Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

61

и похвалихъ Бога, иже мя сихъ дневъ грЂшнаго допровади" 47. Її не слід розуміти буквально, це літературна метафора, образ наближення останнього земного шляху. Адже за давньоруським звичаєм князів перевозили до місця упокоєння на санях 48.

Напевно, у зв'язку із заповітом слід розглядати і літопис Мономаха. Готуючись до переходу в інший світ, великий київський князь підсумував у такий спосіб своє бурхливе життя. Звичайно, в обох випадках у нього могли бути якісь попередні особисті записи, але літературне і літописне оформлення вони дістали в 1117 р. Виникає питання, чому Мономах не продовжив свій літопис після 1117 р.? Але відповіді на це ми не маємо.

Перу Володимира Мономаха належить ще один прекрасний літературний твір, який у Лаврентіївському зводі є своєрідним продовженням "Повчання", але насправді був написаний значно раніше. Це лист чернігівському князю Олегу Святославичу 1096—1097 рр., одному з головних ініціаторів міжкнязівської усобиці на Русі. В ньому звучить тема братолюбства на благо Руської землі: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи и РусьскЂи земли" 49. Концептуально, а іноді й текстуально лист близький до "Повчання" і може розглядатися як його ідейний провісник.

Київське літописання XII ст. Безпосереднім продовжувачем "Повісті минулих літ" є Київський літописний звід кінця XII ст. В історичній літературі він датується по-різному; 1200 р. (М. Д. Присьолков), 1198—1199 рр. (О. О. Шахматов), 1198 р. (Б. О. Рибаков). Що стосується авторства зводу, то тут розходжень практично немає. Більшість істориків погодились з Д. І. Іловайським, що укладачем був ігумен Видубицького монастиря Мойсей 50.

Вже перші дослідники Київського літопису кінця XII ст. звернули увагу на його незвичайну складність. M. І. Костомаров зауважив, що він не міг бути написаний однією людиною, оскільки хронологічно охоплює час значно більший за тривалість життя і має відчутні ознаки різних авторів 51. К. М. Бестужев-Рюмін розглядав Київський звід не як хроніку з послідовною роботою двох-трьох літописців, а як збірку окремих повістей і сказань, яких він нараховував шість 52. М. Д. Присьолков вважав, що до Київського зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис XII ст., чернігівський літопис Святослава Олеговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Переяслава-Руського (до 1175 р.), літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176—1187) і сімейна хроніка Ростиславичів, написана Мойсеєм 53.

47ПВЛ, ч. 1, с. 163.

48Подібну думку висловлювали M. M. Карамзін, І. М. Івакін, але вона не знайшла підтримки в наступних дослідженнях "Повчання", Див.: Толочко П.П. Літописи Київської Русі..., с. 35—39.

49ПВЛ, ч. 1, с. 165.

50Иловайский Д. И. История России. — Москва, 1876, т. l, c. 100—167.

51Костомаров H. И. Лекции..., с. 40.

52Бестужев-Рюмин К. Н. О составе русских летописей до конца XIV в. — Санкт-Петербург, 1868, с. 78—115.

53Приселков M. Д. История русского летописания..., с. 47—55.

Уцілому, думка про збірний характер Київського літописного зводу кінця XII ст. виявилася продуктивною, хоч його поділ на окремі літописні повісті та хроніки викликав серйозні дискусії. Сказане стосується місцевого приурочення ряду творів та їх характеру. Свого часу M. I. Костомаров, К. M. Бестужев-Рюмін та інші дослідники літописів звернули увагу на наявність у Київському зводі розповідей, які могли походити з чернігівських, переяславських, новгород-сіверських, суздальських, новгородських, волинських, галицьких і смоленських записів. Спроби О. О. Шахматова, M. Д. Присьолкова виділити комплекс повідомлень некиївського походження привели до висновку, що підґрунтям до них стали

62

Галицько-Волинський літопис, Чернігівський літопис Ольговичів, Переяславський і Володимиро-Суздальський літописи. Наступні літописознавці, не заперечуючи в принципі можливості використання у Київському зводі місцевого літописання, не виключали й інший шлях (усний) надходження інформації до київських літописців. Б. О. Рибаков помітив, що практично всі записи про події в Галицькій землі 70—80-х років XII ст., які є в Київському зводі, завжди пов'язані з приїздом на Русь когось із галичан: Ольги Юр'ївни — дочки Юрія Довгорукого, Володимира Ярославича, Олега "Настасича", Романа Мстиславича 54. Використання усної інформації з окремих руських земель у Київському літописанні XII ст, не виключав свого часу і М. І. Костомаров 55.

