фуко М. Історія сексуальності. ТТ. 2, 3. – Х.: ОКО, 1999. Фуко М. Наглядати і карати. – К.: Основи, 1998. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Университетская книга, 1997; Фуко М. Рождение клиники. – М.: Смысл, 1998.

15.Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. – М.: Ad Marginem, 1999. – С. 310.

16.Foucault M. Power/Knowledge: selected interviews and other writings. 1972–1977. – Brighton: 1980. – P. 119.

17.Уолцер М. Компания критиков: Социальная критика и политические пристрастия XX века. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной книги, 1999. – С. 301.

18.Мертон Р. К. Социальная структура и аномия // Социологические исследования. – М., 1992, № 2+4.

19.Коэн Альберт К. Отклоняющееся поведение и контроль над ним // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 289+290.

20.Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. – М.: Мысль, 1994. – С. 237–239.

21.Див.: Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1998. – С. 15–45; Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академический Проект, 2000. – С. 93–153; 415–562.

22.Вригт Г. Х. фон. Нормы, истина и логика // Вригт Г. Х. фон. Логико+ философские исследования: Избр. тр. – М.: Прогресс, 1986. – С. 290.

23.Див.: Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб.: Наука, 2000.

24.Хабермас, Юрген. Вказаний твір. – С. 49–50.

25.Хабермас Ю. Там само. С. 104.)

26.Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1997. – С.194.

27.Див.: Грязнов А.Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре XX столетия // Вопросы философии, 1996, №4. – С. 37.

28.Цит. за: Рюс, Жаклін. Поступ сучасних ідей: Панорама сучасної науки. – К.: Основи, 1998. – С. 448.

29.The Philosophy of Language (edited by A. P. Martinich). Third edition. – New York. Oxford. 1996.

30.Див.: Моррис Ч. У. Основания теории знаков // Семиотика. – М., 1983. – С. 37–39.

31.Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1977. – С. 31–285.

32.Соссюр, Фердинанд де. Там само. С. 148.

33.Соссюр, Фердинанд де. Там само. С. 145.

Філософія______________________________________________ 463

36.Див. Остин Дж.Л. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория речевых актов. Сборник. – М.: Прогресс, 1986. – С. 22–129.

37.Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – С.6.

38.Мосс М. Техники тела // Человек. 1993. – №2. – С. 64–79.

39.Див.: Будагов Р. А. История слов в истории общества. –М.: Просве+ щение, 1971. – С. 108–133; Лисюткин О. М. К вопросу о становлении

категории «культура» (XVIII+XIX вв.) // Философские науки. – 1982. – №3. – С. 98–105.

40.Пелипенко А. А., Яковенко И. Г. Культура как система // Человек. 1997. – №5. – С. 83.

41.Див.: Неизвестный Э. Катакомбная культура и власть // Вопросы философии. – 1991. – № 10.

42.Див.: Стёпин В. С. Культура // Вопросы философии. – 1999. – №8. – С. 61–71.

43.Див.: Пассмор Дж. Культурные универсалии // Философские науки. – 1990. – № 11. – С. 110–114.

44.Див. у кн.: Смелзер Н. Социология. – М.: Феникс, 1998. – С. 45–46.

