Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

151

Як з'ясовано розкопками, з північно-східного боку до собору прилягала якась прямокутна в плані прибудова. Як завершувалася споруда, невідомо, тому що її верх не зберігся. Певно, завершувалася вона однією банею над центральною частиною і банею або шатром над вежею. Цікава є пластика фасадів собору двох-, трьохта чотириуступчастих віконних прорізів.

Видатним храмом Київської Русі був Борисоглібський храм-мавзолей у Вишгороді під Києвом. Його будівництво тривало з 70-х років XI ст. і завершене лише у 1115 р. Собор зруйновано ще за стародавніх часів і археологічними дослідженнями виявлені лише фундаменти споруди. Це великого розміру храм, за планом близький до Видубицького собору і, як свідчать письмові джерела, завершувався однією главою. Як і Видубицький собор, його стіни складено в системі змішаного мурування, майже нічим не відрізнялося від мурування Софійського собору у Києві.

Заснований у 1051 р. Печерський монастир у Києві на подарованій князем Святославом землі біля княжого села Берестове розпочинає капітальне будівництво спорудженням у 1073 р. Успенського собору. За свідченням Печерського патерика, для будівництва запрошено майстрів з Візантії. До 1075 р. складено підмурки, а у 1078 р. закінчено будівельні роботи. Будівництво тривало п'ять років, внутрішні розписи виконано трохи пізніше. У 1089 р. Успенський собор освячено. В розписах собору брав участь Алімпій, видатний художник Київської Русі. У наступні століття собор неодноразово відновлювався та перебудовувався, поки він у XVIII ст. не набув особливої форми українського бароко. У 1941 р. собор зруйновано.

Собор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.

У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору.

Майстри будували Успенський собор за "божественною мірою" — 20 мір в ширину, 30

— у довжину і 50 — у висоту. В подальшому ця міра (2 : 3) стає характерною для багатьох споруд такого типу. Популярність Успенського собору була такою значною, що його вплив поширювався на давньоруське будівництво далеко за межами Подніпров'я.

З будівництвом собору оформилася печерська будівельна школа, яка в наступні часи збудувала кілька кам'яних споруд монастиря. Так, у 1082 р. печерські майстри будують поруч з собором Іоанно-Предтеченську хрещальню, а у 1106—1108 рр. трапезну палату з церквою, яку досліджено на південний захід від собору, невелику каплицю княгині Євпраксії біля західного фасаду собору.

Троїцька надбрамна церква, яка під пізнішими нашаруваннями добре зберегла свої первісні форми до наших часів, являє собою тип чотиристовпного хрестовобаневого храму в два поверхи. У нижньому — споруджені головні ворота до монастиря і приміщення для варти, на другому розташовано церкву за досить поширеним у давньоруському будівництві

152

типом надбрамних церков. У плані вона квадратна і не має апсид, її східний фасад з нішами в стіні виходить над проїздом воріт.

Майстри печерської архітектурної школи працювали не тільки в Печерському монастирі. У 1108 р. на замовлення князя Святополка Ізяславича вони будують собор Михайлівського Золотоверхого монастиря. В 1113 р. собор було збудовано. Під пізнішими нашаруваннями добре збереглися стародавні первісні форми споруди, але у 1935 р. собор зруйновано в зв'язку з намірами будівництва помпезної урядової площі.

Як і Успенський собор, це був шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією банею, у плані 2 : 3, із тризакомарними завершеннями фасадів. У нартексі з північного боку влаштовано вежу зі сходами на хори, а з південного — прибудовано невелику хрещальню, подібно до Чернігівського Спаса.

Інтер'єр Михайлівського собору, як і Печерський Успенський собор, розписано фресками і оздоблено прекрасними мозаїками, у виконанні котрих, на думку дослідників, брав участь Алімпій. Крім печерських майстрів, у другій половині XI — на початку XII ст. в Києві працювали й інші артілі. Техніка будівництва в них була ідентичною, різниця полягала в особливостях плану та деяких архітектурних формах. Наприкінці XI — на початку XII ст. печерський ігумен Стефан, за якого будувався Успенський собор, збудував на околиці Києва біля ур. Клов монастир Влахернської Божої Матері. Це невеликий хрестовобаневий храм, оточений по боках галереями з кількома приміщеннями, а з західного боку, можливо, двома вежами та невеликим атріумом. Певно, зразком для нього була Десятинна церква, яка також присвячена Влахернській Божій Матері.

Невеликі шестистовпні в плані церкви типу Успенського собору Печерського монастиря досліджено в Києві на Копиревому кінці, в садибі київського Художнього інституту (можливо, собор Симеонового монастиря та в с. Зарубинці — літописний Заруб) над Дніпром. Стіни церкви в садибі Художнього інституту прикрашені характерними для другої половини XI ст. меандровими орнаментами.