Не може бути й найменшого сумніву в тому, що до Києва як столиці Русі стікалася широка інформація з усіх куточків Русі різними шляхами і в різній формі. Вона збиралась канцелярією великокнязівського двору, митрополичою кафедрою, Києво-Печерським монастирем, який був тісно пов'язаний з усіма землями, а також фамільними князівськими монастирями. Обізнаність київських літописців нерідко була повнішою, ніж удільних. Тому вважаємо цілком слушною думку А. М. Насонова, що не "переяславські зводи" лежать в основі Київського літописання XII ст., а навпаки, вони самі, якщо взагалі можна говорити про їх існування, базувалися на київському літописному матеріалі 56. Те саме стосується літописання інших руських центрів: його залежність від київського загальноруського цілком очевидна. Не підтвердився і висновок Д. С. Лихачова щодо існування "чернігівського загальноруського літописного зводу Ігоря Святославича" як основи Київського літопису.

Уфундаментальній джерелознавчій праці, присвяченій Київському літописанню XII ст.,

Б.О. Рибаков, спираючись на досягнення О. О. Шахматова, М. Д. Присьолкова, А. М. Насонова, Д. С. Лихачова та інших, відтворив достатньо повну і реалістичну картину складання Київського літопису кінця XII ст. Згідно з істориком, до нього увійшли:

1. Звід Києво-Печерського архімандрита Полікарпа 1170 р., який увібрав у себе князівський літопис Святослава Ольговича, фрагменти літописання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського (до 1159 р.), літопис Петра Бориславича, так званий царський літопис Андрія і Гліба Юрійовичів (до 1170 р.).

2. Хроніка великого князя Святослава Всеволодовича до 1194 р.

3. Літописний звід великого київського князя Рюрика Ростиславича 1190-1196 рр. 57

54Рыбаков Б. Л. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". — Москва, 1972, с. 12.

55Костомаров Н, И. Лекции..., с. 49.

56Насонов Л. Н. Об отношении летописания Переяславля-Русского к киевскому // Проблемы источниковедения. — Москва, т. VII, с. 481-483.

57Рыбаков Б, А. Русские летописцы.., с. 172—183.

Отже, Київський літописний звід кінця XII ст., укладений Мойсеєм, є сукупністю літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Звідси походить ідейна і стильова розбіжність окремих частин літопису. На підставі цього порівняно легко впізнається приналежність літописців до оточення того чи Іншого давньоруського князя. Літописці "Володимирового племені" симпатизують нащадкам Мономаха, нерідко підкреслюють їх доброчинність, описуючи негативні дії суперників. У свою чергу літописці чернігівських Ольговичів наголошують на особливих заслугах своїх князів. Звичайно, при укладанні окремих князівських літописів у великі зводи цілком можлива певна редакційна обробка тексту з позицій літописця-укладача. Про це, зокрема, свідчать змістові нелогічності, розриви викладу редакторськими вставками, суперечливість оцінок діяльності князів тощо. І все ж подібні втручання в тексти літописів були мінімальними і не приводили до втрати авторських особливостей.

63

Свого часу К. М. Бестужев-Рюмін звернув увагу на змістову і стильову цілісність основного тексту літопису Ізяслава Мстиславича. На його думку, він був написаний не лише сучасником великого київського князя, а й соратником 58. І. M. Хрущов заперечив монографічний характер сказання про Ізяслава Мстиславича, але висловив припущення, що історія посольства Петра Бориславича до Володимира Галицького є уривком мемуарів самого Бориславича 59.

Тема літописця Петра Бориславича ґрунтовно опрацьована Б. О. Рибаковим. Він не лише переконливо довів слушність висновку щодо монографічної цілісності великокнязівського життєпису Ізяслава Мстиславича і його авторської належності Петру Бориславичу, а й показав ориґінальний характер цього літопису. Останній складено на підставі не тільки авторських спостережень і нотацій, а й широкого використання матеріалів князівського архіву. На користь цього свідчить цитування літописцем грамот Ізяслава Мстиславича до своїх союзників і противників та їхніх грамот до нього. Б. О. Рибаков виділив у літописі Ізяслава Мстиславича 62 грамоти 60.