464 __________________________________________ О. М. Кривуля

_____ 6. СВІТ ПРАВА У ФІЛОСОФСЬКІЙ РЕФЛЕКСІЇ ____

6.1. Про «право» філософії торкатися права

Філософія і право… Кажуть, що давні греки дали людям філософію, а римляни – право. І хоча інші народи світу (напр., Китаю та Індії) ще й до контактів з європейцями знали філо+ софію й право, а все ж частка істини в цьому виразі є. Дійсно, філософія як перший вид систематизованого раціонального знання пішла від греків, а перша раціонально упорядкована система права з’явилась у Римі. Може сьогодні й не кожному є очевидними глибокі зв’язки цих двох найдавніших форм людських міркувань, однак такі зв’язки були колись і зали+ шаються донині, хоч побачити це заважає нинішня поглиблена професіоналізація і розподіл сфери інтелектуальних зусиль філософів і правознавців. Щоб виправдати місце обраної теми в структурі нашого курсу перед тими, хто висловить скепсис відносно доцільності або «права» філософії втручатись у про+ фесійні справи юристів, слід ще раз нагадати специфіку філософії та її роль. Філософія є системою світоглядного знання, що раціональними засобами обґрунтовує принципові позиції щодо відношення людини до світу, а зв’язок людини й світу вона висвітлює крізь призму інтересів і потреб людини, беручи останню як цілісність, в єдності емоційного і раціональ+ ного, духовного й тілесного, психічного й фізіологічного, со+ ціального та індивідуального. Інша сторона філософії визна+ чається її взаємовідносинами з рештою наук. Так уже склалась історична доля філософії, що на неї немов лежить прокляття «первородного гріха»: відокремившись від філософії, різні науки зберігають первісне щеплення від неї. Десь у методо+ логічних підвалинах і філософія, і окремі науки збігаються в своїх інтересах. Це знайшло вираз у розвитку таких специ+ фічних галузей філософського знання, як філософія фізики, філософія техніки, філософія мови, філософія історії тощо. Серед них є й філософія права. Сам вираз «філософія права» може нести подвійний смисл залежно від того, що мати на увазі під «правом»: чи то деякий зріз соціальної дійсності, чи то науку про нього. У першому випадку «філософія права» буде досліджувати філософськими засобами правову реальність, здійснювати рефлексію відносно права як соціального явища. У другому, коли під «правом» (у скороченому написанні) буде розумітись певна галузь науки, тобто правознавство, – філосо+

Філософія______________________________________________ 465

фія зосередиться на методологічних питаннях правової науки. Сучасний стан філософії права є таким, що вона поєднує в собі обидва аспекти, хоч окремі філософсько+правові вчення можуть схилятись більше в той чи інший бік.

Яке ж відношення між філософією і правознавством відносно права? Тут є суттєва проблема. До деякої міри філософські ідеї представлені в так званій загальній частині правових законів. У ній визначаються ключові поняття стосовно того, про що йдеться в особливій частині. Ясна річ, що не всі базові юридичні терміни завжди проходять етап попередньої філософської фільтрації, в цьому, частіш за все, немає ніякої нагальної потреби. Але буває й так, що інтереси філософії і права можуть збігатися у суті і визначенні фундаментальних понять. Напри+ клад, досі у вітчизняному правознавстві поширена думка, що найбільш загальним об’єктом злочинів є суспільні відносини. Однак невизначеність поняття суспільних відносин у самій юридичній науці (раніше вона запозичувала його у надто заідеологізованому «історичному матеріалізмі» часів існування Радянського Союзу) дає простір для домислів, відкриває можливість підняти оцінку будь+якої кримінальної дії до такої висоти, з якої вона, буцімто, складає безпосередню загрозу основам суспільства. В той же час, якщо згадати наведений раніше філософський рівень аналізу поняття суспільних відносин, стає зрозумілим, що смисл цієї категорії має дуже віддалене відношення до безпосередньої практики юриста, оскільки ні прямо, ні побічно нікому з його «клієнтів» не дано усунути об’єктивні засади тих «материкових» відносин, що визначають фундамент соціальності. Вони можуть бути зовсім невідомі навіть і законодавцю. У своїй практиці звичайний правник не працює з таким рівнем абстракції. Він має справи з питаннями юридичного захисту власності, життя, здоров’я людей, захисту політичної системи, але може іноді страждати на хворобу бачення у випадках цілком конкретних злочинів не менше як вселенські масштаби наслідків, як замах на суспільні відносини в цілому. Здається, що в злочинних діях окремих людей немає загрози суспільним відносинам, хоч як абстрактна можливість така постановка питання може набути смисл, але лише в тому випадку, коли зростання кількості протиправних дій досягне критичної маси, коли непокора охопить абсолютну більшість населення. Але й тоді це означатиме, що йдеться про тотальну зміну самих підвалин суспільних відносин і функція

466 __________________________________________ О. М. Кривуля

багатьох статей кримінального права просто втратить своє підґрунтя і свій смисл. Таку абстрактну можливість може передбачити конституція, в якій на державу покладається обов’язок зберігати засади соціальності, тобто фундаментальні суспільні відносини, і то лише до тої міри, до якої люди взагалі здатні об’єктивно відобразити їх у своїй свідомості.

