Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови: становлення та розвиток. Кліше.

Офіційно-діловий та науковий стилі сучасної української мови

 

1. Основні ознаки функціональних стилів сучасної української літературної мови.

2. Функціонування та особливості наукового стилю.

3. Історичне формування мови ділових паперів.

4. Функціонування та особливості офіційно-ділового стилю нз сучасному етапі розвитку української мови.

 

Основні ознаки функціональних стидів сучасної українсько? літера­турної мови. Користуючись мовою у повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь студента на прак­тичному занятті відрізняється від доповіді на зборах. Коли учень чи студент пише твір, він ретельніше добирає слова і будує речення, ніж тоді, коїш пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від ін­дивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніпгах саме для цієї мовної ситуації варіантів форм, слів, словосполучень, речень тощо. Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи, приватний лист і т.ін., напи­сані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стиліс­тичною диференціацією мови: виділення функціональних стилів, зумовлене поліфункщонаяьністю мови.

Слово стиль (лат. – паличка для письма) багатозначне: 1) зна­ряддя для письма в давнину та за середньовіччя; 2) у літературі та мистецтві – єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конк­ретних суспільно-історичних умов і властива для різних історичних періодів та епох розвитку літератури та мистецтва; у вузькому значенні – індивіду­альна манера, своєрідні, неповторні ідейно-художні особливості творчості митця; 3) спосіб, прийом, метод робота, 4) характерна манера поведінки, спо­сіб говорити, одягатися тощо; 5) спосіб літочислення (старий стиль, новий стиль) [Словник іншомовних слів: 2000, с.549].

Функціональним стилем мови називають різновид літературної мови, що відзначається системним об’єднанням мовних одиниць різних рівнів, функції яких зумовлені суспільною галуззю використання мови, настановами й умовами спілкування.

Стель монленвя – це доцільна організація мови зумілим виборам мовних засобів, з конкретною метою, за конкретних умов і обставин, що зумовлені функціями певного стилю.

Чим багатша мова за своїми суспільними функціями, тим розвинекіші її стилі. Сучасна українська літературна мова в обох своїх формах – усній та писемній – має досить розвинену систему стилів, яку класифікують по-різ­ному. На наш погляд, доречно виділяти такі стилі: науковий, офіційно-діло­вий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний.

Багатство, різноманітність умов, типових ситуацій у кожному зі стилів, наявність конкретних видів спілкування зумовили формування в межах кож­ного стилю своїх різновидів – підстилів – для точнішого й доцільнішого від­ображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Ре­ально ж такий поділ мови втілюється в конкретних жанрах – текстах. Жанри -  це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мов­лення, галуззю спілкування та ш. ознаками (тобто матеріальне втілення стилів та підстилів).

Стилі не є чимось закостенілим, вони доповнюють один одного і зістав­ляються один з одним характерними специфічними ознаками ~ стильовими рисами, які належать до різних мовних рівнів. Основними стильовими озна­ками є такі: стислість – розгорнутість, емоційність – неемощйність (сухість), стандартність – нестандартність, образність – необразність, точність – при­близність. Деякі зі стильових ознак можуть бути притаманні кільком стилям, напр., точність: у науковому – сувора, в офіційно-діловому – жорстка, в ху­дожньому – розмита; деякі – лише одному (стандартність в офіційно-ділово­му стилі). Саме стильові риси зумовлюють добір засобів та їх поєднання у текстах певних стилів.

Коротко схарактеризуємо науковий та офіційно-діловий стилі сучасної української мови.

Функціонування та особливості наукового стилю. Галузь використання

-    наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначе­ння – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища при­роди, обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки: ясність (понятійність) і предметність тлумачень; логічна послідовність ідоказовість викладу: узагальненість понять і явищ; об’єк­тивний аналіз: точність ілаконічність висловлювань; аргументація та переконливість тверджень; однозначнепояснення прич инно-наслідкових відно­шень; докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і відрізняються:

-      великою кількістю наукової термінології, стійких термінологічних словосполучень, що становлять одне поняття;;

-   наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

-   оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами: словами су­фіксального й префіксального способу творення; складними, скяадноскоро-ченими, “довгими”словами (8-12 і більше фонем);

-   залученням цитат і посилань на першоджерела;

-     як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

-     наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

-     поширеністю дієслівних форм, частіше безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети, явища;

-      переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше);

-   монологічним характером текстів.