Висновок історика про використання Петром Бориславичем ориґінальних князівських грамот при написанні літопису не був беззастережно підтриманий дослідниками. Багатьом він здавався недостатньо вмотивованим. Незвичною була сама думка про те, що кожний князь зберігав у своєму архіві дипломатичну переписку, отримані ним грамоти і копії надісланих різним адресатам. Раніше вважалося, що дипломатичні доручення в XI—XIII ст. передавалися через послів усно, а на сторінки літописів вони потрапляли у вільному переповіданні. Звичай "ссылаться речьми", а не грамотами, на думку Д. С. Лихачова, був досить стійким. І хоч він сягає ще дописемного періоду історії Русі, і пізніше, через кілька століть після поширення писемності, руські посли усно говорили доручені їм "рЂчи", не заносячи їх у грамоти 61.

58Бестужев-Рюмин К. Н. О составе русских летописей.., с. 79.

59Хрущов И. П. О древнерусских исторических повестях и сказаниях. — К., 1878, с. 176, 177, 181.

60Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 316—336.

61Лихачев Д. С. Русский посольский обычай XI—XIII ст. // Исторические записки. — 1976. — Т. 18, с. 47; Лихачев А.

С.Возникновение русской литературы. — Москва, Ленинград, 1952, с. 91—110.

Серед арґументів, які підтверджують ориґінальність князівських грамот, як вважає Б. О. Рибаков, особливо важливим є спостереження за їхньою мовою. Таку роботу виконала В. Ю. Франчук. Здійснивши системний лінгвістичний аналіз Київського літопису, вона переконливо довела існування на Русі у XII ст. дипломатичного листування. Хресні грамоти, послання і посольські промови мають своєрідну синтаксичну побудову, характерне використання мовних трафаретів, що засвідчує існування в XI—XII ст. стійкої традиції письмового оформлення князівських послань 62.

Глибоку давність і поширеність на Русі писемних актів переконливо підтверджує сфрагістичний матеріал. Так звані вислі печатки — князівські, митрополичі і єпископські — є звичайною і масовою категорією археологічних знахідок при розкопках давньоруських міст.

Крім літопису Ізяслава Мстиславича, що доведено Б. О. Рибаковим, перу Петра Бориславича належать поодинокі записи 1159—1176 рр., а також масив статей 1180—1196 рр. 63 Таке літописне довголіття київського боярина і дипломата здається малоймовірним, але воно знаходить своє обґрунтування і в працях Б. Ю. Франчук. На її думку, факти мови підтверджують гіпотезу Б. О. Рибакова і свідчать про те, що Петру Бориславичу належить майже половина текстів Київського літопису 64.

64

Одночасно з Петром Бориславичем літописанням займався Полікарп. Свою літописну діяльність він розпочинав як секретар сіверського князя Святослава Ольговича, а завершував її у стінах Києво-Печерського монастиря як архімандрит, продовжуючи виявляти симпатії до новгород-сіверського князя. На думку дослідників, авторство Полікарпа встановлюється завдяки тому, що його ім'я нерідко трапляється на сторінках літопису наприкінці 60-х — початку 70-х років XII ст. До 1167 р. належить докладний запис розмови Полікарпа з великим князем Ростиславом Мстиславичем, у 1168 р. Полікарп брав участь у похованні Ярополка Ізяславича, у 1170 р., супроводжував тіло Володимира Андрійовича, а у 1171 р. зустрічав нового великого князя Романа Ростиславича.

М. І. Костомаров, розмірковуючи над тим, хто описав урочисте дійство перенесення тіла Володимира у 1170 р,, дійшов висновку, що це був ігумен Андріївського монастиря в Києві Симеон. Підставою для цього послужили такі міркування: князь Гліб відрядив до Володимира двох ігуменів, Печерського Полікарпа і Андріївського Симеона, але оскільки про Полікарпа говориться в третій особі; "Игуменъ же, рече Поликарпъ", — автором розповіді повинен бути ігумен Симеон 65. Не виключено, що тут ми маємо справу з якоюсь третьою особою. Б умовах жорсткого суперництва князів за Київ і почергового володіння ним Мономаховичами і Ольговичами відображення цих політичних змагань могли виходити за межі дуелі двох літописців: боярина Петра Бориславича і Полікарпа.