Отже, заглиблення у природу явищ, які стоять за фундамен+ тальними юридичними поняттями, неодмінно веде до філософії. І можна сказати врешті+решт, що філософія права є спробою філо$ софської рефлексії відносно права й теорії права. Призначення філософії права можна вбачати в тому, щоб прояснити (з’ясувати смисли) поняття теорії права через філософські або загально+ культурні категорії.

Підстави спорідненості філософії й права можна пошукати і в історичній площині. Такі підстави лежать у традиціях прак+ тичної філософії. Здавна, починаючи з античної класики, предме+ том філософії вважались також вчинки людей, тобто сфера, де події визначаються людською волею. Традиційно все, що детерміновано волею людини, включалося до праксису (практи+ ки) і воно досліджувалося практичною філософією. Мова йде про мораль, право, політику, господарську діяльність. Мораль і право здавна попадали у поле зору філософів і мали спільну назву – звичаї. У звичаях шукали філософи корені природного права, до звичаїв звертались і у випадку необхідності критики позитивного права. Філософсько+правова тематика довго досліджувалась під поняттями «природної справедливості», «природного закону», «метафізики звичаїв» і лише наприкінці XVIII ст. уперше почав вживатися термін «філософія права». Як бачимо, немає нічого неправомірного в претензіях філософії звертатись до будь+якого зрізу реальності, в тім числі й до права, оскільки кожний її вимір стосується світу людей, що емоційно проживається людьми й осмислюється думкою.

6.2. Сутність права

Концентрований вираз сутності права філософія вбачає у визначенні поняття права, зробити яке непросто. Право є тою реальністю, що стосується всіх і кожного. Жити в суспільстві і знаходитись тим самим у силовому полі права є одне й те ж, бо сучасний соціальний світ завжди постає у правовій оболонці. Та чи достатньо одного факту повсюдності права, щоб кожен мешканець світу права міг би автоматично дати відповідь на

Філософія______________________________________________ 467

питання про його сутність? Тут ми опинимось у ситуації, про яку говорив Августин Аврелій (Блаженний) стосовно часу: коли мене ніхто про це не питає, я знаю, що таке час; якби я хотів пояснити тому, хто питає – ні, не знаю. Кожна людина користується мовою, п’є воду, дихає повітрям, та не кожна скаже, що таке мова, яка формула води чи структура повітря. Якщо при цьому згадати, що природні речі (та ж таки вода й повітря) не залежать за своїм походженням від людей і тому можна дати точну наукову відповідь про їх сутність, то походження соціальних явищ губиться в давнині, а з плином часу вони дивно трансформуються внаслідок людської життє+ діяльності, що неймовірно ускладнює відповідь. Коли ж одним поняттям хочуть охопити древні й сучасні, «правоподібні» й власне «правові» реалії, які стосуються регуляції міжлюдських стосунків, їх упорядкування, то з цього нічого конструктивного не виходить. І може доречно зауважує авторитетний амери+ канський теоретик права Лон Фуллер: «У сучасному слово

вжитку «право» починає так тісно пов’язуватися зі «встано вленим1 правом», що будь яке інше використання цього терміна, мабуть, буде затавровано як зловживання». [1]

Слід прислухатись до цього зауваження. Воно орієнтує на те, щоб ми надто не пильнували навколо модернізації прадавніх і да+ вніх форм упорядкування суспільного життя, прагнучи будь+що звести їх в одне поняття разом із сучасним розвинутим правом.

Упродовж XIX та XX ст. лавиноподібно зростали спроби дістатися сутності права й лапідарно виразити його у понятті. Оглянути всю літературу з цього питання, мабуть, вже не під силу нікому. Фахівцям вдалося хіба що виявити типові напрямки теоретичних підходів, згрупувати їх у класи і навчитись відрізняти нові повороти й нюанси думки, котрі, чим далі, то не такі вже й часті.2 З різних причин, але різноманітних концепцій права дуже багато, і яку з них прийняти – часто залежить від сили аргументації автора і від нашого критичного вибору, з наданням переваг тій чи іншій концепції. Типове утруднення складає й сама поняттєва форма вираження сутності права,

1 «Встановленим» автор називає право, яке є результатом свідомого законо+ давчого встановлення, на відміну від, напр., «звичаєвого права».

2 Для студентів можуть бути корисними у цьому відношенні популярний у Великобританії навчальний посібник, який видано у російськомовному пере+ кладі: Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс. – М., Издательский центр "Академия", 1996. – 284 с., а також американський підручник: Познер Р. Проблеми юриспруденції. – Харків: Акта, 2004. – 488 с.

468 __________________________________________ О. М. Кривуля

адже будь+яка дефініція приречена на обмеженість і носить тимчасовий характер. І все ж не слід ухилятися від спроб виразити в понятті сутність явищ, бо іншого шляху теоре+ тичного осягнення дійсності немає. Отже, не претендуючи на вичерпний огляд, звернемось все ж до найбільш поширених точок зору на сутність права з тим, щоб потім дістатися більш+ менш прийнятного її розуміння в межах нашого посібника.

Спочатку вдамося до вихідних міркувань навколо таких простих питань: які явища соціальної дійсності ми звично пов’язуємо з правом? де право твориться й існує? Простота цих питань підступна, вона нагадує простоту питань Сократа: людина з вулиці, вживаючи слова «мужність», «красота», «благо», «справедливість», переконана в знанні їх смислів, оскільки навчилася підставляти під них деякі емпіричні факти власного досвіду; та в яку ж плутанину потрапляє така собі самовпевнена звичайна людина, коли її просять встановити значення цих слів як понять. Хоч і без такої показної самовпевненості, але філософи права, поважні вчені теж починають з аналогічних простих питань, щоб крок за кроком пройти шлях до побудови несуперечливих знань про сутність права. Отже, одні з них вважають, що право твориться в судах, де проголошуються рішення; інші зводять право до встано+ влених (або даних якось інакше) законів, які в судах тільки застосовуються; треті правом називають нормативно врегульо+ вану поведінку людей, коли норми приймаються добровільно або нав’язуються зовнішнім по відношенню до індивідів чином. Дехто у пошуках свідчень про наявність права звертається до того факту, що людина в суспільстві змушена вгамовувати властиву їй за природою свободу волі під зовнішнім примусом, який розвивається від первісних звичаїв родової общини до системи організованого примушування з допомогою спеціальних соціальних інститутів.

Наведені вихідні міркування так чи інакше відбиваються у багатьох філософсько+правових концепціях. Так, нормативізм зводить право до норм, а всю правову систему тлумачить як низку підпорядкованих одна одній норм. Відомий австрійський теоретик і філософ права Ганс Кельзен (1881–1973) вважав, що правова система складається з ієрархії норм, де кожна наступна норма випливає з більш високої по відношенню до неї норми. Початкова, найвища норма (Кельзен називає її «основною

Філософія______________________________________________ 469

нормою»1), з якої виводяться усі правові норми, сама ні з чого не виводиться, а приймається як вихідне допущення, без обгово+ рення підстав. «Батько, – наводить приклад Г. Кельзен, –

велить своїй дитині ходити до школи. На запитання свого чада, навіщо йому ходити до тієї школи, може прозвучати така відповідь: тому, що батько так звелів, а діти повинні слухатися батьківських наказів. Коли ж дитя ще запитає: «А навіщо мені слухатися батьківських наказів?», воно може почути таку відповідь: бо Бог повелів дітям слухатися батьків своїх, а Божих повелінь належить слухатися. А як дитя ще запитає, навіщо ж слухатися повелінь Божих, себто коли поставить під сумнів чинність цієї норми, то почує відповідь, такого плану, що не годиться ставити цю норму під сумнів, себто не слід дошукуватися основи її чинності, бо цю норму можна тільки поставити умовою».