Науковий стиль поділяємо на такі підстилі:

1)        власне науковий, який, у свою чергу, поділяється на науково-тех­нічний та науково-гуманітарний і реалізується у таких жанрах: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна ро­боти, реферат, тези;

2)        науково-популярний ~ застосовується з метою доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, і використо­вується у неспеціальних часописах та книгах подекуди навіть із застосуван­ням засобів художнього та публіцистичного стилів;

3)        науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного логічного й образного викладу і не виключає використання еле­ментів емоційності.

Отже, науковий стиль – це чітко виражений функціональний різновид літературної мови, який має своєрідну структуру на всіх рівнях, починаючи з фонемного і закінчуючи текстом. Кожний різновид цього стилю має особ­ливий характер, але всі вони виконують основну функцію стилю – пізнаваль­но-інформаційну.

Історичне формування мови ділових паперів. Функціонування держав­ної мови, перш за все, пов’язане із її статусом як мови справочинства, а по­няття ділова мова насамперед пов’язане із розвитком офіщйда-ділового сти­лю (далі – ОДС). Учені схильні вважати, що цей стиль є одним із найдавні­ших стилів, зокрема книжних, на мовній основі якого згодом виробилась українська літературна мова. ОДС української мови історично ірунтується на документах доби Київської Русі, адміністрації Великого князівства Литовсь­кого й гетьманських канцелярій, на юридичних актах міських урядів XV-XVII ст. Його ознаки знаходимо в документах Хї-Хїї ст. (Руська правда, Мстиславова грамота 1130 р., і навіть тексти договорів русичів з греками 907, 911, 944, 971 рр.), в українсько-моядавських грамотах, українських грамотах ХІУ-ХУ ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т.ін.). Цей стиль зазнав лексико-грахматичного впливу російської канцелярської мови та мови австро-угорських і польських канцелярій. Проте, якщо на російську літера­турну мову свого часу відчутно вплинула канцелярська сфера, то сучасна ук­раїнська літературна мова ближча до народної. Отже, детальніше становлен­ня й розвиток офіційно-ділового стилюумовно можемо поділити на кілька періодів:

І період – Х-ХШ ст. Після прийняття християнства у східних слов’ян па­ралельно існували дві літературні писемні мови: книжна старослов’янська мова, яка насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, по­в’язані з релігією та філософією, і давньоруська мова, яка відбита, в художній літературі (Слово о полку Ігоревім) і законодавстві (зазначені вище доку­менти), у ній переважають елементи живої мови (на побутовому рівні – усна форма давньоруської мови Київської Русі ХІ-ХП ст.), що була успадкована українською мовою.

ОДС складався як форма мовного спілкування у правовій галузі суспіль­но-політичного та виробничого життя: “Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, май­нові стосунки між тодішніми іромадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами тощо” [Швторак: 1993, с.161]. Одним із найяскравіших взірців офіційно-ділової мови цього періоду є оригінальний звід світських законів Ярослава Мудрого “Руська правди” (30-ті рр. XI ст.), у якому відбиті юридичні норми Х-ХІ ст.

II період ~ ХІУ-ХУІ ст, У ХГУ-ХУ ст, склалася лексична, фонетична й граматична системи мови української народності, але роль літературної пи­семної мови, мови офіційних документів і листування за традицією викону­вала книжна мова Київської Русі, в яку проникали елементи живої розмовної мови місцевого населення. У цей період в Україні існувало тільки три галузі застосування літературної мови: церковнорелігійна література, актово-уря­дове письментство і літописання. Мовною основою церковнорелігійної лі­тератури була церковнослов’янська мова. У світському вжитку існували такі різновиди літературної староукраїнської мови (14-18 ст.), як мова літописів та канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях.

Про поширеність грамот як певного виду документа у XIV ст. свідчить їх різномаштність: “дарчі”, угоди, правові, присяжні, вкладні тощо. Уже в цих документах спостерігають дотримання чіткості структури тексту. Так, МЛещак, аналізуючи зміст грамот, видалила в них 8 композиційних частин, 7 з яких мають строго визначені формальні ознаки (т.зв. формули): формула адресанта, формула дати, місця й обставин написання грамоти тощо; восьма частина – нестандартизований текст, у якому викладено короткий зміст грамоти.