Аналіз манери викладу подій у літописному зводі 1170 р. виявляє таку характерну особливість: присутність Полікарпа в усіх випадках зафіксована лише в третій особі. "И посла ГлЂбъ князь игумена святыя Богородица Печерськаго монастыря Поликарпа и Семеона игумена святаго АндрЂя до Вышгорода, веля има доправити Володимира до Кыева". "Молвеше бо Ростислав часто то слово к игумену Печерскому Поликарпу". "У великий пост въ всякую суботу и в неделю сажаше на обЂдЂ у себе 12 чЂрньца тратии на десять игуменъ Поликарпъ". "И посла Мъстиславъ къ игумену Поликарповы и къ Данилови попови своєму, веля има Ђхати къ брату Ярополку" 66.

Б. О. Рибаков вважає, що, оскільки літописець жодного разу не говорить про своїх можливих інформаторів келійних розмов Полікарпа з князем, лишається визнати автором літопису самого Полікарпа, який у 1164 р. став ігуменом Києво-Печерського монастиря 67.

Звичайно, все це можна було б віднести на рахунок манери літописання Полікарпа, але фрази у статтях 1168 і 1171 рр. — "мы же на передьнеє възвратимся" і "веля има єхати" —

вказують на те, що свідчення про участь ігумена Печерського у подіях кінця 60-х — початку 70-х років XII ст. подані не ним. У повній стилістичній відповідності до наведених вище фраз звучить і стаття 1182 р., в якій ідеться про смерть Полікарпа: "В то же лЂто преставися блажены анъхимандритъ игуменъ Печерсъкои имеиемъ Поликарпъ месяца июня въ 24 день святоу мученику праздника Бориса и ГлЂба. И спрятавше тЂло єго, погребоша с конЂчными песнъми, якоже самъ заповЂда" 68.

Викладені вище міркування дають підстави припускати, що печерське літописання 60— 80-х років XII ст, перебувало під безпосереднім наглядом Полікарпа, але велося іншою особою. За тієї величезної популярності печерського архімандрита, який не боявся вступати в конфлікт із самим митрополитом, ім'я його не могло не потрапити на сторінки літопису навіть і в тому випадку, якби він до нього не мав жодного відношення.

Складовою частиною Київського літописного зводу кінця XII ст. була "Повість про вбивство Андрія Боголюбського", авторство якої пов'язують з Кузьмищем Киянином. Деталізація історико-топографічних орієнтирів Боголюбова, а також намагання дати пояснення читачеві посиланнями на київські аналогії свідчать, що "Повість" у її Іпатіївському варіанті розраховано на київського читача 69. Автор явно належав до близького оточення князя і був його прихильником. Він із захопленням описує усі добрі справи Боголюбського і рішуче засуджує боярську змову: "совет лукавый и пагубоубийственпый". Докладна розповідь про вчинене злодійство і його дійових осіб, пограбування князівського

65

палацу, виступи черні у Боголюбові та Володимирі завершується похвалою князю Андрію, якого названо божим угодником і прирівняно до князів Бориса і Гліба Володимировичів, які загинули мученицькою смертю.

Мова "Повісті", на думку Б. О. Рибакова, свідчить про південноруське походження автора, але не так київське, як чернігово-сіверське. Підставою для цього є характерне вживання займенників "та", "тот", а також заміна "въ" на "у", що характерно для черніговосіверського діалекту. Викладене не підтверджує найменування Кузьмища "Киянином", оскільки до приходу у Володимиро-Суздальську землю він, очевидно, якийсь час проживав у Києві.

Б. О. Рибаков вважає, що "Повість про вбивство Андрія Боголюбського" є не єдиним твором Кузьмища Киянина. Йому, ймовірно, належать лаконічні статті суздальського літописання 1155—1164 рр., в яких славиться діяльність князя Андрія, а також статті 1169— 1170 рр., що стилістично близькі до "Повісті" 70.

62Франчук В, Ю. Киевская летопись. — К., 1986, с. 109—154.

63Рыбаков Б, А. Петр Бориславич. Поиск автора "Слова о полку Игореве". — Москва, 1991, с. 165—173.

64Франчук В. Ю. Вказ. праця, с. 15 — 53.

65Костомаров М, И. Лекции..., с. 40.

66ПСРЛ, т. 2, стб. 529, 530, 539, 546.

67Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с 53.

68ПСРЛ, т. 2, стб. 626—627.

69Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 79.

70Там само, с. 110—111.

За часів співправління в Києві князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича хроніки їх життя і діяльності велися двома різними літописцями. У Київському зводі вони немовби злилися в один літопис, але уважне прочитання інформації видає її різне походження. Літописець Святослава Всеволодовича, прославляючи великого князя, водночас цікавиться справами усього клану чернігівських князів, повідомляє про їхні з'їзди. Свій літопис він, очевидно, вів у родовому гнізді чернігівських князів на Дорогожичах, де розташовувався "Новий" двір 71.

Суперництво князів цілком природно спричинилося і до змагання літописців. У той час як літописець Святослава намагався скрізь ставити на перше місце свого князя, що було близько до реальності, літописець Рюрика наголошував на тому, що саме його князь був господарем "Руської землі". Коли у 1194 р. Святослав Всеволодович помер і Рюрик лишився одновладним правителем у Києві, то літописець зазначив, що "обрадовася вся Руская земля о княженьи РюриковЂ: KuянЂ и крестьяни и погании, зане всихъ примаше с любовью" 72. Згідно з Б. О. Рибаковим, літописець Рюрика був воїном і воеводою, який прекрасно розумівся на всіх тонкощах військової справи. Його вирізняють гарна мова, ясність літературної форми, спокійний, майже епічний стиль, скрупульозність у деталях. Разом з тим він умів зберегти відносну незалежність суджень і не вдавався до надмірностей в оцінках 73.

У Київському зводі кінця XII ст. є чимало відомостей про галицькі справи: повідомлення про перебування при дворі Ярослава Осмомисла візантійського царевича Андроника, про конфлікт Ярослава із своїм сином Володимиром, про боротьбу за галицький стіл після смерті Осмомисла і утвердження в Галичі Володимира Ярославича.

Як гадає Б. О. Рибаков, джерелом галицьких відомостей був якийсь галичанин, людина книжна і церковна, який з'явився у 1189—1190 рр. у Києві і прожив у ньому близько року. За дорученням літописця Рюрика він описав низку галицьких, а також південноруських подій, зокрема похід Ігоря Святославича на половців у 1185 р. Б. О. Рибаков висловив цікаве припущення, що автором галицьких доповнень у Київському зводі кінця XII ст. міг бути

67

72ПСРЛ, т. 2, стб. 681.

73Рыбаков Б. А. Русские летописцы.., с. 142—143.

74ПСРЛ, т. 2, стб. 722.

75Бережков H. Г, Хронология русского летописания. — Москва, 1963, с. 210.

76Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 64, 65.

77ПСРЛ, т. 2, стб. 714.

Чернігівське літописання у Київському зводі кінця XII ст. Бурхлива епоха феодальної роздрібненості Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою їх стольних міст. Явища, які відбувалися раніше тільки в Києві, поширювалися й на інші землі.

До них, зокрема, належить і традиція літописання, яке у XII ст. набуває яскраво виражених світських рис. "Історики і поети, — писав у XII ст. Кирило Туровський, — тобто літописці і розповідачі, уважно прислухаються до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам — тих прославити і віншувати похвалами" 78.

Буйне князівське плем'я чернігівських Ольговичів, які не задовольнялися роллю удільних володарів і постійно претендували на київський стіл, не обійдено увагою літописців. У Київському літописі події в Чернігівській землі XII ст. відображені достатньо повно, але чи було це заслугою лише київських хроністів, чи вони запозичили інформацію із чернігівського літописання, сказати важко.

М. Д. Присьолков вважав, що Київський звід укладено із київського великокнязівського літопису, чернігівського літопису Святослава Ольговича і Ігоря Святославича, а також літописів Переяслава Руського 79. Д. С. Лихачев припускав існування чернігівського літописного зводу Ігоря, який начебто мав загальноруський характер. Ґрунтовний джерелознавчий аналіз Київського зводу дозволив Б. О. Рибакову дійти висновку, що в ньому помітні сліди чернігівського літописання, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів 80.

У комплексі відомостей про бурхливі події в Києві й Русі 1146—1154 рр. історик виділив 19 уривків із літопису Ольговичів, де прихильно описані чернігівські князі і скрупульозно перераховані збитки, заподіяні їхньому майну Ізяславом Мстиславичем. Звичайно, тільки людина, близька до князів Ольговичів, могла знати, що в їхніх заміських господарствах паслося 1000 коней і 3000 кобил-маток, у дворі працювало 700 чоловік челяді, в погребах було 500 берковців меду і 80 корчаг вина, а в пограбованій церкві забрано дві кадильниці, Євангеліє, книги та дзвони. Переможці, як відомо, не ведуть бухгалтерського обліку награбованого, оскільки це не в їхніх інтересах. Тут явно відчувається рука літописця Святослава. Ним міг бути, на думку Б. О. Рибакова, той "попин", якого Святослав посилав у 1146 р. з дипломатичною місією до Чернігова 81.

Сліди літописця Святослава Ольговича чітко простежуються в статті 1164 р. Іпатіївського літопису, що складається із різних авторських фрагментів. Після повідомлення про прибуття в Русь нового митрополита Іоанна і багаті подарунки Ростиславу Мстиславичу від візантійського Імператора, без будь-якого логічного зв'язку, зовсім в іншій стилістичній манері і з половини речення продовжується розповідь про смерть Святослава Ольговича і викликані нею пристрасті довкола чернігівського столу. В літературному відношенні розповідь відверто слабка, виклад подій плутаний, але такий інформативний, що не лишає жодного сумніву в тому, що перед нами свідчення очевидця. Літописець відзначив такі деталі, як триденне приховування від князя Олега смерті його батька, клятву єпископа на вірність Олегу і відсилання грамоти Святославу Всеволодовичу з пропозицією зайняти чернігівський стіл, участь у переговорах між двоюрідними братами посла Івана Радославича

68

тощо. Ідейно літописець повністю на боці Олега, про що свідчить порівняння вчинку єпископа "родом ГрЂчина!" — із зрадою Іуди: "Се же сотвори злое преступление" 82. Утвердження на чернігівському столі Святослава Всеволодовича, яке начебто відбулося з доброї волі Олега, не викликало в літописця жодного ентузіазму.

Не виключено, що літописець Святослава після його смерті продовжував робити записи при дворі його сина Олега у Новгороді-Сіверському. На користь цього свідчать, зокрема, літописні статті 1165—1168 рр., в яких подається відносно повна хроніка життя сім'ї Олега Святославича. У 1165 р. він одружився з дочкою великого київського князя Ростислава Агаф'єю, у 1166 р. померла його мати. Під 1167 р. літописець докладно описує конфлікт Олега із Святославом Всеволодовичем Чернігівським, не забувши вказати, що під час військових подій Олег занедужав: "БЂ в то веремя несдравуя велми, яко не мощи єму на конь всЂсти" 83. Трохи нижче зазначається про народження у Олега сина, якому дали хрестильне ім'я Борис, а князівське Святослав. У статті 1168 р. розповідається про зустріч Олега і його дружини з Ростиславом Мстиславичем під Чичерськом і князівський обід на честь великого князя.

1168 р., напевно, закінчувалася діяльність літописця Святослава — Олега, оскільки таких прихильних описів князівських справ більше не спостерігається на сторінках Київського літописного зводу. Докладна розповідь про новий конфлікт Олега зі Святославом Чернігівським у 1176—1177 р., де наголошується на його поразках іспасінні втечею, безперечно, належала літописцю Святослава Всеволодовича.

Чернігово-сіверське походження має також велика повість про похід Ігоря Святославича на половців, вміщена під 1185 р. В ній з незвичайною скрупульозністю, характерною для очевидця, описані всі стадії підготовки і походу в степ, а також перебіг битв з половцями. Незважаючи на явну авантюрність задумки Ігоря, завідому її приреченість, що зрештою і сталося, літописець не шкодує добрих слів, щоб якнайкраще представити свого князя. Він сміливий і благородний, маючи можливість порятунку, не користується нею тому, що не хоче кинути у біді своїх воїв: "Бо оже побЂгнемъ утечемъ сами, а черныя люди оставимъ, то от Бога ни будеть грЂхъ, сихъ видавше поидемъ, но или умеремъ, или живи будемь на єдиномъ мЂстЂ" 84. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче обернеться горем землі Руській: "Рече Игорь не достойно ми бяшеть жити, и се нынЂ вижю отмЂстье от Господа Бога моєго, гдЂ нынЂ возлюбленый мой братъ, гдЂ нынЂ брата моєго сынъ, гдЂ чадо рождения моего, гдЂ бояре думающей, гдЂ мужи храборьствующеи" 85.

Б. О. Рибаков здогадко пов'язує літописну повість 1185 р. про похід Ігоря із галицьким книжником Тимофієм. Робить це він на підставі аналізу слова "победа" у значенні "поразки", що трапляється начебто тільки у Галицькому літописі 86. Арґумент не надто переконливий. Навіть якщо погодитися, що автором літописної повісті був Тимофій, то й тоді цю лексичну ознаку не можна вважати специфічно галицькою. Адже Тимофій киянин за походженням і свою книжну мудрість набув на берегах Дніпра, а не Дністра.

78Туровский Кирилл. Слово о Никейском соборе// ТОДРЛ. — 1958, Т. XV, с. 344 (переклад автора).

79Приселков М. Д. История русского летописания..., с. 47—57.

80Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 307.

81Там само, с. 310, 311.

82ПСРЛ, т. 2, стб. 523.

83Там само, т. 2, стб. 526.

84Там само, стб. 641.

85Там само, т. 2, стб. 643.

86Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 503.

69

Гадаємо, що до літописної повісті про похід Ігоря Святославича на половців ні Тимофій, ні будь-який інший галичанин відношення не мають. Вона написана, якщо і не безпосереднім учасником походу, то принаймні людиною, яка отримала відомості з перших рук. Наявність у повісті великих фрагментів прямої мови Ігоря вказує на те, що, можливо, саме він і був інформатором літописця. Нічого спільного з галицьким літописанням не має і стилістика самої повісті. Вона відзначається ясністю і логічністю викладу, образністю літературного мислення автора: "И все смятено плЂномъ, и скорбью тогда бывшюю, живий мертвымъ завидять, а мертвии радовахуся, аки мученицы святки" 87. Бояри у літописця "думающей", мужі "храборьствующии", зброя"''многоцЂньная". Церковна фразеологія видає в авторі духовну особу, можливо, духівника Ігоря Святославича. Наведені міркування не дають можливості приєднатися до висновку Б. О. Рибакова, що літописець "очевидно по молодості і невмінню" написав "досить нескладну повість" 88. Звичайно, її не можна порівняти зі "Словом о полку Ігоревім", але вона, безперечно, є однією з кращих серед літописних повістей.

Київське літописання першої половини XIII ст. Продовженням Київського літописного зводу кінця XII ст. в Іпатіївському літописі є Галицько-Волинський літопис. Ця обставина, спричинена випадковістю, наявністю у руках укладача Іпатіївського списку саме такого літописного зводу, створює трохи викривлену картину південноруського літописання першої половини XIII ст. Бона наводить на думку, що з якихось причин київська літописна традиція перервалася і основними інформаторами про історичні події Південної Русі стали літописці Галичини і Волині. Тим часом це зовсім не відповідає історичній дійсності.

M. C. Грушевський свого часу наголошував на хибності такого погляду. "Літописання у Києві, — писав він, — продовжувалось у тих же напрямках, які зазначилися у XII ст., і хоч від XIII ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для XI ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі маємо деякі останки повістевої літератури, що служать безпосереднім продовженням писань XII ст." 89 До них M. C. Грушевський справедливо відносив записи у Суздальському літописі про міжусобицю Рюрика Ростиславича і Романа Мстиславича, вміщені під 1202-1203 рр.

За характером і стилем викладу ці повідомлення нічим не відрізняються від київського літописання XII ст., а рівень поінформованості про почергове оволодіння Києвом Романом Мстиславичем (1202 р.) і Рюриком Ростиславичем (1203 р.) не лишає жодного сумніву в тому, що автором цих записів був киянин. Суздальського редактора видає посилання на те, що київський стіл був вручений Інгвару Ярославичу великим князем Всеволодом, щоправда, разом із Романом. Детальний перелік збитків, завданих Києву у 1203 р. і різко негативна оцінка цієї акції вказують на те, що літописець не належав до числа прибічників Рюрика і Ольговичів. "И створися велико зло в РусстЂи земли, якого же зла не было от крещенья надъ Кыєвомъ" 90.

87ПСРЛ, т. 2, стб. 643.

88Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 503.

89Грушевський М. С. Історія української літератури, т. l, c. 69 — 71.

90ПСРЛ, т. 2, стб. 417.