[3] З точки зору Кельзена, немає значення, яка конкретна норма приймається в тому чи іншому суспільстві за базисну. Головне, щоб вона забезпечувала мінімум покірності, слухняності людей, решту зробить правова система, і в цьому – запорука ефекти+ вності правової системи, адже всі інші норми спираються на авторитет базисної норми й виводяться з неї.

Англійський філософ Герберт Харт (1907–1992) у своїй концепції права надає перевагу поняттю «правило» замість більш розпливчастого поняття норми, бо правило має властивість процедурно прописувати вимоги до вчинків людей. Харт виділяє два типи правил – первинні й вторинні. [4] Первинні правила вимагають від людей виконання або утримування від виконання певних дій незалежно від їхнього бажання. Вторинні правила (вони є вторинними стосовно правил першого типу) виражають повноваження якихось груп людей або інститутів вводити нові правила первинного типу, анулювати або змінювати старі. Слід взяти до уваги, що, за автором, правові правила (у формі законів, наказів, команд) відрізняються від будь+яких інших постійністю або тривалістю дії і тим, що джерелом їх надходження є офіційна легітимна інстанція. У суспільстві, яке ще не дійшло до впро+ вадження вторинних правил, надто виразно виявляються деякі дефекти структури первинних правил: 1) невизначеність правил, тобто не все гаразд з єдиним тлумаченням змісту та зі сферою їх

1 Не виключено, що поняття «основної норми» могло бути запозичене Кельзеном у Е. Гуссерля. [2]

470 __________________________________________ О. М. Кривуля

застосування; 2) статичний характер правил, тобто немає засобів пристосування правил до мінливих обставин; 3) неефективність розпорошеного соціального тиску для підтримування правил. Якраз уведення вторинних правил і виконує роль засобів проти кожної з вказаних вад і стає, за Хартом, кроком суспільства з доправового у правовий світ. Проти дефекту невизначеності вводиться «правило визнання», яким вказується, до чого слід звертатися для визнання первинних норм. «Правила змін» слугують засобом проти статичності, вони уповноважують когось уводити нові первинні правила або скасовувати старі. «Правило винесення вироку» виправляє дефект неефективності, воно визначає людей, що виносять вирок і належну до цього процедуру. Харт вважав, що коли немає в структурі суспільства вторинних правил, то в ньому ще відсутня справжня правова система, а є тільки зародки права.

Традиції вітчизняної філософсько+правової думки теж багаті на різноманіття підходів до сутності права. Видатний українсь+ кий мислитель Богдан Кістяківський (1868–1920) виходив з того, що право як складний феномен може мати в науках про нього багато визначень (соціологічне, психологічне, нормативне, державно+організаційне), та це не відкидає пошуку якогось синтетичного визначення, такого, яке б поєднувало суб’єктивну

йоб’єктивну сторону складної правової реальності. Б. Кістяківсь+ кий пішов шляхом розуміння права як єдності правових норм і правових відносин. [5]

Російський філософ І. О. Ільїн (1883–1954), який багато

йплідно працював над проблемами права, також дотримувався нормативного підходу: «Право є норма або сукупність норм…

Під нормою я розумію судження, що встановлює певний поря док як належний». [6] Зосередившись пізніше на дослідженні правосвідомості, Ільїн все ж залишився при початковій думці, що «праву у його дозрілому й розвинутому вигляді властиво мати вигляд норми». [7]

Сучасний російський філософ Еріх Соловйов у визначенні права також звертається до нормативного виміру: «Право – це

система встановлених або санкціонованих державою загально обов’язкових норм, які забезпечують сумісне громадянсько політичне існування людей на засадах особистої свободи при мінімумі карального насилля». [8]

Тут право пов’язується з державою, тобто норми поведінки у випадку права задаються державою, а мінімум карального