Загалом в історії формування ОДС та української юриспруденції над­звичайно важливим є період Литовської доби (ХІУ-ХУІ ст.), у який були розвинені }гря%овї (княжі, судові тощо) та єпископські ктцдяярщ а урядовою мовою в них була українська (руська) мова. Найяскравішою пам’яткою офіційно-ділового мовлення цього часу є Литовський статут – зведення законів феодального права, яке діяло у Великому князівстві Литовському (1529, 1566, 1688 рр.).

Зауважимо, що упродовж XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була також мовою державного діловодства у Молдавському князівстві.

Ш період – кінець XVI – І пол. XVII ст. Упродовж XVI – 1 пол. ХУіі ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови (мова полемічної літератури і творів І.Вишенського, З.Копистенського – проти польських фео­далів і єпископів-уніатів), художньої мови (мова віршів Г.Смотридького, Памви Беринди та ін.), наукової мови, подальшого розвитку набуває мова лі­тописної літератури (Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський літописи) і актово-урядова, документальна мова (мова актових книг міських урядів різних українських міст на зразок Житомирської (1582-1588 рр.) та ін.).

Зазначимо, що актами, за традицією, називали не лише документи – влас­не акти громадянського стану (купівлі, продажу, поділу майна між спадкоєм-цяими тощо), а й книги для запису документів міського самоврядування, для запису документів судових справ і под.

Документи (акти) цього періоду відзначені наявністю формуляра (набір мовних штампів, формул, властивих певному видові документа; трафарет -скелет документа, у який вкладали змінний зміст), що дає можливість відріз­нити скарги від розпоряджень чи повідомлень державної влади і под. До чіт­кої структури актів входили: а) заголовок, у якому сконденсовано основний зміст; б) початковий протокол документа; в) основна частина; г) закінчення.

В. Горобець поділяє канцелярську документацію XVI – XVII ст. на персо-нально-дідову, довідково-інвентарну та реставраційну [Горобець: 1989].

Яскравою пам’яткою ділового письма І пол. XVII ст., окрім актів, є також^иРеестр всього війська Запорозького”, створений гетьманською канцелярією 1649 р.

IV період – II полі XVII – І пол. XVIII ст. Застосування офіщйно-діло-вого стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої. Проте і в цей період, не пориваючи зв’язку з попередніми традигдями, набувала все більшого поширення і досконалості ділова актова мова (актові книги Пиря-тинського. Полтавського, Бориспільського міських урядів XVII ст., листу­вання гетьманської та полкових і сотенних канцелярій Запорізької Січі).

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов’янською. Мова ділових паперів Б.Хмельницького, канце­лярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі із залученням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів тогочасної польської та російської мов. Крім того, багато запозичень було з латинської, грецької, західноєвропейських мов. І все ж, характеризуючи мову канцелярської документації XVIII ст., ВХоробець відзначає у текстах значну кількість кліше, адміністративної лексики й термінології, що були необхід­ними для стислого й економного вираження думки і є незаперечним доказом самостійності та високорозвиненості української мови.

Зауважимо, що аналізу мови українських грамот ХІУ-ХУ ст. присвячено низку наукових праць, які підтверджують народну основу тогочасного діло­вого мовлення. На неабияку роль універсалів, грамот, листів гетьманської та полковницької канцелярій середини XVII ст. – видатних зразків ділових до­кументів української літературної мови, які поклали початок новому офіцій­но-діловому мовленню, вказували акад. ГБіподід, проф. В.Русанівський, чл.-кор. ВНімчук. Адже, обстеження мови грамот, дипломатичних документів тощо, зокрема канцелярії Б.Хмельницького, свідчить про вироблення певних трафаретів (зачинів і завершень), а також специфічної термінології, які ді­йшли до нас і які успадкувало сучасне офіційно-ділове мовлення. Отже, здо­бутки староукраїнської мови не були повністю втрачені.

V    період – II пол. XVIII ст. – поч. XX ст- Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклали край українській державності. Безправність уіфаїнського народу в царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбав­ляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як ОДС, науковий, пуб­ліцистичний.

VI  період XX ХХІст, Після возз’єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР українська літературна мова під впливом давніх традицій та кращих зразків тогочасної художньої літератури попри жорстку політику русифікації виробила власні функціональні стилі дня всіх галузей різноманітної мовної практики.

