Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

241

Постіль з дорогих імпортних тканин не могла бути поширеним явищем через їх високу ціну. Ймовірно, для рядового житла їх виробляли з домотканих тканин, що підтверджується поширеністю ткацтва як домашнього ремесла серед усіх верств населення.

Серед тканих речей, що використовувалися в побуті, відомі скатертини. "Скатерти" уперше згадуються в Уставній грамоті князя Ростислава 1150 р., але в додатку, список якого датується XVI ст. 26 Отже, давність терміна викликає деякий сумнів, хоча сама річ добре відома за давньоруських часів. Скатертини неодноразово зображені на мініатюрах ілюстрованих рукописів. Тут вони, як правило, вкривають стіл повністю, до підлоги, нерідко із декоративною, іноді візерунковою каймою внизу. Переважно це стосується бенкетних столів. Обов'язкове застелення бенкетних столів у Західній Європі було викликане, як вважає Т. М. Соколова, тим, що вони мали простий грубий вигляд дощок на козлах 27. Це саме можна твердити й про давньоруські бенкетні столи. Згадаймо, що, за даними східнослов'янської етнографії, скатертина несла в собі ще й сакральне навантаження, її застеляли тільки в урочисті ритуальні моменти 28. Такими за своєю суттю були князівські учти, а також деякі церковні обряди (християнська традиція). Саме так зображені столи, застелені скатертинами. В Радзивилівському літописі є зображення столів без скатертин або застелених короткою тканиною. Останнє наводить на думку, що за давньоруських часів скатертина не була обов'язковим атрибутом інтер'єру. Всі згадки завіс у писемних текстах ("запона", "опона" — за давньоруською термінологією) та їх графічні зображення пов'язані тільки з побутом світської та церковної знаті. Зображення запон не виходить за межі загальноприйнятого канону. Отже, можна припустити, що в давньоруські часи вони не мали поширення в рядових житлах (невелика площа, незручність при господарських роботах), тому немає підстав розглядати їх як деталь традиційного житлового інтер'єру.

24Зарубин H. H. Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам, с. 15—21.

25Лукина Г. Н. Предметно-бытовая лексика древнерусского языка. — Москва, 1990, с. 79.

26Уставная грамота князя Ростислава 1150 г. // Смоленские грамоты XI—XIV веков. — Москва, 1963, с. 75—80. Соколова Т. М. Очерки по истории художественной мебели XV—XIX веков. — Ленинград, 1967, с. 8.

28Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. — Ленинград, 1983, с. 155.

Урядовому житлі, де кухня розміщувалась у житловому приміщенні, побутувало різне допоміжне ткане начиння. Клаптики тканин іноді фіксуються в давньоруських будівлях. Чимало їх знайдено в Райках 29, нерідко серед розсипаного зерна або борошна. Імовірно, що це могли бути невеликі торбинки (зерна й тканин завжди небагато). Проте часте знаходження тут залишків дерев'яної або плетеної тари дає підстави припускати, що саме її в більшості випадків накривали тканинами. У Галичі також знайдено тканину поруч покришки від бочки 30. Призначення таких тканин було суто побутовим, без будь-якого прагнення прикрасити житло. Найімовірніше, з цією метою використовували залишки старих тканин.

З X ст. в давньоруських літописах згадуються килими, особливо у зв'язку з князівським поховальним обрядом і церемоніальними подіями. У давньоруські часи для них застосовували єдиний термін — "ковер".

Відсутність розвинутої термінології, випадковість згадок килимів змушують нас погодитись з тим, що власне "ковер" був маловживаною річчю. Ймовірно, це речі східного або візантійського походження. Про обізнаність з візантійським домашнім килимарством свідчить його згадка у руському варіанті Житія Миколая Мирлікійського 31. Однак можливе застосування в рядових оселях тканих покривал місцевого виробництва, близьких за функціями до килимів. Побіжно на це вказує використання суконних тканин — основи килимарства. З XI ст. "сукняні" тканини відомі з перекладних текстів 32. Проте в перекладах завжди застосовувалась місцева термінологія, що засвідчує виготовлення сукна на Русі.

242

За писемними даними, така тканина, так само як і деякі інші категорії тканих речей (полотно, запона, покривало тощо), могла називатися понявою 33, Різниця в термінології свідчить, що справжні килими відрізнялися від простих речей домашнього виготовлення з подібними функціями. Залишки плетіння з рогози, виявлені на Райковецькому городищі 34, дають підстави припускати, що килими могли замінюватися плетеними матами.

29М.овчанівсякий Т. М. Вказ. праця, с. 67— 69, 77—81, 94.

30Каргер М. К. Отчет о раскопках Галицко-Волынской экспедиции ИИМК АН СССР и ЛГУ в 1957 г. // НА ІА НАНУ.

—Ф. е. 1957/27а, с. 14.

31Житие и чудеса св. Николая Мирликийского и похвала ему. Исследование двух памятников древнерусской письменности XI наместника Троице-Сергиевой Лавры, архимандрита Леонида. — Санкт-Петербург, 1881, с. 7991.

32Синайский Патерик. — Москва, 1967, л. 60, об. 61.

33Срезневский И. И. Словарь древнерусского языка, с. 1185, 1186.

34Гончаров В. К. Райковецкое городище, табл. XXIX, 15.

Улітопису під 1100 р. зустріч князів проходить "сидячи на одином ковре". Це опосередковано свідчить про те, що одним з типів килимових виробів, що побутували в Київській Русі, були килими-полавочники, тобто такі, якими вкривали лави. Термін "полавочник", як і "скатерти", уперше з'являється в Додатку до Уставу князя Ростислава 1150 р. за редакцією XVI ст., тому не може бути впевнено зарахований до давньоруських. Проте це не заперечує існування самої реалії, яка, як і взагалі килим в багатьох випадках, могла мати, говорячи словами О. С Львова, "ритуально-процесуальне" призначення 35.

Враховуючи, що житло було не тільки важливим елементом культури життєзабезпечення, а й об'єктом уявлень, пов'язаних із загальним світоглядом стародавніх, слід звернути увагу на те, що ці уявлення обов'язково мусили відбиватися на інтер'єрі та його окремих частинах. У кожному житлі існували спеціальні місця, де проводилися хатні ритуали та свята. У традиційній слов'янській оселі це — покуття ("красний" кут), розташоване по діагоналі від печі. Ідея такого кута, роль діагоналі взагалі є досить давньою. Крім слов'ян, вона простежується в культурі багатьох народів: скандинавів, угро-фінів та ін.36 Проте конкретно вигляд давньоруського "красного кута" дохристиянських часів не відновлюється. Можна лише говорити, що в невеликому за площею стародавньому житлі цей найвІддаленіший від господарської зони, пов'язаної з піччю, кут брав на себе навантаження парадної частини оселі взагалі.

Формування вигляду покуття, характерного для традиційного житла східнослов'янських народів; "покутня лава", стіл, ікони над ним, складалося поступово. Проникнення ікон у світські оселі, як і взагалі утвердження християнства на побутовому рівні, слід відносити до XI—XII ст. Саме з цього часу поширюються натільні хрестики та кам'яні іконки, що замінюють язичницькі амулети. Однак здобуття іконою постійного місця в оселі, ймовірно, було досить тривалим процесом, який не охопив відразу всі верстви населення. Згадка домашніх ікон ("в клЂти") 37 відноситься до XII ст., але вона стосується священиків та їхнього побуту. Ікони, які малював на замовлення світських осіб художник КиєвоПечерського монастиря Алімпій, призначалися для принесення в храм, де їм і поклонялися 38. Звичай поклонятися в церкві лише "своїм" іконам підтверджується згадками XVII ст. 39, щоправда, це не виключає існування і домашніх ікон, які поступово витісняли язичницьких богів — охоронців оселі.

Вигляд давньоруських ікон можна відновити за новгородськими аналогіями. Відомі екземпляри, знайдені на садибі Олисея Гречаника, невеликі за розмірами (заввишки 5—8 см і завширшки від 5 до 8—10 см) І репрезентували дві основні форми: з прямокутною рамкою та рамкою з напівкруглим верхом і невеличкими плічками 40. Такі ікони, явно вже домашні,

243

прикрашалися металевими окладами, а взагалі оклади для ікон згадуються з XI ст. (вперше

— в "Житії Феодосія Печерського" 41). Щодо святкового оздоблення ікон рушниками, ця традиція, очевидно, сформувалася досить пізно. У деяких давньоруських текстах згадуються ритуальні рушники ("убруси"). Так, в Житії Костянтина Муромського язичники "дуплинам древяным ветви убрусцем обвешивающе, и сим покланягощеся" 42. Сполучення рушників з християнською домашньою атрибутикою могло статися тільки з витісненням первісних вірувань у чистому вигляді з побуту і злиттям їх з християнством, тобто в період від XII до XIV ст.

35Львов А. С. Лексика "Повести временных лет". — Москва, 1975, с. 76, 77.

36Байбурин А, К. Вказ. праця, с. 129; Rank G. Die heilige Hinterecke im Hauskult der Yolker Nord-Osteuropas und

Nordasiens// Folklore Fellows Communications. — Vol. LVII. — 1949. — № 137.

37 Вопросы Саввы, священника новгородского, епископу Нифонту // Памятники древнерусского канонического права.

— Ч. 1. — Памятники XI—XV вв. — Санкт-Петербург, 1880, с. 4. З8 Києво-Печерський Патерик, с. 177, 178.

39Успенский Б, А, Филологические разыскания в области славянских древностей. — Москва, 1982, с. 182, 183.

40Колчин Б. А., Хорошев А, С., Янин В. А. Усадьба новгородского художника XII в. — Москва, 1981, с. 116—120.

41Києво-Печерський Патерик, с. 53.

42Карамзин Н. М. История государства Российского, т. 1, с. 229.

Імовірно, що саме у XII—XIII ст, за парадним кутом закріплюється й стіл. У ранішому слов'янському житлі, якщо виходити з розміщення пристроїв, які здогадко інтерпретують як столи в боршевських будівлях, стіл не пов'язується з цією частиною оселі. З іншого боку, спільність у всіх східнослов'янських культурах ознак покуття як "святого кута" взагалі й уявлення про стіл як його невід'ємну частину засвідчує, що остаточно весь комплекс складається ще до розпаду Русі.

Наявні дані дозволяють реконструювати інтер'єр рядового давньоруського житла як єдиний житлово-господарський комплекс. Прагнення доцільного використання відносно невеликої площі сприяло відокремленню функціональних зон: кухонної і робочої (ближча до двері), спальної (лежанка за піччю), парадної (покуття), місця для зберігання речей (полиці другого ярусу). Зрозуміло, чіткої межі між ними не було, але це дозволяло виділити для кожної категорії речей конкретне місце в оселі відповідно до її призначення. Меблі були досить простими і розміщувалися по периметру житла, залишаючи вільним центр.

Менш впевнено реконструюється хоромний інтер'єр. Загалом йому притаманна відсутність суто господарчих речей, більш досконале облаштування, наявність предметів розкоші При цьому основні складові елементи інтер'єру давньоруського житла взагалі (як рядового, так і заможного) орієнтовані на розвиток місцевих традицій. Імпортні та зроблені за іноземними зразками меблі та начиння використовувались переважно в оселях духовної та світської знаті. Перші повністю були пов'язані з візантійською культурою, другі — орієнтувалися на сприйняття її цінностей, насамперед соціально-престижного плану. Відзначимо, що у побуті іноземний вплив відчувався тільки у запозиченні окремих речей, здебільшого престижних: окремих типів меблів, тканин, посуду тощо. Загалом побутова матеріальна культура зберігає досить традиційний вигляд. Поширеними залишаються лави, скрині. Меблі суттєво відрізняються за якістю від тих, що використовувалися в народному побуті, але за типологією це ті ж самі речі.

Отже, можна впевнено твердити, що базою, на якій формувався давньоруський інтер'єр, була традиційна матеріальна культура східних слов'ян. Поштовх до її вдосконалення надав, передусім, розвиток місцевого ремесла, особливо міського, а також тісні контакти з навколишнім культурним середовищем. Загалом давньоруський період був певним етапом у становленні житлового інтер'єру східнослов'янських народів, у тому числі й в Україні.

244

9.16. Одяг (О.А.Брайчевська)

Джерелознавчу базу для вивчення давньоруського костюма становлять три групи джерел: археологічні, писемні та образотворчі. До першої, найважливішої, належать ориґінальні залишки костюма, знайдені в похованнях, які мають чітко фіксоване первісне розташування і дозволяють документально реконструювати складові частини костюма та визначити їх крій.

За фрагментами костюмів, знайдених у культурному шарі міст і селищ та у складі скарбів, вдається простежити певні традиції, притаманні певним групам населення. У складі скарбів костюм представлений переважно прикрасами із золота та срібла, якими користувалися протягом тривалого часу і які передавалися із покоління в покоління.

До другої групи джерел належать давньоруські літописи, літературні твори, берестяні грамоти та нотатки іноземців, де описані побут і деякою мірою костюми місцевих жителів. Писемні джерела дають загальні відомості про конкретні види одягу, взуття, головних уборів та прикрас, матеріал, з якого їх виготовляли, колір, якість та оздоблення. Ці свідчення дуже лаконічні і розпорошені, бо ні костюм в цілому, ні його складові частини не були предметом спеціальної уваги літописців. Про них, як правило, йдеться побіжно, коли описуються якісь важливі події.

Суттєвим джерелом є також твори монументального та декоративного мистецтва, мініатюри, іконопис, нумізматичні та сфрагістичні матеріали. У фрескових розписах давньоруських храмів трапляються зображення князів, одягнутих у місцеві костюми. Зображення костюмів різних верств міського і сільського населення є також у творах давньоруської мініатюри, на монетах і актових печатках. На деяких чоловічих і жіночих прикрасах та побутових предметах і дитячих іграшках нерідко трапляються зображення музик, воїнів і городян, вбраних у характерні костюми. Саме на підставі перелічених джерел вдається реконструювати чоловічі й жіночі костюми X—XI ст.

Переважна більшість мешканців давньоруських міст і сіл носили одяг, взуття і головні убори, виготовлені із місцевих матеріалів — льону, конопель, шкіри, хутра. Одяг шили із лляних, конопляних та вовняних тканин, які ткали у кожній оселі. У "Повісті минулих літ" під 980 p.1 наводиться повчальний опис доброї дружини і господарки в домі, яка, взявши вовну і льон, своїми руками спряде їх і витче з них тканину, яка піде на пошиття одягу домочадцям — "вси свои одени будут". Лляні тканини були двох гатунків — топкі (частини) 2 і грубі (толстини) 3.

Частини, виткані руками жінок, особливо знатного роду, дуже цінувалися і ними нерідко обдаровували послів і купців від імені господині дому. З частини шили нижній та верхній літній одяг переважно заможні люди. Селяни та незаможні міщани для виготовлення буденного одягу широко використовували толстину та ряднину — грубі тканини із льону та конопель. Товста вовняна тканина із грубої, погано вичесаної вовни називалася "власяниця", або "вотола", і використовувалася для пошиття однойменного одягу простолюду 4.

1 ПВЛ, ч. 1, с. 37.

2 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, с. 1475. 3 ПВЛ, ч. 1, с. 25.

4 Києво-Печерський патерик, с. 136, 185.

246

названі "портища", "рубища" та "худий руби". Що являли собою "худий руби" пояснено у Повісті Кирила Туровського, де говориться, що "се бес притчи слово именуєть: влясяница, сукняная одежда и от козьих шкур облаченьє" 10.

До складу костюмів усіх верств давньоруського суспільства входила сорочка, яку носили як смерд, так і князь. Чоловічі й жіночі сорочки у давньоруський час не відігравали ролі виключно білизни. В теплу пору року вони були одночасно і верхнім одягом. Чоловічі сорочки були короткими, до колін. Існувало два способи носити сорочку — "навипуск", підперезавши поясом, та заправленою у поясний одяг.

Жіночі сорочки завжди були довгими і навіть влітку обов'язково поєднувалися або з поясним одягом (поневою), або з верхнім платтям.

Виріз горловини, рукави та нижня частина подолу чоловічих і жіночих святкових сорочок прикрашалися вишивкою або шовковою облямівкою переважно червоного кольору.

Про крій давньоруських сорочок писемних свідчень немає, але вивчення археологічних залишків цього одягу та його зображень у творах мистецтва та на побутових предметах свідчить, що чоловічі й жіночі сорочки у X—XIII ст. мали тунікоподібний крій.

Існували два різновиди цього крою. Перший, простіший, полягав у тому, що дві пїлки полотна зшиваються між собою так, що з'єднувальні шви проходять посередині тулуба та по боках. Не зшитими залишаються лише отвори для голови та рук. Рукави сорочки мали форму видовженого прямокутника. Якщо ширина пілок полотна була невеликою (40 см), то в бічні шви вшивалися ще дві пілки полотна, які не доходили до рівня плечей саме на ширину рукавів.

Залишки таких сорочок у вигляді рядків з 2—'6 металевих маленьких ґудзиків з вушками, що лежать вздовж шийних хребців, знайдені в окремих чоловічих і жіночих похованнях стародавнього Києва, Чернігова, курганних могильниках біля сучасного міста Седнева, с. Шестовиці Чернігівської області та в ряді інших поховань 11. Три бронзових ґудзики з вушками, пришиті до лляної тканини, знайдені біля шиї похованого в одному із курганів біля с. Мініни Київської області 12.

Другий, складніший різновид тунікоподібного крою сорочок характерний тим, що в одній пілці полотна прорізається округлий або квадратний отвір для голови. У бічні шви вшиваються ще два полотнища, верхні краї яких не доходять до згину на плечах першої пілки. Рукави у цьому випадку пришиваються не до бічних полотнищ, а до середнього. Б сорочках такого крою зображені чоловіки і жінки, учасники русальних ігрищ на пластинчастих браслетах із Тверського (1906 р.), Михайлівського (Київ, 1903 р.) 13 скарбів та на браслеті із колекції Московського історичного музею 14.

10Калайдович К. Памятники российской словесности. — M., 1821, с. 118.

11Каргер М. К. Древний Киев, с. 134—229; Самоквасов Д. Я. Могилы русской земли. — Москва, 1908; Бліфельд Д. І.

Давньоруські пам'ятки Шестовиці. — К., 1977.

12Антонович В. Б. Раскопки в стране древлян // МАР. — 1883. — № П. — с. 78.

13Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут, с. 91—116.

14Рыбаков Б. А. Русское прикладное искусстве X—XIII вв., с. 112, 113.

Утакого ж крою сорочки одягнені "цесар" на фресці Кирилівської церкви, селянин, прочанин та грішник на мініатюрах Типографського уставу 15 і деякі персонажі на мініатюрах Радзивилівського літопису.

Своєрідний варіант другого різновиду тунікоподібної сорочки представлений знахідкою великого фрагмента цього одягу біля с. Городище Хмельницької області 16. Це коротка, лише до колін, шовкова чоловіча сорочка з квадратним вирізом горловини, довгими рукавами та відрізним, ледь призбираним по лінії талії подолом. Виріз горловини обшито декоративною

247

каймою. Таку саму декоративну шовкову стрічку нашито на з'єднувальні шви, за допомогою яких до сорочки пришиті рукави. Схожий крій мають і сорочки, в які одягнуті чоловікимузики на срібному пластинчастому браслеті із с. Городище Хмельницької області 17 та на деяких фрескових розписах XII ст., де зображені святі воїни. Порівняння фрагментів цієї сорочки із зображенням сорочок, що одягнені під обладунки святих воїнів у Кирилівській церкві, доводить їх ідентичність. Крім сорочок з округлим або квадратним вирізом горловини відомі, правда, в поодиноких випадках, чоловічі й жіночі сорочки із стоячим комірцем "під шийку". Цупкою основою для таких комірів служила смужка лубу завширшки 3— 4 см, яка обшивалася шовком, прикрашеним гаптуванням або позументною стрічкою. Такий комір іззаду застібався на 3—5 маленьких гудзиків з вушком. Залишки сорочок із такими комірами знайдені переважно в жіночих похованнях. Чоловіча сорочка з таким коміром зображена на браслеті із Старорязанського скарбу 1966 р.

Убагатому чоловічому костюмі, крім нижньої сорочки, існувало два різновиди верхньої

—коротка (до колін) і довга (до середини гомілки або кісточки). Короткі верхні сорочки мали глибокий (30 см) розріз на грудях. Залишки таких сорочок у вигляді рядка маленьких бронзових ґудзиків, на які застібався розріз, збереглися в чоловічих похованнях дружинних могильників Києва, Чернігова, Седнева. В одному із курганів Шестовицького могильника ґудзики пришиті до шовкової лямівки.

Про парчевий каптан із великою кількістю ґудзиків, який був верхнім одягом руського купця поверх нижньої сорочки, згадує Ібн Фадлан 18. Багато оздоблена коротка верхня сорочка із червоної тканини з глибоким, обшитим шовком розрізом на грудях та вирізом горловини зображена в костюмі цесаря у фресковому розписі південної апсиди Кирилівської церкви.

15Вздорнов Г. И. Рисунки на полях типографского устава / Древнерусское искусство. Рукописная книга. — Москва, 1972, с. 70—80.

16Каргер М. К. Древнерусский город Изяславль в свете археологических исследований 1957—1964 гг. // Тез. докл. сов. дел. на I Междунар. конгр. славян, археологии в Варшаве. — Москва, 1965, с. 39—41.

17Брайчевская Е. А. О содержании изображений на браслете из клада у с. Городище Хмельницкой области // СА. — 1988. — № 2, с. Ш—193.

18Ковалевский А. П. Книга Ахмеда ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921— 922 гг. — Харьков, 1956, с. 141.

Удовгі верхні сорочки, які іноді називають "основним одягом", одягнені князі та феодали на більшості давньоруських фресок, мініатюр, ікон. Тканина цих сорочок завжди червоного, синього або зеленого кольорів, іноді прикрашена елементами рослинного або геометричного орнаменту. По вирізу горловини, на рукавах та по подолу вони обшиті широкими смугами шовку.

Княгині, боярині та багаті городянки поверх сорочок також носили довгий верхній одяг тунікоподібного крою з ширшими, ніж у сорочок, рукавами. Він не має конкретної назви в писемних джерелах і в науковій літературі з історії давньоруського костюма отримав назву "основного одягу" або "верхнє плаття". Округлий виріз горловини платтів, рукави та поділ обшивалися широкими смугами шовку або вишивалися. У такому верхньому одязі зображено княгиню Ольгу у фресковому розписі південної вежі Софії Київської, на ряді мініатюр Радзивилівського літопису та дружину князя Святослава на мініатюрі "Ізборника" Святослава.

Ужіночих костюмах міського простолюду та селян існували так звані святковоритуальні сорочки, які мали дуже довгі, прикрашені вишивкою у вигляді струменів води, рукави, які інколи зображені на браслетах-наручнях.

248

Жительки сіл та рядові городянки поверх сорочки надягали поясний одяг, відомий із письмових джерел під назвою "понява". Археологічні залишки цього виду поясного одягу не виявлені, але є його зображення на срібних браслетах із Михайлівського (1903 р., Київ), Старорязанського (1966 р.) скарбів та із колекції історичного музею (Москва). Понява являла собою один або два не зшитих відрізів вовняної або лляної тканини, якими обгортали нижню частину стану, укріплюючи їх шнурком на талії. Тканина для поняв була орнаментована, про що свідчить зображення поняви на браслетах-наручнях, де майстри-ювеліри намагалися передати певну фактуру і орнамент. Понява була коротшою за сорочку і її поли розходилися спереду, що давало можливість показати вишивку або облямівку нижнього краю сорочки.

Поясним чоловічим одягом усіх верств населення були досить вузькі, облягаючі штани, які носили заправленими у чоботи. У них зображені селяни, городяни та князі на мініатюрах Радзивилівського літопису та Типографського уставу, "цесар" на фресці Кирилівської церкви та учасники русалій на браслетах-наручнях.

Теплим верхнім одягом, який носили чоловіки і жінки усіх верств давньоруського населення, були кожух і свита. Що являв собою у давньоруську добу кожух, визначено в Студійському уставі XI ст.: "от кож устроенные ризы и мантиЂ, яже кожюхы Ђсть нарицяти обычай" 19. Кожух згадується в літописах, пам'ятках давньоруської літератури, берестяних грамотах. В "Слові о полку Ігоревім" говориться, що воїни Ігоря Святославича кожухами мостили собі шлях по болотах і "грязивих" місцях 20. Кожух як одяг городян неодноразово згадується у берестяних грамотах Новгорода21, а як одяг князів — у Іпатіївському літописі. Галицько-Волинський князь Данило Романович заради зустрічі із угорським королем убрався в "кожюх же оловира грецкого и кроуживи златими плоскоми ошит ..." 22.

Різні верстви населення шили кожухи з хутра різної якості й ціни. Князі, бояри, багаті дружинники та купці ходили в кожухах із білки, горностая, куниці, а міський простолюд та селяни — із ведмедя, овчини та козячих шкур. Зовнішній вигляд давньоруського кожуха показано на мініатюрі "Ізборника" Святослава — в нього вдягнений найменший із княжичів 23. Судячи з малюнка, кожух також мав тунікоподібний крій, округлий виріз горловини, прямі рукави та глибокий розріз на грудях, який, однак, сягав тільки лінії тали і застібався на металеві бляшки-застібки та великі кістяні ґудзики. По вирізу горловини, на рукавах та по нижньому краю подолу кожух обшивали смугами хутра, ворсом назовні. Це підтверджується не тільки зображеннями кожуха у пам'ятках мистецтва, а й його залишками у похованнях, де шар напівзотлілої овчини, яким бувають обгорнуті кістяки похованих, потовщений біля шиї, на грудях та біля кистей рук. Кожух обов'язково підперізувався. У простолюдинів це був вузький шкіряний ремінець, а у князів та феодалів — шкіряний пояс, прикрашений вишуканим набором поясних бляшок із золота або срібла.

19Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, с. 1246.

20Слово о полку Игореве, с. 13.

21Арциховский А. В., Борковский И. В. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1955 г.). — Москва, 1958, с. 19.

22ПСРЛ, т. 2, стб. 814.

23Кондаков Я. П. Изображение русской княжеской семьи в миниатюрах XI в. — Санкт-Петербург, 1906, с. 42.

Свита — верхній теплий одяг, пошитий із товстих вовняних або суконних тканин. Вона теж неодноразово згадується в писемних джерелах у переліку вбрання як багатих, так і незаможних людей. В свиту одягнений київський князь Ігор Ольгович, якого вбили розлючені кияни у 1147 р., попередньо знявши її з нього. Свита згадується і в складі костюмів городян. Суконна свита названа і в листі новгородця Лазаря 24; свої свити віддали у заставу лихварю новгородці Гришка і Коста 25.

249

Різні верстви населення шили свити із різних за якістю матеріалів. Багаті люди шили свити зі спеціальних вовняних тканин, які називалися "святочним сукном" і були натурального, світлого кольору. Міський простолюд та селяни шили свити із грубих матерій, витканих із погано вичесаної вовни. Така свита "власяна, остра на тЂлЂ" згадується у КиєвоПечерському патерику26. Як і всі інші види верхнього одягу чоловіків та жінок, свити підперізувалися поясами.

Залишки верхнього одягу, який можна ототожнювати із давньоруською свитою, знайдено у 1978 р. під час розкопок давньоруського Вітебська (територія сучасної Бєларусі).

Верхнім одягом чоловіків і жінок був також плащ. У літописах він найчастіше згадується як вид верхнього одягу князів та бояр. Давньоруські плащі являли собою прямокутне або квадратне полотнище, розмірами 1—1,5 x 1,5—2 м, зшите із кількох пілок тканини. Плащі накидали на плечі і застібали на правому плечі застібкою-фібулою або просто зав'язували. Вони закривали тільки половину верхньої частини тулуба, залишаючи вільною праву руку.

У князівсько-феодальному побуті існувало кілька різновидів плаща: корзно, луда, мятль, скут 27. Відрізнялися вони один від одного функціональним призначенням, матеріалом, оздобленням. Найбагатшими і найбільш розкішно прикрашеними були корзно і луда, які в писемних джерелах згадуються тільки як одяг князів. Корзно шили із кольорових вовняних тканин найвищої якості. Краї таких плащів обшивалися золототканими позументними стрічками, смугами дорогого хутра (іноді мали хутряну підкладку із куниці, соболя, білки), а поли — золотою вишивкою, нашивними орнаментованими бляшками із золота та срібла. В багато декорованих корзнах червоного, синього та зеленого кольорів зображено давньоруських князів та бояр на ряді ікон, мініатюр, фресок. У літописах є згадки, що померлих князів накривали теж плащем-корзном.

24Арциховский А. В., Янин В, Л. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1962— 1976 гг.), с. 108. .

25Арциховский А. В., Борковский И. В. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1955 г.), с. 17-19.

26Кшво-Печерський патерик, с. 46.

27ПВЛ, ч. 1, с. 95, 100, 126; ПСРЛ, т. 2, стб. 351—464.

Лудою називали легкий плащ із світлого, тканого золотом шовку, який, виблискуючи на сонці, створював сліпучу білизну, блиск, від чого й походить назва "луда". Конструктивно корзно і луда не відрізнялися. Різниця полягала лише в якості тканини та системі декору.

Повсякденними, більш скромними плащами були скут і мятль, які шили із вовняних тканин сірого, брунатного, а в окремих випадках і чорного кольорів. Про це свідчить повідомлення Іпатіївського літопису, що в чорні мятлі були одягнені син, слуги та дружинники померлого галицького князя Володимира Васильковича 28.

Городяни та селяни теж носили плащі-мятлі, виготовлені із грубих вовняних тканин, які теж високо цінувалися, про що свідчить розмір штрафу (3 гривні), якщо хтось розірве його чи вкраде 29. Як плащ бідноти у Києво-Печерському патерику названо вотолу. її згадано як одяг злодія, який заліз у монастирський сад за яблуками і, падаючи з дерева, зачепився нею за гілки. Плащ-вотолу, виготовлену із погано вичесаної вовни, належало знімати, входячи до церкви та отримуючи причастя 30.

Серед археологічних матеріалів залишки плащів представлені знахідками кільцеподібних фібул як у дружинних, так і в міських та сільських некрополях. Лише в одному випадку фрагменти князівського плаща у вигляді зітлілої тканини знайдені в одному із князівських поховань у Десятинній церкві 31.

Обов'язковою та функціонально необхідною складовою частиною у давньоруських чоловічих костюмах були пояси, їх відсутність, особливо у середовищі феодалів, сприймалася вкрай негативно. В "Повісті минулих літ", наприклад, говориться, що на послів

250

князя Володимира дуже неприємне враження справив той факт, що мусульмани навіть в своїх храмах стоять без поясів. Поясами підперізували як сорочки, так і верхній одяг.

Князівський пояс та пояс знатного дружинника був своєрідним символом його відваги й багатства. Пояси були частиною князівських скарбів і передавалися у спадок. Так, галицьковолинський князь Володимир Василькович, коли тяжко хворів, почав роздавати свої скарби, в тому числі власні золоті пояси та пояси свого батька 32. Однак конкретних даних про зовнішній вигляд та конструкцію поясів князів і дружинників в писемних джерелах немає.

28ПСРЛ, т. 2, стб. 591.

29Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — Москва; Ленинград, 1949, с. 55.

30Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, т. 1, с. 308.

31Каргер М. К. Княжеское погребение XI в. в Десятинной церкви, с. 12—20.

32ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 914.

Вархеологічних матеріалах найчастіше трапляються залишки поясів багатих дружинників. Як і більшість складових частин давньоруського костюма, жоден пояс того часу повністю не зберігся. Як правило, від них залишаються металеві бляшки-накладки, пряжки, наконечники, кільця, а також невеликі фрагменти шкіри з прикріпленими до них бронзовими та срібними бляшками. Накладки і наконечники поясів переважно прикрашені рельєфним рослинним орнаментом. Відомі також знахідки ювелірних формочок для відливки поясних бляшок.

Залишки поясів знайдені в дружинних курганах Києва, Чернігова, Шестовиці, Табаївки, Гніздова, Седнева. На мініатюрі "Ізборника" Святослава та на іконах Бориса і Гліба є схематичне зображення загального вигляду давньоруського чоловічого пояса. Пояси давньоруських дружинників мали різноманітне декоративне оздоблення і конструкцію.

До поясів кріпилася як зброя, так і інші необхідні речі — кресало, кремінь, ніж, точильний брусок, гребінець. Нерідко ці речі носили в шкіряній сумці, яка теж кріпилася до пояса. Сумки, як і пояси, прикрашалися бронзовими або срібними орнаментованими бляшками. Фрагменти шкіряних сумок, розмірами 18 x 20 см, прикрашених бляшкаминакладками, знайдені в дружинних похованнях Києва, Китаєва, Чернігова, Шестовицї, Табаївки, Клонова, Нового Білоуса 33.

Пояси простого люду являли собою звичайні шкіряні ремінці, які застібалися на маленьку пряжку ліроподібної форми. Для підперізування використовувались також конопляні шнури або ж спеціально виткані із льону або вовни вузькі пояси.

Жіночі костюми теж доповнювалися поясами. Про це свідчить ряд зображень жіночих костюмів у творах давньоруської мініатюри, але залишки металевого декору від поясів у жіночих похованнях жодного разу не знайдено. Це свідчить про те, що жіночий пояс являв собою вовняний або шовковий шнур, а не шкіряний ремінець.

Із усіх складових частин давньоруського костюма найкраще вивчене взуття: цілі вироби, значні фрагменти та окремі деталі знайдені у великій кількості під час розкопок давньоруських міст. Значно рідше залишки взуття знаходять на сільських поселеннях та у похованнях. Відомо також чимало зображень взуття в пам'ятках мистецтва, а в писемних джерелах є згадки про його колір і декор.

Чоловіки і жінки на Русі у X— XIII ст. носили чоботи, черевики, туфлі, поршні, личаки. Взуттям чоловіків були переважно чоботи та черевики, а жінок та дітей — черевики і туфлі.

Для князів і бояр чоботи і черевики шили із добре вичиненої кольорової шкіри і вишивали кольоровими вовняними і золотими нитками, дрібними перлами, бронзовими ґудзиками та дротом.