Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

41

Ізборник 1076 р. є пам'яткою східнослов'янської редакції, його лексика насичена східнослов'янізмами. Писар книги — Іоанн, враховуючи його роботу над спрощенням стилістики та підбір текстів, безсумнівно, був дуже компетентним книжником-ерудитом, якого цілком доречно вважати письменником. Це була людина, яка до того ж досконало володіла мистецтвом виготовлення рукописної книги. Він не тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали. Вірогідно, він був вихідцем з числа тих "писци многи", яких ще Ярослав залучав до переписування книжок у скрипторії Софійського собору.

15Мещерский Н. А. Взаимоотношение Изборника 1073 г. с Изборником 1076 г. // Изборник Святослава 1073 г. — Москва, 1977, с. 85, 97.

Мстиславове євангеліє (рубіж XI— XII ст.) — велика художньо оздоблена книга, призначена для читання в церкві у святкові дні. Написана гарним, великим уставом, прикрашена кольоровими заставками, мініатюрами євангелістів, великими ініціалами. Книгу виготовлено на замовлення князя Мстислава — сина Володимира Мономаха, в той час коли він був новгородським князем. Списав євангеліє Олекса Лазоревич, а писав золотом Жаден, возив його до Новгорода тіун Наслав, де виготовлено оправу із золота, срібла, перегородчастих емалей та коштовного каміння. Щодо місценаписання книги висловлювалися різні думки. Однак це не Новгород, тому що в ньому немає цокання, важливої прикмети новгородської говірки, а приписка Наслава свідчить, що всю справу з виготовлення євангелія було завершено у Києві. Та й так званий повний апракос євангелія, яким є Мстиславове, склався у Новгороді пізніше 20.

Писар євангелія — Олекса Лазоревич, вірогідно, син Лазоря, ігумена Видубицького монастиря, священика церкви Бориса і Гліба у Вишгороді, а пізніше, з 1105—1117 рр., — єпископа міста Переяслав 21. Київське походження євангелія та Олекси підтверджує, на думку дослідників, фонетична система писаря, що ближча до сучасної системи української мови 22. Наведені дані, а також близькість деяких рис художнього оздоблення до Остромирова євангелія, дають підстави вважати місцем написання Київ. Саме в ньому, починаючи від Володимира та Ярослава, значно раніше, ніж в інших містах Русі, склалися умови для виготовлення високоякісно переписаних та художньо оздоблених книжок.

Такі книжки здебільшого призначалися для церковного читання. Написані вони урочистим уставом, церковнослов'янською мовою. Однак у державних установах, діловодстві та побуті, починаючи з рубежу XI—XII ст., вживалася ділова, з трохи спрощеною графікою кирилична писемність києворуською мовою. Така ж писемність вживалася й у побуті. Нею здавна користувалися літописці. На жаль, ориґінальних текстів літописів не дійшло до нашого часу.

Прикладом документів, що вийшли з князівської канцелярії, можуть бути Жалована грамота Мстислава Володимировича Юр'ївському монастирю у Новгороді, написана 1130 р. Грамоту написано кирилицею на пергаменті золотом, гарним уставом, щоправда, трохи дрібнішим, ніж у книжкових богослужбових пам'ятках. До грамоти на шнурі прикріплено срібну печатку із зображенням св. Федора — патрона князя.

Книжкові пам'ятки, переписані з болгарських та грецьких книг, не належать до ориґінальної літератури, але вони свідчать про високий рівень перекладацької справи, переписування та художнього оздоблення книжок у XI— XII ст. Книги переписувалися майстрами своєї справи — професійними писарями. Тому судити про писемність народу лише на цій підставі важко. Значно більше в цьому відношенні дає вивчення епіграфічних знахідок — графіті та грамот на бересті.

42

20Жуковская Л. П. Князь Мстислав Володимирович и его апракос / Апракос Мстислава Великого. — Москва, 1983, с. 6.

21Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X—XIII вв. — Москва, 1989, с. 139.

22Жуковская Л. П. Апракос Мстислава Великого. — Москва, 1989, с. 21.

Під час археологічних досліджень виявлено значну кількість ремісничих виробів: пряслиць, посудин-корчаг, ливарних формочок, цеглин, металевих чаш, на яких трапляються написи. Найчастіше це позначення власника речі. На пряслицях, наприклад, є написи: "Невесточ", "Молодило", "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Крім визначення власника, написи на корчагах сповіщають про вміст посудини. "Ярополче вино", "Горохоуща", а також цифрове позначення ваги або місткості посудини у вигляді окремо поставлених літер. На металевих виробах, зокрема чашах, трапляються написи їхніх власників, що свідчать про належність речі церкві або князеві. Найбільш відома чара з написом чернігівського князя Володимира Давидовича XII ст. Сучасною українською мовою напис читається так: "А се чара княжа Володимирова Давидовича. Хто з неї п'є, тому на здоров'я, хвалячи Бога і свого великого князя".

Дуже важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, вперше знайдені у Новгороді під час археологічних розкопок. Трапляються вони і в інших містах, де завдяки особливостям Ґрунту добре зберігається деревина. Новгородські грамоти — це переписка городян, що стосується різних господарських та побутових справ. Бони переконливо свідчать про проникнення писемності в економічну сферу життя.

Берестяні грамоти знайдені на території України під час розкопок стародавнього міста Звенигород. Найбільша з грамот має п'ять рядків, її зміст приблизно такий: 23 "Бід говенової (тобто дружини якогось Говена, — С. В.) до Нежнича. Дай 60 кун лодієвих. Сказав Говен і подав на суд, а піп записав. А дай Луці, якщо не віддаси, то я у князя візьму отрока... і приїду, а то тобі в більше увійде". Мова йде про борг в 60 кун, який Нежнич повинен віддати дружині, імовірно, померлого Говена, що подав позов до суду. Говепова погрожує, що якщо він не поверне гроші, то вона приїде сама, взявши князівського "отрока", тобто слугу— свідка.

23Свешников І. Звенигородські грамоти на бересті // "Дзвін". — 1990. — № 6, с. 128.

УКиєві, на жаль, грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями київського ґрунту, в якому (особливо у Верхньому місті) погано зберігається деревина. Натомість у Києві виявлено значну кількість києворуських написів-графіті, зроблених у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі, їх знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, Кирилівській церкві. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі — понад 400. Ми вже згадували, що стародавня азбука складалася з 27 літер, серед яких чотири слов'янські. Серед написів собору найбільше звернень до Бога про допомогу, написані за стандартною формулою "Господи, поможи рабу твоєму...", далі йде ім'я автора. Поминальні написи зроблено за іншим зразком "Місяця... дня приставився раб Божий...". Деякі відвідувачі собору зверталися в написах до святих, зображених на фресках, з проханням допомоги або просто писали свої імена: "Писав Іван", "Писав Матей". Особливо цікавими є написи, що перегукуються змістом із літописними повідомленнями. Наведемо кілька прикладів: "4 літа

43

княжив Святослав". У напису йде мова про чотирьохлітнє князювання у Києві сина Ярослава Мудрого Святослава Ярославича (1073— 1076 рр.). У іншому напису сповіщається про встановлення в Софійському соборі "раки" — саркофага великого київського князя Всеволода (Андрія) Ярославича, 17 квітня 1093 р. У давньому датованому напису повідомляється про грім або блискавку, що влучила в Софійський собор 3 березня 1054 р., в якому князя названо "царем нашим". Рівнозначним титулом "каган" називає Ярослава Іларіон у "Слові". Напис, що цілком подібний до літописних повідомлень, сповіщає про події на Русі на рубежі XI—XII ст.: "Місяця декембря (грудня) в 4-е сотвориша мир на Желяни: Святополк, Владимир и Ольг". Тут йдеться про князівські усобиці та укладення миру між великим київським князем Святополком Ізяславичем, Володимиром Всеволодовичем Мономахом та Олегом Святославичем, в уроч. Желянь поблизу Києва.

Напис важливий не тільки своїм літописним змістом, а й особливостями виконання. Хоч він написаний кириличним уставним письмом, але воно вже значно відрізняється від урочистого книжного уставу. Всі літери у напису мають значний нахил праворуч, в них не помітно копіткого виписування кожного знака, добре відчувається швидкість, з якою було зроблено цей документальний запис. Все це вказує, що в надрах київської писемної школи на рубежі XI—XII ст, сформувалася ділова писемність, якою користувалися, мабуть, літописці та ділові люди: купці, збирачі податків, дрібні чиновники тощо. Написи, зроблені таким почерком, є й серед інших графіті. Головна мета цього вдосконалення полягала в прискоренні самого процесу письма.

У великому написі, що складається з 14 рядків, написаних чітким уставом XII ст., згадується якась Боянова земля. Мова йде про купівлю цієї землі княгинею Всеволода (Ольговича). Як свідки виступають "св. Софія" та попи, яких налічується 12 осіб. За Боянову землю княгиня дала 700 гривень соболевих, а одна десята частина цієї суми — 70 гривень — була внесена до собору як церковна десятина. Можливо, власником землі був славетний співець — Боян, згадуваний у "Слові о полку Ігоревім". Цей напис не тільки пам'ятка писемності, а й своєрідний юридичний документ, що свідчить про участь кліриків Софійського собору в подібних торговельних справах.

Серед інших епіграфічних знахідок у Києві слід згадати графіті з ближніх печер КиєвоПечерської лаври, де виявлено великий за розмірами датований напис 1150 р.: "В лЂто 6658 (1150 р.) ископахом место се на положение (тела)...". Напис викарбувано біля входу до поховальної камери. На жаль, ім'я небіжчика не збереглося. Загальним виглядом, графікою та розмірами літер, напис нагадує відомий напис на Тмутороканському камені 1068 р. про те, що князь Гліб Святославич у цьому році міряв по льоду відстань від Керчі до Тмуторокані 24. Графіті, подібні до київських, виявлені також у Чернігові і стародавньому Галичі.

Написи-графіті, таким чином, дають можливість судити про писемність народу. Вони, зокрема, свідчать не лише про значне розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Серед авторів графіті — представники різних верств населення Києва та інших міст Русі; Полоцька, Чернігова, Білгорода, Турова. Тут і представники княжої адміністрації, і писці-професіонали, і отроки, і літописці, і купці, і навіть князі — Святополк Ізяславич та Володимир Мономах.

Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині XI ст., його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим як місце переписування богослужбових книг. Ченці переписували й виготовляли книги. Зокрема серед майна Святоші (Святослава Давидовича) згадуються саме книги. Багате зібрання книжок було і в монастирській бібліотеці. У "Житії Феодосія Печерського" розповідається про виготовлення книг; "великому Никону сьдящу и стоящу книги" 25. В іншому місці, вірогідно, про цього самого ченця, названого Ларіоном, пишеться таке: "Бьше бо книгам хитр писати и съи по вся дни и нощи писаше книги в келий блаженнаго". У цій справі брав участь також ігумен

44

монастиря — Феодосій, який сидів поруч "прядущу вервіє, єже на потребу таковому дълу". На думку М. Д. Присьолкова, згаданий Никон — це письменник Іларіон, який після усунення його з митрополичої кафедри став ченцем Києво-Печерського монастиря, де він і продовжував свою діяльність у галузі церковної літератури та літописання 26.

В Печерському монастирі написано багато різних ориґінальних творів. Насамперед це стосується літописання, яке поступово перейшло сюди з Софійського собору. Розквіт києворуського літописання в XII ст. тісно пов'язаний з монастирем. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів. Серед них величні постаті Никона, Іоанна та славетного Нестора — автора "Повісті минулих літ", що стала видатним досягненням не лише в галузі київського літописання, а й літератури. Нестор був автором й інших відомих творів: "Читання про Бориса і Гліба" та "Житія Феодосія Печерського".

Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він був розташований поблизу Києва, в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був "вотчий" монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070 р. в монастирі закладено кам'яну церкву архістратига Михаїла. Поруч з монастирем, на придніпровських кручах, стояла заміська резиденція Всеволода Ярославича — "Красний двір".

Видубицький монастир, починаючи з князювання у Києві Володимира Мономаха (1113 —1125 рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося київське літописання, переписувалися книжки, створювалися ориґінальні літературні твори, існувала велика бібліотека. На початку XII ст. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр піддав ретельному редагуванню "Повість минулих літ", висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха. Він вніс до літопису переказ про апостола Андрія та переказ про Василька Теребовльського. Наприкінці XII ст. Ігуменом монастиря став Мойсей. Він був редактором, а можливо, і автором київського літописного зведення 1199 р. Мойсей відомий також як автор Похвального слова князю Рюрику Ростиславичу, проголошеного у зв'язку з будівництвом у 1198 р. підпірної стіни, що повинна була захистити церкву Михаїла від весняних повеней Дніпра. "Слово" Мойсея, текст якого зберігся в Іпатіївському літописі, свідчить, що він був досвідченим книжником-ерудитом, який добре володів ораторським літературним мистецтвом.

24Медынцева А. А. Тмутараканский камень. — Москва, 1979, с. 14—18.

25Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. — К., 1991, с. 46, 49.

26Приселков M. Д. Митрополит Иларион в схиме Никон, борец за независимую русскую церковь. — СПб., 1911. — С. 188—201.

Отже, у Києві в XI—XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор — Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі. В них переписувалися та перекладалися книги з іноземних мов, з'явилися перші ориґінальні твори, киеворуське літописання, склалася його форма та ідейне спрямування. Вихованцями монастирів були високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі, їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням західних країн. З Києва богослужбові книги, житія святих, твори для повчального читання, церковно-публіцистична та історична література поширювалися по різних містах та землях Київської Русі, в чому й полягала значна заслуга Київської писемної школи.

Початкова та вища освіта. Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 р. Адже, згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти

45

вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов'янських країн. У середині X ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти.

Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого були запроваджені державні школи. Літопис повідомляє про відкриття шкіл у Києві, Новгороді. До школи у Києві приймали дітей замолених верств населення — "нарочитої чаді", а у Новгороді брали дітей старост та попів. Це, можливо, вказує на існування шкіл двох ступенів: для виховання вищих та нижчих служителів церкви. В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони (попи, дяки) набували в своїй практичній діяльності перед висвяченням 27.

Щодо вищої освіти, то з цього приводу тривалий час точилися дискусії, хоч у літопису й згадується "книжне навчання". Церковний історик Є. Голубинський категорично заперечував думку, що в Київській Русі нібито існувала проста грамотність. Він гостро критикував В. Татищева, який у своїй "Історії" описував різні навчальні заклади при єпископіях, княжому дворі, князів-меценатів тощо. Татищев, наприклад, повідомляє, що у 1086 р. Ганна (Янка) Всеволодівна, ставши черницею Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо. З твердженням Голубинського не згоден відомий український вчений М. С. Грушевський. На підставі аналізу Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми він переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта. Климент Смолятич — дуже освічена, видатна людина, яку літопис називає "книжником" та "філософом", яких раніше не було в Русі. У своєму Посланні до Фоми він переконує того, що вища освіта для вищих ієрархів церкви є необхідною, посилаючись на духовних діячів Київської митрополії. Він спирається на авторитет античних філософів та письменників "от Омира, от Арістотеля і от Платона", а не на відомих отців християнської церкви. Люди, яких називає Климент, це ті, що здобули вищу освіту. Під останньою малися на увазі богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи та вивчення іноземних мов. Таку освіту можна було отримати в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі — у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту, про що й пише Климент. Деякі з них, можливо, були перекладачами та писарями тих "книг многи", про які згадує літопис 1037 р.

Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська або, як дехто гадає, варязька мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів, про що свідчить вислів Володимира Мономаха в його "Повчанні дітям". Про свого батька Всеволода Ярославича він писав: "яко

46

бо отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 язык, в томъ бо честь от инЂх земль» 28. Вірогідно, це були грецька, латинська, німецька, угорська та половецька мови 29.

У Київській Русі дуже рано з'явилася іноземна перекладна література. Вже в XI ст. у скрипторії при Софійському соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори: "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, Хроніка Сінкела, "Житіє Василія Нового", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Житія Стефана Сурозького", "Александрія", "Пчела", "Повість про Акіра премудрого", "Шестоднев" Іоанна, екзарха болгарського, "Деівгенієве діяніє", "Фізіолог", Пандекти Никона та ін, Ці твори мали виключне значення для поширення освіти та тогочасних наукових знань.

Як бачимо, в Київській Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки — Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін.

27Грушевський М. Історія української літератури. — К., 1993. — Т. II, с. 25-27, 30.

28ПВЛ, ч. 1. с. 158.

29Грушевсъкий М. Історія української літератури, с. 31.

Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. Один з авторів давніх графіті на ім'я Піщан написав, наприклад, на стіні Софійського собору у Києві: "Піщан писав, ходивши до дяків учеником". Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні. Привертають увагу: напис на мечі "Коваль Людота", знайденому в с. Хвощоватому, на корчагах з Києва — "Мстиславова корчага", "Благодатніша повна корчага сія" та на згаданому пряслиці "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Однак, безперечно, більш масовим матеріалом, що свідчить про проникнення грамотності у всі сфери життя, в тому числі й у побут, є берестяні грамоти та написи-графіті, знахідки яких вже налічуються сотнями.

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток писемної культури: виникали нові провінційні центри, але всі вони, аж до татаро-монгольської навали, були під великим впливом блискучих досягнень київської писемної школи.

47

9.5. Літописання (П.П.Толочко)

Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу.

Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що літописець Нестор та його послідовники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.

І все ж літописання різних центрів Русі часів феодальної роздрібненості, незважаючи на відмінності у складі повідомлень і конкретній ідейній спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, притаманні "Повісті минулих літ". В обласному літописанні, зокрема, набула розвитку головна ідея "Повісті", яку Б. Д. Греков визначив як гордість за своє минуле, занепокоєність майбутнім і заклик до захисту цілісності батьківщини 1.

Поступово окремі хронікальні записи, повісті, сказання, повчання об'єднувалися в літописні зводи — своєрідні історичні хрестоматії. Вони мали різних авторів, неоднакові стиль викладу і характер інформації, але завжди несли на собі відбиток їхніх упорядників. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали їхні повідомлення новими фактами, скорочували або й вилучали небажану інформацію, осучаснювали виклад згідно з існуючими політичними уподобаннями. Робота ця виконувалась переважно не з власної ініціативи книжників-ченців, а на замовлення князівської влади. Про це ми довідуємось, зокрема, із повідомлень Никонівського літопису: "Первии наши властодержцы без гнЂва повелЂвающе вся добрая и не добрая прилучившаяся... написывати" 2.

1 Греков Б. Д. Первый труд по истории России // Ист. журн. — 1943. — № 11, 12, с. 66,

2ПСРЛ. (Никоновская летопись). —Т. 9.

Зогляду на це неможливо чекати від давньоруських літописів незворушливої безпристрасності на зразок пушкінського Пимона. їхні "правдиві сказання" залежали від міри "гніву" сюзерена, діяння якого належало занести на скрижалі історії, від власних політичних симпатій і бажання вплинути на перебіг подій, від рівня громадянського самоусвідомлення авторів.

48

Джерелознавчі можливості літописних матеріалів ускладнені ще й тим, що вони дійшли до нас не в своєму початковому вигляді, а в складі пізніших збірників. Останні являють собою переплетіння різних епох, політичних позицій і тенденцій, використання різних стилів літописання, літописів різних земель, які передають ті самі події з різних позицій. Необхідно також рахуватися з неминучими помилками пізніших переписувачів.

Історія вивчення літописів. Пошук літописних першоджерел, авторських канонічних текстів розпочався за часів В. М. Татищева і триває донині. Серед дослідників, які зробили найбільший внесок у вивчення давньоруських літописів, виділяються А. Шлецер, Г. Еверс, М. І. Костомаров, К. Н. Бестужев-Рюмін, О. О. Шахматов, М. Д. Присьолков, М. С. Грушевський, А. М. Насонов, М. М. Тихомиров, H. K. Нікольський, Д. С. Лихачев, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, В. Ю. Франчук, М. Ф. Котляр, П. П. Толочко та ін. Безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка Русі IX— XIII ст., а й як одна із форм суспільної свідомості.

Встановлено, що збережений фонд літописів не вичерпує собою всієї повноти давньоруської історичної писемності. "Можна собі уявити, — писав М. І. Костомаров, — яка величезна кількість літописів була в нас, якщо в кожному монастирі вівся свій окремий літопис" 3. Сказане змушує істориків з усією серйозністю ставитися до тих повідомлень пізніх літописних зводів, які не знаходять паралелей в уже відомому писемному фонді Русі. Джерелознавчий аналіз "Історії Російської" В. М, Татищева, здійснений М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, А. Г. Кузьміним й іншими істориками, показав, що він використав стародавні літописи, які не дійшли до нас. Близько 87 % усіх доповнень XII ст. запозичені з Розкольничого літопису, який являв собою повний, ще не підданий скороченню Київський літопис двох поколінь Мстиславичів, решта (13 %) взяті з Єропкинського, Хрущовського і невідомого Чернігово-Сіверського літописів 4.

3 Костомаров Н. И. Лекции по русской истории. Ч. 1, Источники русской истории. — Санкт-Петербург, 1861.

4Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". — Москва, 1972, с. 184—276; Рыбаков Б. А. В.

Н.Татищев и летописи XII в. // История СССР. — 1971. — № 1; Кузьмин А. Г. Об источниковедческой основе "Истории Российской" В. Н. Татищева // Вопросы истории. — 1969. — № 9, с. 214— 218.

Одними із найдавніших літописних зводів, в яких широко представлено південноруське літописання X—XIII ст., є Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський.

Лаврентіївський літопис зберігся в єдиному списку, виготовленому під керівництвом ченця Лаврентія в 1377 р. для суздальсько-нижегородського князя Дмитрія Костянтиновича. Його виклад закінчується 1305 р., що, напевно, пов'язане з обсягом матеріалу, який утримувався в протографі, так званих книгах ветшаных. До Лаврентіївського літопису увійшли "Повість минулих літ" в редакції початку XII ст., "Повчання Мономаха" і його послання до Олега Святославича, а також хроніка подій ПівнічноСхідної Русі.

Спроби дослідників довести, що "Повчання Мономаха" було органічною частиною "Повісті минулих літ" і увійшло до неї на етапі третьої редакції 1118 р., переконливо спростував М. М. Воронін. Коли б це було справді так, слушно зауважив вчений, тоді "комплекс писань Мономаха був би не раз повторений в місцевих літописах". Оскільки цей випадок унікальний, то M. M. Воронін зробив логічний висновок, що "Повчання" тривалий час існувало поза літописом 5.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивилівський літопис, відомий у двох списках XV ст.: Радзивилівський (з мініатюрами) і Московсько-Академічний. Радзивилівський літопис належав різним володільцям, народженим у Західній Русі. Як видно із приписки, він був

49

подарований Станіславом Зеновичем князю Янушу Радзивилу, а в 1671 р. надійшов до Кенігсберзької бібліотеки від князя Богуслава Радзивила. О. О. Шахматов, М. Д. Присьолков і деякі інші дослідники пов'язували Радзивилівський літопис із Переяславським або Володимирським зводами, але той факт, що він доведений не до 1212 чи 1216 pр., як останні, а тільки до 1206, дозволяє припустити існування окремого зводу. Не виключено, що він має південноруське походження.

Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках, із яких основними є власне Іпатіївський (близько 1425 р.) і Хлібниківський (XVI ст.). При текстологічному зіставленні списків помітно, що обидва мають спільний протограф, причому текст Хлібниківського в окремих місцях повніший.

Як встановив видавець Іпатіївського літопису 1843 р. Я. І. Бередников, він складається із "Повісті минулих літ", її продовження до 1200 р. і Галицько-Волинського зводу за XIII ст.6 Пізніше В. Т. Пашуто виділив ще один літописний звід 1238 р. і його редакцію 1246 р., який був київського походження, але увійшов складовою частиною до літописання Данила Галицького і його наступних редакцій у Холмі та Володимирі 7. З перших кроків вивчення літописів перед дослідниками постала проблема їх хронології. Помічено, що різні літописи по-різному датують ті самі події, причому різниця в датах сягала іноді одного-двох років. Намагання узгодити свідчення літописів і уточнити хронологію подій привели істориків до важливих висновків щодо існування різних систем літочислення на Русі. Окремі спостереження В. М. Татищева, M. M. Карамзіна, М. П. Погодіна та інших істориків не втратили свого значення й донині, але заслуга науково обґрунтованої системи хронології давньоруського літописання належить М. Г. Бережкову. Він довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення (5508 р. від створення світу), але зберегли свій одвічний початок року, який припадав не на вересень, як у Візантії, а на березень. Згідно з М. Г. Бережковим, існувало два варіанти хронології літописання: або березневий рік починався на півроку пізніше вересневого, або на півроку раніше. Останній отримав назву ультраберезневого 8.

5 Воронин H. H. О времени и месте включения в летопись сочинений Владимира Мономаха // Историкоархеологический сборник. — Москва, 1962, с. 266.

6 ПСРЛ (Ипатьевская летопись). — Санкт-Петербург, 1843. — Т. 2, с. VII—VIII.

Пашуто В. Т. Образование литовского государства. — Москва, 1959, с. 13; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950, с. 17.

8 Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — Москва, 1963, с. 7—16.

Залежно від того, яким літочисленням користувався той чи інший літописець, визначалася і справжня дата подій. М. Г. Бережков показав, що до початку XII ст. перевага лишалася за березневим літочисленням; у XII і XIII ст. значного поширення набув ультрабєрезневий. Дослідник зазначив, що немає жодного літописного зводу, в якому вживався б лише один стиль літописання, хоч і не пояснив причини 9.

Згідно з дослідженнями Б. О. Рибакова, у IX ст. на Русі при визначенні точних дат користувалися не візантійською, а александрійською ерою (5500 р. від створення світу). Цей рахунок застосовувався в цей час у Болгарії, звідки він і поширився на Русь 10.

Початки київського літописання. Питання першопочатків давньоруського літописання належить до найскладніших і, по суті, остаточно не розв'язаних до наших днів.

М. А. Оболенський вважав за можливе датувати початковий київський літопис серединою X ст. і пов'язував його з діяльністю духівника княгині Ольги пресвітера Григорія 11, І. І. Срезневський, О. М. Бодянський відносили походження річних записів на

50

Русі до початку X ст.12 І. Є. Забєлін запропонував ще ранішу дату, на що його наштовхнули літописні статті 864—867 рр. Никонівського літопису. "Вони містять у собі стільки достовірності, — писав І. Є. Забєлін, — що немає і найменших підстав відкидати їх глибоку давнину" 13. Він вважав ці статті київськими за походженням і пов'язував їх появу з діяльністю грамотіїв-християн, які були в Києві уже у IX ст. Давні ориґінальні записи потрапили до рук укладачів Никонівського літопису і були внесені до зведеного тексту.

Крім дослідницької інтуїції, здогад І. Є. Забєліна не був підкріплений переконливими арґументами, і про нього з часом просто забули. Нове життя цій продуктивній думці дав у наш час Б. О. Рибаков. Проаналізувавши панівну концепцію вітчизняної історії в літописах XV—XVI ст., згідно з якою варяг Рюрик оголошувався засновником правлячої династії на Русі, він зауважив, що комплекс статей про Аскольда є, по суті, антитезою цій офіційній точці зору. Отже, жодної мотивації для вигадування таких деталей із київського життя IX ст. в укладачів Никонівського зводу не могло бути, і не слід їх підозрювати у створенні легенди. Згідно із Б. О. Рибаковим, поява цих давніх записів мала більш прозаїчний характер і може пов'язуватися із археологічними пошуками московських істориків XVI ст. Адже саме їм історична наука зобов'язана виявленням "Житія Стефана Сурозького", "Житія Дмитра Солунського", "Бесід патріарха Фотія" 14.

9 Бережков H. Г. Хронология..., с. 17.

10Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. — Москва, 1963, с. 165.

11Оболенский М. А. Несколько слов о первоначальной русской летописи. — Москва, 1870; Оболенский М. А. Исследования и заметки по русским и славянским древностям. — Санкт-Петербург, 1875.

12Срезневский И. И. Чтения о древнерусских летописях. — Санкт-Петербург, 1862, с. 31.

13Забелин И. Е. История русской жизни с древнейших времен. — Москва, 1876. — Ч. 1, с. 475—476.

14Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи, с. 160—161.

Джерелознавчий аналіз загадкових записів IX ст. у Никонівському літописі, виконаний Б. О. Рибаковим, показав, що їхній історичний зміст не повинен викликати підозру пізнішого фальсифікату. В них розповідається про київських князів Аскольда і Діра, походи руських дружин на Візантію, на печенігів, про хрещення Русі. Ці дані не є чимось незвичайним, що не відомо іншим джерелам. Із трьох датованих походів русів на Візантію один (860 р.), від якого почався відлік руської історії, докладно описаний в грецьких джерелах. Розповідь про похід Аскольда на візантійські володіння в Евксінопонті, датований у Никонівському літописі 874 р., на думку Б. О. Рибакова, також походить з якогось іноземного джерела. Своєрідним підтвердженням його історичності може бути розповідь "Повісті минулих літ" про похід русів на Константинополь, який відбувся "в 14 лЂто Михаила цесаря". За александрійською ерою, цей похід отримав дату 874 р., тобто ту, яка означена в Никонівському літописі. Щодо відсутності у відповідній статті "Повісті минулих літ" розповіді про хрещення Русі і направлення туди імператором Василієм архієрея, то вона цілком зрозуміла. У XI—XII ст. хрещення Русі пов'язувалося виключно з іменем Володимира Святославича, якого називали другим Костянтином, і все, що не вписувалося в цю канонічну духовну схему, не бралось до уваги. І це незважаючи на те, що факт хрещення Русі за часів імператорів Михаїла і Василія та патріарха Фотія (або патріарха Ігнатія) добре відомий у візантійських джерелах.

Ці й інші спостереження дали підстави Б. О. Рибакову вважати записи Никонівського літопису 867—889 рр. першим руським літописом князя Аскольда, який був розпочатий в рік хрещення русів 15. Аскольдів літописець використав александрійсько-болгарський лік років від створення світу. Його інформація лаконічна, без будь-якої тенденційності. Особливу