У цьому періоді можемо виділити три етапи:

1) 20 – 30-ті рр.; 2) 40- 80-ті рр.; 3) 90-ті рр. ХХст. – поч. XXI ст.

Перший період пов’язаний із політикою українізації – впровадженням ук­раїнської мови у всі галузі суспільного життя, спричиненим новим статусом України у світі (УНР) і, відповідно, новим статусом української мови, який за критичні 1917-1921 рр. разюче змінився. Після майже двохсотрічної перерви наша мова стала мовою законодавства, адміністрації, військової справи, дип­ломатії. У 20-х роках вийшли словники ВЛідмогял ьного та СПлужника “Фразеологія ділової мови”; “Практичний російсько-український словник ді­лової мови (конторської та рахівничої)” за ред. МХладкого та К.Туркала; “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М.Дорошенка, М.Ста-ніславського, В.Страшкевича, які стали мовними порадниками.

У 40 – 70-ті рр. ділова українська мова обслуговувала лише деяку полі­тичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти (тобто реалізувалась як писемна форма ОДС), наприклад: “Відомості Верховної Ради УРСР”, “Збір­ник постанов і розпоряджень УРСР”, “Кодекс законів про працю УРСР то­що. Цікаво, що у 40-х рр. до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською мовою, було введено обов’язкове вивчення правил складання службових паперів. Тобто, у післявоєнний період розпо­чалась робота з унормування, вироблення стандартів в офіційно-діловій прак­тиці, визначилось місце цього стильового різновиду літературної мови у сис­темі стилів. Проте ділова мовленнєва практика перебувала під тиском росій­ської мови, а ОДС як окремий функціональний стиль сучасної української літературної мови остаточно виокремили лише у 50 – 60-х рр.

Очевидним є те, що наприкінці 50-х рр. під впливом російської мови від­булися певні зміни у діловій лексиці порівняно з періодом 20 – 30-х рр.: усу­нення питомих чи запозичених раніше з німецької та польської мов лексем типу мешкати (проживати), шпитальний листок (лікарняний листок), заряд (розпорядженнях прохач (заявник), ОДС цього періоду формується низкою канцелярсько-ділових слів, як-от: діловод, плановик, начфін, отоварити, про­гресивка, плановість, громадська приймальня, народний суддя, сількор, класний керівник, керуючий трестом і под. У культуромовній практиці звер­тають увагу на поширення в офіційно-діловому стилі книжних штампів по­части русифікованих: робота, питання, недоог\інка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вище­зазначений, нижчепідписаний, інформувати і под.

У вказані роки набули розвитку переважно монологічні жанри службо­вого мовлення, зокрема дипломатичне звернення – вітальна промова україн­ською мовю на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тос­тів на офіційних урядових зустрічах. Проте законодавчий підстиль ОДС у 50 7 70~ті рр. мав переважно перекладний характер і обмежене використання в ієрархії державних структур.

У часи “хрущовської відлиги” набула актуальності проблема культури української мови, у тому числі й ділового мовлення. Так, було запропоновано вважати ненормативними деякі архаїчні форми (об’ява), розрізняти у діловій практиці значення слів заступник і замісник тощо. Українізація вплинула і на появу довідкових видань з української мови, зокрема популярною була книж­ка Б.Антоненка-Давидовича “Як миховоримо” (до речі, перевидана у 1991 р.), y якій автор пропонував та популяризував низку культуромовних спо­стережень, налр.: винятково (замість виключно), сприяти (замість іти назу­стріч), підстава (замість обгрунтування) і под.

У 70 – 80-ті рр. – період суцільної русифікації – науковці лише теоретич­но обстежують офіційно-діловий стиль української мови, частково виділяють його конструктивні ознаки.

Після проголошення незалежності України відбувся бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, зазнали шліфування його норми. Вийшло друком багато нових словників, довідників, посібників (див. список довідкової літе­ратури з курсу), було запроваджено курс “Українська ділова мова” у внз, курси ділової мови для працівників установ, розроблено низку відповідних програм на радіо й телебаченні.