Київські записи лежать в основі статей 1205, 1206, 1207, 1223 рр. Суздальського літопису. Бони або повністю присвячені подіям південноруської історії, переважно змаганням Рюрика Ростиславича зі Всеволодом Чсрмним за київський стіл, або становлять більшу частину повідомлень, до яких додані володимиросуздальські сюжети. Цілком київською М. С. Грушевський вважав повість про перший прихід монголо-татар на Русь і

70

нещасливу битву з ними руських дружин на річці Калка у 1223 р. 91 Це переконливо засвідчує не лише прокиївська позиція автора повісті, який на перше місце серед інших князів поставив Мстислава Київського, а й особлива увага до київських втрат. "Глаголют бо тако яко Кыянъ одинЂх изгыбло на полку том 10 тысячъ, и быстъ плач и туга по Руси" 92.

Повість про Калкську битву, згідно з М. С. Грушевським, стала останнім київським історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, на думку історика, виявились фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом із київським Мстиславом 93.

Звичайно, поразка руських князів на Калці і спустошливий похід монголо-татар по півдню Київської землі спричинилися до певної деморалізації життя в Південній Русі, але навряд чи можна вважати, що вони перервали і київську літописну традицію. Якісь записи у Києві впродовж 20—30-х років XIII ст., безсумнівно, велися. До цього висновку схиляють, зокрема, статті 1230— 1231 рр. Лаврентіївського літопису, де поряд із володимиросуздальськими докладно описані й південноруські, зокрема київські події. У статті 1230 р. це розповіді про наслідки землетрусу для Києво-Печерського монастиря, а також про незвичайне явище природи — вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу. Літописна стаття 1231 р. повідомляє про поставлення Кирила єпископом Ростово-Суздальської землі з такою докладністю, яка для далекого володимирського літописця була б просто неможливою. У акті висвячення взяли участь митрополит Кирик, єпископ Порфирій Чернігівський і Олекса Полоцький, єпископи Бєлгородський і Юрійовський, ігумени Акіндін Печерський, Михайло Видубицький, Петро Спаський, Семен Андріївський, Корнил Федорівський, Афанасій Васильєвський, Семен Воскресенський, Климент Кирилівський. Літописець не забув назвати київського тисяцького Івана Славнича, перелічив князів, які брали участь у дійстві, повідомив про урочисту трапезу у Печерському монастирі, на яку зійшлося стільки людей, що "их же не бЂ мощи ищести" 94. Підтвердженням висновку щодо існування київського літописання може бути і стаття 1240 р. в Іпатіївському літописі, де докладно описані оборона Києва від монголо-татар. Вчитайтеся в неї уважно і ви почуєте крізь ревіння верблюдів, іржання коней і скрипіння монголотатарських возів тривожний голос киянина, свідка і учасника цих трагічних подій. Цілком можливо, що автором драматичної повісті про взяття столиці Русі монголами був один із київських книжників, якому вдалося пережити цю страшну катастрофу.

Згідно з М. Д. Присьолковим, В. Т. Пашутою, А. І. Генсьорським та іншими дослідниками південноруське походження має вся повість про "Побоїще Батиєве", яка складає частину київського літописання, доведеного до 1240—1246 рр.95 В. Т. Пашуто виділив Київський літописний звід 1238 р., який зберігся не в чистому вигляді, а в новгородських і галицько-волинських переробках 96.

На думку М. Ф. Котляра, повість про "Побоїще Батиєве" увійшла до Літописця Данила Галицького у скомпонованому південноруським редактором вигляді, але складається із кількох частин, написаних у різних місцях Руської землі 97.

Галицько-Волинський літопис XIII ст. Прикінцева частина Іпатіївського літопису, що утримує повідомлення від початку до кінця 80-х років XIII ст., відома в літературі під назвою Галицько-Волинського літопису. Його аналізу присвячена значна кількість праць, але надзвичайна складність пам'ятки привертає увагу все нових і нових дослідників.

Свого часу М. І. Костомаров звернув увагу на нетрадиційний характер цього літопису. В ньому дуже рідко трапляється звичайний для раніших літописів хронологічний зачин статей: "В лЂто... бысть". Це дало йому підстави вважати, що перед нами не щорічна хроніка, а літературна повість, яка пізніше і досить невдало була поділена на роки 98. Писалася вона різними людьми, але завжди сучасниками описуваних подій. В ряді місць (статті 1226 і 1242 рр.) літописці засвідчують свою присутність у описуваних подіях. Відсутність будь-якої