Останньою за часом спорудою стильового напряму другої половини XI — початку XII ст,, як можна вважати, була церква Спаса на Берестові. Церкву збудовано Володимиром Мономахом у 1113—1125 рр. Церква була палацовим храмом князівської резиденції в Берестові. В ній ховали князів династії Мономаховичів, зокрема у 1137 р. сина Володимира Мономаха, засновника Москви князя Юрія Довгорукого. З 1240 р. до XVII ст. церква стояла зруйнованою до того часу, коли архімандрит Петро Могила відбудував її західну частину, а фундаменти східної частини засипав землею.

Тип храму походить від типу Печерського собору, з тією різницею, що в широкому нартексі по боках розташовані вежі зі сходами на хори і хрещальня, їхні об'єми ризалітами виходять на фасади. До виходів з трьох боків церкви прибудовані притвори, перекриті трилопасним склепінням. Це перше застосування конструкції, яка в подальшому відіграватиме велику роль у композиціях давньоруських церков.

Техніка мурування стін значно відрізняється від мурування XI ст. Каменя в стінах порівняно мало. Це вже не так змішане мурування, як мурування з утопленими рядами, тобто один ряд цегли утоплений між верхнім і нижнім, а іззовні затинькований, що імітує змішане мурування "opus mixtum". Фасади церкви Спаса на Берестові прикрашені широкими меандровими фризами та окрасами, виконаними з поставленої на ребро та утопленої цегли, що є характерним для споруд попередніх часів. В церкві збереглися фрагменти композицій давнього фрескового розпису. Спас на Берестові, як і Михайлівський собор Видубицького монастиря, є будівлею з багатьма індивідуальними особливостями, що притаманно для князівських споруд другої половини XI — початку XII ст.

Другою (після Київської) архітектурною школою, що склалася в Київській Русі у другій половині XI — на початку XII ст., була переяславська, де будуються численні кам'яні храми. Найвеличнішим з них був Михайлівський собор, інші — невеликі церкви переважно в

153

князівських та боярських садибах та замках. Жодна з стародавніх споруд Переяслава до наших днів не дійшла, а від споруд переяславської школи частково збереглася лише Михайлівська божниця в Острі, що правила за капелу замку Володимира Мономаха.

Розквіт забудови давнього Переяслава припадає на кінець XI — початок XII ст., на часи князювання Володимира Мономаха і діяльність переяславського єпископа Єфрема, при якому, як згадує літопис під 1089 р., закінчено й освячено Михайлівську церкву, закладено церкву св. Феодора на міських воротах, церковні та інші будівлі 7, відкриті археологами і достатньо вивчені.

7 ПВЛ, ч. 1, с 137.

Плани переяславських церков різноманітні, техніка їх спорудження близька до київських, але конструктивно переяславські майстри застосували прийом, не відомий у Києві

— перекриття центральної частини за допомогою арок, що спиралися одна на одну, а також трилопатевих арок над фасадами і чверть циркульних склепінь над боковими навами.

Михайлівський собор — великий п'ятинефний хрестовобаневий храм з притворами. Головна баня спиралася на чотири могутні пілони. Інтер'єр — складна композиція просторових одиниць. Стіни прикрашено мозаїками і фресковим розписом, що притаманно найбагатшим церквам Києва. Більшість церков Переяслава менші за розмірами, ніж київські. Для них не підходила хрестово-банева система: занадто малим би був центральний простір, який в переяславських церквах був не квадратним, а прямокутним, витягнутим по осі споруди. Перекривався він з південного та північного боків двома широкими арками, а зі сходу та заходу арками меншого діаметра, що спиралися на нижні частини широких арок, чим утворювався квадрат, на якому і споруджувалася баня.

В такий спосіб перекрито невелику (певно, Успенську) церкву на Княжому дворі (сучасний майдан Возз'єднання). Церква тринефна, триапсидна з чотирма хрещатими стовпами в центрі і вузьким нартексом.

Ще меншими були дві церковки в садибі по вул. Радянській та Спаській. Перша з них являла собою однонефний безстовпний храм розмірами 10 x 15,8 м з маленьким притвором. Друга, що, можливо, була усипальницею боярської садиби, одноапсидна, з двома квадратними стовпами у східній частині та нартексом. В середині храму та в нартексі виявлені численні поховання.

Винятковий інтерес становить споруда біля Михайлівської церкви, певно, єпископський палац, хоча дехто вважає, що це "строєніє баньное каменно" — велика двокамерна споруда з розкішне прикрашеним залом. Стіни і склепіння викладені різнокольоровою мозаїкою на золотому тлі, панелі вкривала інкрустація з так званої "флорентійської мозаїки" з різних порід мармуру. Колони прикрашали мармурові різьблені капітелі стилізованого коринфського ордера. Підлогу викладено з шиферних, інкрустованих мозаїкою плит. Єпископський двір огороджено міцною кам'яною стіною, яка підходила до кам яних, так званих єпископських воріт. Від останніх залишилися стіни на висоту до 2 м і нижня частина прямокутної в плані вежі, де розташовувалися сходи до церкви Федора, що стояла над воротами. Безумовно, зразком для цієї споруди були Золоті ворота Києва.

Відомі дві будівлі тих часів, пов'язані з переяславською будівельною традицією: Юрієва божниця в м. Острі (давньому городку, побудованому Володимиром Мономахом у 1098 р.), "Летська божниця" Володимира Мономаха (1116 р.), незначні рештки якої досліджено в Борисполі Київської області. Останню збудовано на місці загибелі князя Бориса. Однак рештки настільки незначні, що неможливо реконструювати її первісний вигляд.

154

Михайлівська церква (або Юрієва божниця) в Острі є єдиною пам'яткою переяславської архітектури, що частково збереглася до наших днів. Від церкви залишилися апсида та частина східного фасаду. План споруди відомий за археологічними дослідженнями. Це одноапсидна двостовпна церква. Підпружні арки спиралися на західні стовпи і на частини стіни апсиди. Вузенькі бокові нефи, певно, перекривалися чвертьциркульним перекриттям, подібно до притворів у церкві Спаса на Берестові в Києві. Перекриття Михайлівської божниці первісно могло бути таким, як у церквах Переяслава.

Божниця розташовувалася в укріпленнях Остра і, певно, була пристосована до оборони. В апсиді божниці зберігся фресковий розпис, близький до розписів київської художньої школи XII ст.

Третя після київської та переяславської архітектурна школа сформувалася на початку XII ст. в Новгороді. Тут у 1113 р, в центрі Ярославового дворища містився урядовий центр Новгорода, будується Миколо-Дворищенський собор, в 1117 р. — собор Антонієвого монастиря, а у 1119—1127 рр, — собор Юріївського монастиря. За своїм типом вони близькі до київських споруд, де шестистовпні хрестовобаневі храми збудовані змішаною технікою мурування.

Говорячи про стильовий напрям в архітектурі Київської Русі другої половини XI — початку XII ст., слід підкреслити певне посилення візантійських традицій, які насамперед позначилися на композиції тринефних хрестовобаневих храмів, що викликано переважно функціональним, суто церковним призначенням споруд. Разом з тим головною особливістю даного періоду було те, що в ряді регіонів виникають місцеві архітектурні школи з притаманними їм конструктивними та художніми особливостями, що яскраво виявиться в наступному періоді розвитку архітектури Київської Русі.

Нові історичні умови, що настають з 30-х років XII ст., викликали істотні зміни в плануванні та забудові міст. Інтенсивно забудовуються столиці земель, які намагаються "переяти славу" у Києва. Міста, що виникають як центри нових князівських або боярських вотчин, або "удільних" князівств, як правило, невеликі, їх розміри обумовлювалися вузьким колом збуту продуктів ремісничого виробництва, а також невеликими розмірами "уділів", які були їхніми центрами.

У XII ст. Київська, Чернігівська і Переяславська землі становили ядро давньоруської держави. Київщина являла собою великокнязівський домен, що не міг бути закріплений у феодальне володіння окремих князівських династій. Тому київське боярство, яке володіло землями навколо Києва, відігравало значну роль в політичному житті і мало право будувати власні фортеці і замки. Чернігівщина, з підлеглими Чернігову Сіверською і Рязанською землями, являла собою досить міцне і стабільне "королівство Ольговичів", де діяв принцип васалітету, і тому боярство повністю залежало від князівської волі і не мало таких прав, як київське. Для Переяславщини, яка була форпостом від степовиків протягом XII ст., головна проблема полягала в оборонному будівництві. На Волині досить міцно затверджується династія Ізяславичів, але дрібні феодали там мали значно більше прав, ніж в Чернігові, тому розбудова їхніх "вотчин" нагадувала устрій Києва.

Істотні зміни в плануванні і забудові міст відбуваються в XII ст. Київ залишався столицею усієї Русі та загальноруським культурним центром. Останні дослідження довели необґрунтованість гіпотези щодо "занепаду" Києва, який начебто стався після його розгрому військами коаліції князів у 1167 р, Подібні розгроми Київ переживав неодноразово, що істотно не позначилося на його значенні як столиці Русі. У Києві в XII ст. відбувається Інтенсивне зростання торговельних і ремісничих посадів, особливо Копиревого кінця і Подолу. Поруч з Києвом розташовувалися великі міста — столиці князівств — Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич. В них міцно осіли місцеві династії, а зовнішній вигляд резиденцій набував все більше столичного характеру.

155

Розбудовуються за тих часів і центри великих князівських "вотчин" (наприклад, Овруч), дрібних князівств (Путивль) та боярських володінь. У Київській землі, де літописи нараховують 44 міста і населених пунктів, на півночі існувало лише 11 міст, тоді як на півдні

— безліч княжих і боярських осель, замків і стратегічних фортець, з яких складалася лінія оборони від степовиків.

На Росі, де проходила основна лінія оборони від степовиків, дослідники нараховують 13 фортець, що стояли на відстані кількох кілометрів одна від одної. Крім Києва, великими містами Київщини були Вишгород, Білгород, Юр'їв та Торчеськ. Добре відоме планування стародавнього Вручая (Овруч), який з середини XII ст. був центром феодальних володінь князя Рюрика Ростиславича — типове, середнє за розмірами місто, з міцним князівським замком і досить великим посадом (близько 28 га), укріпленим стінами з дерев'яних городень і земляними валами.

Характерними для цих часів були особливого типу замки-центри невеликих феодальних володінь. За останні роки такі замки добре досліджені на Київській землі: Родень, Городеськ, Іван, який вважається замком київського боярина Івана Войтишича, Чудин (Щучинка), замок київських бояр Чудиних та ін. Цікаво, що прикордонні міста Київської землі (переважно на Пороссі) здебільшого мали гарнізони в 100 чоловік і нагадували пізніші українські козацькі городки з сотенним устроєм.

УЧернігівській землі (разом із Сіверщиною) відомо 54 міста, найбільшим з яких був Чернігів. Розбудова центрів Сіверської землі — Новгород-Сіверського, Путивля, Трубчевська, Рильська і Курська — інтенсивно відбувається лише з другої половини XII ст. Чернігівська волость, домен чернігівських князів, була заселена дуже густо, а сам Чернігів до середини XII ст. сягає розмірів Києва. Північна частина чернігівських володінь, вкрита густими лісами, була слабо заселена. Типовим прикладом невеликого міста-центр у "удільного" князівства Чернігівської землі є Вщиж на Десні, планування та забудова якого добре досліджені. Основне будівництво в місті відбувалося в середині XII ст. В цей час були зламані старі, невеликі за розмірами, дерев'яні укріплення і побудовані нові, що відповідали тогочасним вимогам військової техніки.

УПереяславській землі найбільшим містом був Переяслав. Інші 36 міст являли собою переважно замки, серед яких Аюбеч, Воїнь та інші були найбільшими за розмірами. Дуже своєрідним було місто Воїнь, в якому добре простежуються особливості містобудування Переяславської землі, де головною проблемою була оборона Посулля. У Воїні, розташованому в гирлі Сули, існувала гавань, де могли переховуватися кораблі. Вхід у гавань захищали міцні дерев'яні стіни з городень з вежами.

Волинська земля заселена рідше, ніж Подніпров'я, особливо в північній частині — Поліссі. Літопис згадує у XII ст. 34 волинські міста, з них 7 у Волховській землі, де виникають кілька дрібних феодальних князівств, і 11 міст в густо заселеній Погоринні. Найбільшим містом був Володимир-Волинський, який інтенсивно розбудовується з середини XII ст., коли стає столицею Волинського князівства. У другій половині XII ст. ВолодимирВолинський вважався одним з найкращих міст Європи. Значними містами Волині були Лучеськ, Дорогобуж, Пересопниця. З численних невеликих міст добре вивчений Ізяслав, що являв собою центр сільськогосподарської округи та замок Колодяжин, який належав волинським князям.

З середини XII ст. інтенсивно забудовується Галицька земля. За князювання Ярослава Осмомисла розбудовується столиця — Галич. На великому пагорбі між річками Луква та Мозолів потік будується Успенський собор та інші церковні та палацові споруди. Навколо Галича виникають численні міста, найзначнішим з яких є Холм.

У30-х роках XII ст. спостерігаються істотні зміни в давньоруській будівельній техніці. Характерною особливістю для мурованого будівництва у всіх давньоруських землях став перехід до техніки мурування з місцевих будівельних матеріалів. Так, розпочинається

156

спорудження білокам'яних будівель у Володимиро-Суздальській та Галицькій землях. На Придніпров'ї, включаючи Смоленську землю і Волинь, де не завжди є виходи каменю, розвивається техніка цегляного будівництва без застосування каміння, що притаманно для попередніх часів.

Всі без винятку споруди за часів Володимира Мономаха в Києві, Смоленську, Борисполі, Ростові та інших містах, вимурувані технікою "opus mixtum" або імітували її (церква Спаса на Берестові). Першою, відомою нам за часом спорудою, збудованою в техніці порядового цегляного мурування ("opus isodos"), є церква Федорівського монастиря в київському дитинці, будівництво якого розпочалося в 1129 р. за правління Мстислава Володимировича. Мурування велося, як і в попередні часи, з великоформатної плінфи, яка стає за товщиною ще більшою. Розміри цегли в спорудах 30—40-х років XII ст. в Придніпровських землях найчастіше: 18—27x26—35x4,5 см.

Оскільки в муруванні за новою системою відсутні шари каміння, то правило перев'язки цегли стає обов'язковим. Здебільшого цеглу клали, перемежовуючи сторчкові й довжкові ряди. За характером таке мурування є близьким до системи, притаманної романській архітектурі, хоча її використовували візантійські і балканські майстри.

Розчин залишається таким самим, як і в попередні часи: вапно з домішкою товченої цегли — "цем'янки". Шви поміж шарами цегли акуратно підрізають. Іноді на фасадах застосовують тинькування (Чернігів), хоча численні окраси з цегли (Київ, Смоленськ) свідчать про те, що тинькування вживалося не завжди.

Новими конструкціями, що набувають розповсюдження на Русі з 30-х років XII ст., є хрещаті склепіння, якими здебільшого перекривають бокові приміщення першого поверху, що також вказує на близькість до романської будівельної техніки. Техніка мурування, особлизо у чернігівських майстрів, стає віртуозною. Чернігівські, смоленські, гродненські і рязанські "плінфоделателі" на ребрах цегли ставили свої знаки у вигляді літер, геометричних фігур тощо.

Суворе дотримання традицій спостерігаємо і в типах та композиціях споруд. У будівництві культових споруд домінує установлений ще в Успенському соборі Печерського монастиря в Києві зразок: монастирський шестистовпний хрестовобаневий храм, з трьома апсидами, однією банею, без веж, але часом з численними прибудовами — каплицями. Поряд з шестистовпними спорудами набувають розповсюдження і спрощені чотиристовпні будівлі, особливо в другій половині XII ст. Зрідка трапляються безстовпні храми (Чернігів, Смоленськ, Переяслав). Отже, істотних змін в типах споруд, порівняно з попереднім періодом, не спостерігається, крім архітектури другої половини XI — початку XII ст. На відміну від попередніх часів композиційно споруди стають більш статичними.

Істотні відміни, що відрізняють новий стильовий напрям від попереднього, простежуються в архітектурних формах і декорі фасадів. Замість плоских пілястр-лопаток фасади членуються пілястрами з напівколонами, що є найхарактернішою ознакою споруд 30 —80-х років XII ст. в Київській, Смоленській, Чернігівській, Рязанській та Волинській землях.

За тих часів особливого значення для розвитку давньоруської архітектури набувають посилені зв'язки з країнами Західної Європи, що позначалося на стильових рисах споруд. Якщо тип храму залишається канонічним хрестовобаневим, що диктується православними канонами, то у формах візантійські традиції зникають, а натомість з'являються романські риси, які в цей час домінують в архітектурі Європи. За словами академіка Б. О. Рибакова: "Русь у XII ст. була наче співавтором в створенні різноманітних форм романського стилю Європи і Кавказу". Найбільше вплив романської архітектури позначився на кам'яному будівництві Володимиро-Суздальської та Галицької земель, а також в різьблених білокам'яних капітелях і деталях фасадів чернігівських будівель XII ст. В спорудах Придніпровської архітектурної школи зникають меандрові орнаменти, характерні для храмів

157

XI — першої чверті XII ст. їх замінюють аркатурні фризи, що складаються з лекальних частин аркатури і перебрикового пояса. Ця форма, притаманна романській архітектурі, стає однією з ознак нового стильового напряму.

Близькими до форм романської архітектури є також перспективні портали, що поряд з декоративними нішами на фасаді прикрашаються фресковим живописом. Площину фасадів членують вузькі високі вікна з прямими відкосами. Трактування фасадів набуває графічних форм на відміну від живописного принципу стилю XI ст.

Суттєвими стають відміни і в інтер'єрах споруд, хоча тут "канон" Успенського собору Печерського монастиря діє більшою мірою. Виступи антів внутрішніх хрещатих в плані стовпів зменшуються, що згладжує диференціацію внутрішнього простору. Інтер'єр сприймається як єдиний простір, спокійно і рівномірно освітлений. Затемненою частиною залишається лише нартекс. Першою з відомих нам споруд стильового напряму 20—80-х років XII ст. був Собор Федорівського монастиря, збудований майстрами Мстислава Володимировича. Як відомо, Мстислав був онуком англійського короля Гарольда І і підтримував жваві стосунки із західними країнами. Собор до наших днів не зберігся, проте археологічними дослідженнями добре вивчено його архітектуру. Це був шестистовпний хрестовобаневий храм типу Успенського собору Печерського монастиря, побудований в техніці рівношарового цегляного мурування. Фасади розчленовано плоскими пілястрами, подібно до споруд попередніх часів.

Після закінчення будівництва Федорівського монастиря майстри князя Мстислава на його замовлення будують у 1132—1136 рр. в Києві на Подолі церкву Богородиці ПирогощІ, де риси нового стильового напряму оформилися остаточно. За типом це порівняно невеликого розміру (14 x 19 м) шестистовпний хрестовобаневий храм з однією банею. Фасади церкви розчленовані пілястрами з півколонами, що є характерним для стильового напряму. Площини фасадів майже позбавлені декору. Як можна гадати, їх прикрашав лише аркатурний фриз під закомарами та над карнизом бані. Розпланування церкви було зроблено неточно, а цегла, з якої її побудовано, гіршої якості, ніж в княжих спорудах попередніх часів.

У 1144 р. майстри князя Всеволода Ольговича, можливо, ті, які будували церкву Богородиці Пирогощі, зводять церкву Георгія в Каневі, пізніше перейменовану на Успенський собор. Церква найкраще з усіх пам'яток Київської Русі зберегла свої первісні форми, її лише отинькували і незначною мірою переробили в класичних формах на початку XX ст. Це шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією банею. Фасади розчленовані пілястрами з напівколонами, площини яких прикрашено декоративними напівциркульними нішами. Фасади і підбаневий простір оздоблені тонкими лізенами та аркатурним орнаментом. На триступеневих порталах збереглися залишки фресок. Хори розташовані над нартексом, куди ведуть сходи, зроблені в товщі західної стіни.

Найвідомішою пам'яткою архітектури XII ст. є Кирилівська церква в Києві, збудована в середині XII ст. Мономаховою онукою Марією Мстиславівною на спомин свого чоловіка — київського князя Всеволода Ольговича (помер 1146 р.). Церква була собором феодального "вотчого" монастиря, що належав чернігівській династії князів Ольговичів.

Під барочним одягом XVII— XVIII ст. Кирилівська церква добре зберегла свої первісні форми. За типом це шестистовпний хрестовобаневий храм, досить великого розміру (15 x x 20,5 м). В пропорціях плану застосовано ту саму систему ("20 мір в ширину і 30 мір в довжину"), що й в Успенському соборі Печерського монастиря. Будували церкву київські майстри (про що свідчить відсутність знаків на ребрах цегли, так само як і в церкві Богородиці Пирогощі), певно, не дуже високої кваліфікації. Цегла відформована та випалена гірше порівняно зі спорудами часів Мономаха.

Будівничі не спромоглися точно поставити підбанник на підпорні арки, тому баня церкви здається важкою і непропорційною щодо самої споруди. Вузенький аркатурний фриз під закомарами оперізував церкву, могутні півколони членують фасадні площини. Триступеневі

158

перспективні портали прикрашені орнаментальним фресковим розписом. Нартекс церкви вузький, затемнений, з численними аркасолїями, де стояли саркофаги князів з династії Ольговичів, в тому числі й героя "Слова о полку Ігоревім" — Святослава Всеволодовича.

На другому поверсі з правого боку розташовані широкі й світлі, як і в Успенському соборі Печерського монастиря, хори з каплицею ігумена. Туди ведуть вузенькі сходи, розташовані в товщі північної стіни — вони замінили традиційні вежі з гвинтовими сходами, притаманними для будівництва часів Володимира Мономаха. Навколо церкви — з південного, північного і, можливо, із західного боків у пізніші часи прибудовано каплички, певно, князівські або боярські усипальниці. Уславлена Кирилівська церква всесвітньовідомим фресковим розписом XII ст. та прекрасними творами М. О. Врубеля, виконаними під час реставрації церкви наприкінці XIX ст.

Певно, до третьої чверті XII ст. можна віднести невеликий чотиристовпний храм в Зарубському монастирі на Дніпрі, де містився важливий стратегічний пункт Київської землі. Храм мав півколони на фасадах, і, судячи з археологічних знахідок, деталі з лекальної цегли. Чотиристовпною була і Василівська церква в Києві, яку побудував на Старому дворі в київському дитинці у 1183 р. князь Святослав Всеволодович. Церкву зруйновано разом з Михайлівським Золотоверхим собором у 1935 р. Побудовано її з маломірної плінфи, що є характерним для наступного стилістичного напряму. При традиційній схемі фасадів з півколонами і витягнутою по осі композицією основного об'єму, архітектура церкви має істотні відміни, що наближує її до архітектури пізніших часів: пропорції значно стрункіші, фасади оздоблені візерунками з поставленої на ребро плінфи, віконні відкоси не прямі, а скошені. Самі півколони стрункіші і тонші за півколони попередніх споруд.

До архітектури Переяславської землі XII ст, можна віднести, за літописом, лише одну споруду — Іванівський монастир. Більше даних дають археологічні дослідження. Ще у XIX ст. досліджено фундаменти невеличкої безстовпної церкви під підлогою сучасного Успенського собору. Церкву вимуровано з великоформатної цегли (31 x 25 x 5 см), що свідчить про будівництво до 1170 р., але з характерною для XII ст. системою кладки "opus isodos". Бокові фасади прикрашені типовими для стилю, що ми розглядаємо, пілястрами з півколонами. В плані церква була однонефною з апсидого. Система перекриття, певно, така сама, що й в інших переяславських церквах кінця XI ст., тобто застосовано своєрідну систему різнорозмірних арок, що в подальшому відома в ряді споруд Пскова.

Другу переяславську споруду XII ст. відкрито в 1953 р. на стародавньому Окольному місті, там, де пізніше стояла Воскресенська церква. Це великий, типу Кирилівської церкви, шестистовпний хрестовобаневий храм, певно, монастирський, збудований з великоформатної плінфи технікою "opus isodos", типовою для Придніпров'я XII ст. На відміну від загальноприйнятої традиції, на лопатках фасадів не було півколон. Своєрідними виявилися західні стовпи: вони мали не хрещату, як звичайно, форму в плані, а восьмигранну. Для переяславської архітектури взагалі притаманна виняткова різноманітність типологічних рис — жодна переяславська споруда XI—XII ст. не схожа одна на одну.

З усіх Придніпровських земель у XII ст. найвища будівельна майстерність і найдосконаліша архітектура притаманна Чернігівській землі. Це пояснюється тим, що саме в період найбільшого розквіту феодалізму Чернігівське феодальне "королівство Ольговичів", зі стабільною системою васалітету, не тільки потребувало, а й мало можливість споруджувати будівлі, які б найкраще відповідали феодальним вимогам. Тому стиль, який ми розглядаємо, найповніше відобразився в чернігівських кам'яних спорудах.

Чернігівські князі, поряд зі смоленськими і волинськими, ведуть боротьбу за титул великого князя Київського, і неодноразово володіють ним. Сам Чернігів у XII ст. набуває столичних рис: забудовуються "Окольний град", "Третяк" і "Передгороддя", де поряд з ремісничими кварталами розбудовуються боярські садиби, У дитинці чернігівські князі будують церкви, хороми і кам'яні тереми. Чернігівські ремісники виробляли чудову і

159

винятково міцну цеглу, майстерно виготовляли керамічні будівельні деталі — кронштейни, дІнця аркатур, полив'яні плити для підлог. У декорі споруд вони застосовували різьблені білокам'яні деталі. Під час досліджень деяких споруд XII ст. в замуровках знайдено численні різьблені капітелі, наріжні камені, фрагменти ківорію та передалтарних перегородок тощо. На жаль, в жодному випадку не вдалося точно визначити, з якої саме споруди походять ці деталі. Найбільше даних є про те, що білокам'яними деталями прикрашено Благовіщенську церкву 1186 р.

У Чернігові до наших днів збереглися три споруди стилю XII ст.: Борисоглібський і Успенський собори та Іллінська церква. На жаль, жодна з них не має зафіксованої літописом дати, і тому їх датування, з більшою або меншою мірою вірогідності, проводиться за стильовими ознаками та особливостями будівельної техніки. Інші дві споруди, які мають точні дати побудови — Михайлівська церква 1174 р. і Благовіщенська церква 1186 р., відомі з археологічних розкопок. Всі ці споруди збудовані типовим для XII ст. Муруванням "opus isodos", лише останні дві з малоформатної цегли, а перші три — з широкоформатної, що свідчить про їх ранішу будову. Проте характерні лише для XII ст. конструкції (зокрема, хрестові склепіння) і особливо типові для стилю, який ми розглядаємо, форми (півколони на фасадах, аркатура, "перебрик" та ін.) аж ніяк не дають підстав віднести їх до попередніх часів, зокрема до часів Володимира Мономаха, для яких по всій Русі зафіксовано іншу будівельну техніку й інші форми споруд. Така думка підтверджується ще двома спорудами чернігівських майстрів у Рязані — Борисоглібським і Успенським соборами, які копіювали чернігівські, і більш-менш впевнено датуються серединою XII ст.

Виходячи із стилістичних особливостей, найстарішою спорудою нового стилю в Чернігові можна вважати маленьку Іллінську церкву на Болдиних горах. Тип її дуже рідкісний для Придніпровської архітектури: вона одноверха, безстовпна, з однією апсидою, майже квадратним в плані центральним приміщенням, невеликим нартексом, над яким розташовувались дерев'яні хори, та маленьким тамбуром перед входом. Південна і північна стіни прилягають до підпорних арок, що збільшує підбаневий простір і дає можливість поставити підбанник меншого діаметра, як вимагала композиція споруди. Такий тип і прийом перекриття був досить поширений у візантійській. І балканській архітектурах X— XIII ст. З північного боку центральної частини церкви двері ведуть у комплекс печер, які, згідно з літописними даними, викопані Антонієм у 1063 р. У зв'язку з цим виникає думка, що церкву, найімовірніше, збудовано після канонізації Антонія, що сталося на початку XII ст.

Техніка будівництва церкви відрізняється від будівництва споруд Мономахової доби і є типовою для XII ст. Проте в архітектурних формах є риси, що відрізняють її від споруд середини XII ст. і вказують на більш ранній час її побудови. Церква не має напівколон на фасадах і, головне, у декорі підбанника напівколонки не доходять до самого верху — прийом, типовий для архітектури XI — початку XII ст.

На північній стіні церкви над пілястрою зберігся профільований карниз — явище рідке, тому що така форма майже ніде не збереглася в давніх спорудах, а тиньк оброблений під мурування.

Про час побудови другої споруди Чернігова стилю XII ст. — Успенського собору Єлецького монастиря — жодних вірогідних даних немає. Більшість дослідників відносять її до середини XII ст. у зв'язку з типовими для цього часу методами будівництва ("opus isodos", хрещаті склепіння), архітектурні форми (півколони на пілястрах фасадів, аркатурні пояси та орнаменти у вигляді "перебрику" і "городків"). Планово просторова структура, архітектурні форми аналогічні двом спорудам середини XII ст.; Кирилівської церкви в Києві і Успенського собору в Рязані (система пропорцій, притвори-тамбури, хрещальні з південного боку нартекса, абсолютно П-подібні хори, ідентична система рішення фасадів, розташування сходів у північній стіні тощо).

160

На відміну від Кирилівської церкви бокові апсиди Успенського собору Єлецького монастиря нижчі за центральну, що ускладнює композицію споруди. Верх підбанника прикрашений багатше, під аркатурним фризом розташований пояс орнаменту "городками" і, що найбільше відрізняє чернігівську пам'ятку від київської, виняткова майстерність побудови. Точність планування та досконалі пропорції, що наближаються до системи "золотого перетину", віртуозне мурування, чудова якість цегли і особливо керамічних деталей аркатури, в тому числі й кронштейнів, свідчать про роботу майстрів найвищої кваліфікації.

Південні та північні фасади Успенського собору членують пілястри з півколами, на західному фасаді півколон не було. Під закомарами на північному, західному і південному боках тонкою стрічкою проходить аркатурний фриз. Таким самим фризом і орнаментом "городками" прикрашено верх підбанника. Орнамент "городками" не відомий у давньоруській архітектурі, немає його і в інших спорудах цього стильового напряму. Проте він стане характерним для архітектури кінця XI — початку XII ст.

Існує думка, що собор завершувався трьома банями (М. В. Холостенко). Зовні собор був урочистим і ошатним, що підкреслюється досконалістю пропорцій всіх частин споруди. Цим він трохи відмінний від важких і масивних форм Кирилівської церкви в Києві. Взагалі ошатність споруд, так само як і близькість до романського мистецтва, є характерною рисою чернігівської архітектурної школи порівняно із київською.

Особливо вражає гармонійність пропорцій внутрішнього простору. Інтер'єр Успенського собору є прикладом емоційної сили пропорцій як засобу художньої виразності. Почуття спокою і урівноваженості, що викликає інтер'єр собору, підкреслюють рівне освітлення, м'який тон фрескового розпису, стримані окраси архітектурних форм. За характером фресковий розпис собору близький до розписів Кирилівської церкви.

У південному нефі Успенського собору відбудувана апсида маленької хрещальні. її верх прикрашено мальовничим аркатурним фризом з перебриком та карнизною паличкою. Як вже зазначалося, подібні хрещальні відомі в Кирилівській церкві в Києві і Успенському соборі в Рязані.

Третя споруда Чернігова XII ст. — Борисоглібський собор. Дата його побудови також остаточно не з'ясована. За літературним джерелом другої половини XII ст. ("Слово про князів"), собор збудував князь Давид Святославич, що помер 1123 р. І був у ньому похований. Під сучасним собором виявлено рештки споруди кінця XI — початку XII ст., які вважають князівським теремом (М. В. Холостенко). На думку інших дослідників (В. А. Богусевич, М, К. Карrep), це рештки фундаментів первісного Борисоглібського собору на честь Давида Святославича, на місці якого у другій половині XII ст. збудовано собор, який дійшов до наших часів. Справді, форми Борисоглібського собору в порівнянні з собором Єлецького монастиря здаються більш сухими і шаблонними, що може свідчити про пізній період розвитку стилю.

Найближчі аналогії Борисоглібському собору в Чернігові є Борисоглібський собор Смядинського монастиря в Смоленську (початий будівництвом у 1145 р.) та Борисоглібський собор в Рязані (середина XII ст.). Це шестистовпні хрестовобаневі храми звичайного для тих часів типу з напівколонами на трьох фасадах, рядом декоративних ніш (як і в Канівському соборі), аркатурними фризами під закомарами, триступеневими порталами і однією, трохи важкуватою, банею. Нартекс в Чернігівському храмі нечітко виділений: аркасолії, що розташовані в ньому, продовжуються далі в бокових нефах. Це викликано тим, що собор правив за усипальницю чернігівським князям. Згодом навколо храму збудовано притвори у вигляді галерей. В інтер'єрі збереглися залишки омфалію з прикрашених мозаїкою шиферних плит та підлог з майолікових плиток жовтого, зеленого та темно-вишневого кольорів.