І все ж розширення діапазону функціонування офіційно-ділового укра­їнського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, війсь­ковій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в ос­новному в писемній формі (заміна вивісок, створення написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках, оформлення різноманітної документації, у т.ч. документів найвищих органів законодавчої та виконавчої влади, міжна­родних угод, контрактів, дипломатичного листування). Реалізацію ж усної форми зауважуємо почасти у публічних виступах (за участю ЗМЇ) пред­ставників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управ­ління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення. Якщо ж частина політиків, державних служ­бовців та ін. і намагається розмовляти по-українськи, то їхнім мовленнєвим портретом, на жаль, є суржик (про особливості функціонування української мови в сучасній Україні частково йшлося також у першій лекції). Тому один із головних принципів навчання культури сучасного ділового мовлення -уникнення інтерференції.

У мовних порадниках нашого періоду основну увагу звертають на пра­вильність використання книжних прийменників (відповідно до і згідно з), розрізнення близькозвучних слів (комунікабельний – комунікативний – кому­нікаційний), синонімів (престиж – авторитет), уникання суржикових еле­ментів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне викорис­тання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора офіс, об’єднання – концерн – акціонерне това­риство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо. Деякі ре­комендації щоправда мають дискусійний характер (правничий чи юридичний, правник чи юрист, діловодство чи справочинство, агенство чи агенція?)

Прикметними ознаками сучасного офіційно-ділового мовлення є:

а)        збільшення кількості номенклатурних назв з прикметниками державний, національний, український;

б)   активізація словотворення назв осіб за професією із суфіксом -ник (заготівник, а не заготовщик; керівник, а не керуючий);

в)   поширення в усіх жанрах усного і писемного офіційного мовлення звертання у формах пан (пані, панове), добродій (добродійка, добродії);

г)    продовження актуальної роботи стосовно вироблення стандартів слово- та термінотворення в офіційно-діловій галузі.

Отже, українське офіційно-ділове мовлення глибоко національне й засно­ване на давній оригінальній традиції складання юридичних документів; ОДС початку XXI ст. перебуває у центрі уваги не лише мовознавців, а й практиків адміністративно-управлінської, правничо-юридичної, дипломатичної, дого­вірної, навчальної галузей діяльності.

Функціонування та особливості офіційно-ділової а стилю на сучасно­му етапі розвитку української мови. Сьогодні офіційно-діловий стиль -це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформ­ленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного жит­тя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Отже, основне при­значення ОДС – регулювати ділові стосунки у зазначених вище галузях та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Особливості функціонування ОДС: а) офіційний характер – учасни­ками ділового спілкування є органи та ланки управління (організації, заклади тощо), стосунки між якими регламентуються чинними правовими нормами; б) конкретна адресність інформації; в) повторність дій і ситуацій (завжди “гра за правилами” – звідси, однакові мовні засоби – консервативність); г) тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація.

Специфічні стильові ознаки, характерні для всіх текстів ОДС:

1. ОДС ґрунтується на логічній основі (використання засобів образності, як і висловлення особистих почуттів, для нього не типове). Найважливішими тут є послідовність і точність викладу фактів, об’єктивність оцінок, гранична чіткість у висловленні запропонованих розв’язків того чи іншого завдання (тому в ОДС не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб’єктив­ної оцінки, вигуки та ін.; зазначені риси є й у інших стилях, але тут вони -обов’язкові). Основний (з погляду емоційно-експресивного забарвлення) тон ділового мовлення –нейтральний.

2.  ОДС відзначається стандартизацією мови, насамперед мови масової ти­пової документації. Найхарактерніші прояви стандартизації такі: а) широке використання усталених словесних формул (з метою, у зв’язку з, відповідно до, в порядку, по лінії), яке в ділових паперах цілком закономірне, оскільки набагато спрощує і полегшує процес складання окремих видів документів; б) значна повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій – як ре­зультат прагнення до однотипності способів вираження думки в однотипних ситуаціях. Укладачі ділових паперів свідомо відмовляються від використання всієї багатоманітності виражальних засобів мови.

1. Для ОДС характерна така риса, як документальність (кожний офіційний папір має характер документа).

2. Однією з найхарактерніших стильових ознак офіційно-ділових паперів є наявністьреквізитів, котрі мають певну черговість і постійне місце, що є зручним для зорового сприйняття й спрощує опрацювання документів.

5.  У певних випадках витримана сувора регламентація текстів (розділи -1, параграфи (§)~ 1Л., пункти (п.) -1.1.1підгожги(пп.)-1ЛЛЛ.тощо).

Мовні засоби ОДС: