Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

101 де поруч з померлим покладено різноманітний супровідний інвентар. Це саме простежується

іна багатьох безкурганних (тобто християнських) кладовищах: в похованнях знаходять кераміку та інші побутові речі, прикраси, елементи одягу. Найчастіше у XI—XII ст. трапляються комплекси із насипним курганом — символом язичництва в поховальній обрядовості, але саме поховання за обрядом інгумації вже проводиться в ямі, тобто виконувалась одна з догм християнської релігії.

Ще одним підтвердженням запропонованої тези щодо синкретизму вірувань є наявність у культурних шарах багатьох давньоруських міст і сіл, які функціонували на початку II тис. н. с., амулетів-оберегів та символів християнської релігії. До останніх належать вже згадувані хрестики та енколпіони, а також іконки прямокутної або овальної форми, виготовлені з різного матеріалу, фігурні підвіски із зображенням святих. На півдні Русі найпопулярнішими були зображення Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона, Гавриїла, Трапляються вироби не тільки місцевого виробництва, а й імпортовані з Візантії та Скандинавії.

Різноманітні і язичницькі амулети. Серед них орнаментовані підвіски круглої форми — символи Сонця, так звані лунниці — символи Місяця, сокирки невеликих розмірів, виготовлені із заліза та кольорових металів — символи Перуна (його символами були ще й крем'яні знаряддя), шумлячі амулети-обереги, що своїм звуком повинні були відганяти злих духів. Крім того, відомі ключики мініатюрних розмірів — символи багатства, кістяні обереги (ікла кабана, ведмедя, так звані "стилі" зігнутої форми, пазурі хижаків), глиняні писанки, що мали очисну, відроджуючу силу тощо. Навіть деякі побутові предмети, наприклад ножі, потрапляючи в поховання, наділялися новими магічними якостями — вони відігравали роль супротивників злих сил.

Нерідко язичницькі та християнські амулети й символи знаходять разом в одному археологічному комплексі. Іноді протилежні, з ідеологічної точки зору, мотиви переплітаються в одному виробі (наприклад, хрест у колі або всередині лунниці).

Розглянуті матеріали дозволяють дійти певних висновків. Можна впевнено говорити, що на рубежі І та II тис. н. е. Київська Русь увійшла в християнський світ як рівноправний партнер і отримала від цієї акції значні та позитивні імпульси, що сприяли розвитку її культури в цілому. Однак в той же час давньоруська епоха стала епохою протистояння старої

інової релігійних систем, що привело до появи такого духовного феномена, як двовір'я. IX— XIII ст. стали перехідним етапом в розвитку християнства на терені сучасної України. Повне утвердження християнства розпочалося в другій половині XIII ст., коли в результаті внутрішнього духовного розвитку суспільства, а також глобальної для країни катастрофи — навали орд Батия і загибелі Київської держави — східні слов'яни повністю повертаються до християнства, а прадідівські божества стають переважно реліктами.

102

9.8. Право і законодавство Київської Русі (О.М.Тараненко)

Найважливішим елементом будь-якої культури, найвищим показником рівня будь-якої цивілізації є її правова система. Повного мірою це стосується і давньоруського суспільства. Незважаючи на те, що вже понад два з половиною століття у світових і вітчизняних наукових колах точаться суперечки щодо витоків і характеру становлення держави і права Київської Русі, вийшли десятки монографічних праць і сотні статей на цю тему, у зазначеній проблемі все ще лишається чимало "білих плям". Ситуація ускладнюється ще й тим, що протягом майже шести десятиліть у межах колишнього СРСР насаджувався стереотип, згідно з яким категорія "українське право" оголошувалася вимислом західних фальсифікаторів і націоналістів.

Першовитоки національної правової культури княжої доби дійшли до нас завдяки праці літописців і археографічним пошукам XVIII—XX ст. Йдеться насамперед про джерела правової культури Київської Русі, викладені Нестором, Сильвестром та іншими літописцями на початку XII ст. і збережені у Лаврентіївському, Іпатіївському та інших списках. Починаючи з XVIII ст. неодноразово видавалися й перевидавалися як складова частина текстів літописів 1, і у окремих публікаціях, у підготовці яких провідна роль належала юристам М. Владимирському-Буданову та С. Юшкову 2. Слід віддати належне історикам Б. Татищеву, M. Карамзіну, В. Крестиніну, М. Колачову, І. Болтіну, які першими відкрили і ввели до наукового обігу тексти "Руської Правди".

На межі XIX—XX ст. нові документи були виявлені П. Мрочеком-Дроздовським, В. Сергєєвичем, Б. Бенешевичем і деякими іншими дослідниками 3. Та все ж видання пам'яток правової культури Київської Русі М. Владимирським-Будановим (особливо договір з Візантією) та С Юшковим (особливо текстів "Руської Правди") виявилися найповнішими та найдосконалішими і стали взірцем для публікацій цих документів 4. До того ж вказані вище тексти "Руської Правди", підготовлені С. Юшковим, були не лише найповнішими за станом на 1935 р., а й першим їх відтворенням на сучасній українській мові.

1 Нестор. Русские летописи на дреішеславянском языке. Сличенные, переведенные и объясненные А. Л. Шлецером / Пер. с нем. Д. Языкова. — Ч. 1. — Санкт-Петербург, 1809; Летописец Персславля Суздальского XVI в. — Москва, 1801; ПСРЛ, 1889; Повесть временных лет, т. 1. — Петроград, 1916.

2 Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права. — Ярославль, 1871. — Вып. 1; К., 1876 (і наступні видання); Руська Правда (тексти на основі 7 списків і 5 редакцій склав і підготував до друку проф. С. Юшков), 1935. У Галичині текст Руської Правди вперше опублікував Кость Левицький.

3Мрочек-Дроздовский П. Исследования о Русской Правде. — Москва, 1881—1886. Вып. l, 2, 3; Мрочек-Дроздовский

П.Новое издание Русской Правды. — Москва, 1907; Сергеевич В. И, Русские юридические древности. — СанктПетербург, 1911; К тысячелетию договора Олега 911 г., ч. 1—11. — Москва, 1912; Бенешевич В. Н. Сборник памятников по истории церковного права, преимущественно русского, кончая временем Петра Великого. — Петроград, 1914. Вып. 1; Устав святого великого князя Владимира о церковных судах и десятинах / Изд. имп. Археографической комиссии. — Петроград, 1915; Памятники древнерусского канонического права, ч. П, вып. 1.

Русская историческая библиотека. — Петроград, 1920, т. XXXVI.

4 Памятники истории Киевского государства IX—XII вв. Подг. к печ. Г. Е. Кочин. — Ленинград, 1936; Правда Русская/ Под ред. Б. Д. Грекова. — Москва; Ленинград, 1940—1963; Памятники русского права. Выпуск первый / Под ред. С. Юшкова. — Москва, 1952; Древнерусские княжеские уставы XI—XV вв. — Москва, 1976; Российское законодательство X— XX вв. / В 9 томах /. Законодательство Древней Руси. Т. I / Под ред. О. И. Чистякова. — Москва, 1984.

103

Дослідженню пам'яток правової культури Київської держави присвячені численні праці російських і західних вчених. Великий внесок у концептуальну скарбницю досліджень найдавніших памяток києво-руської правової культури зробили українські історики права і юристи. Вони не лише ввели до обігу науково обґрунтовані тексти пам'яток, а й розв'язали ряд важливих спеціальних питань з української правової культури.

Слід зазначити, що понад 250 років з часу появи у науковому обігу найдавніших пам яток української правової культури нагромаджено величезний обсяг матеріалу. Проте головні питання, скажімо, про витоки правових норм, залишаються відкритими. В Україні, якщо враховувати, що С. Юшков постійно в ній не жив, протягом останніх 65 років, тобто цілого покоління, не з'явилося жодного фахівця-правознавця, який зосередився б саме на давньоруському праві, а істориків-юристів взагалі у сучасній незалежній державі майже не залишилося. "Білими плямами" арґументовано можна вважати не лише проблеми походження норм розглядуваних пам'яток правової культури Київської Русі, а й питання про "варязько-візантійсько-монголо-слов'янське" юридичне спадкоємство в українських, польських, литовських, грецьких, болгарських, російських та інших системах права взагалі, про їх найглибший порівняльний аналіз, про нагромадження документального і концептуального (філософського, юридичного та історичного) потенціалу з історії вітчизняного права, про дійсно наукову періодизацію його еволюції, про характер взаємовпливу монархічних, аристократичних і демократичних елементів у праві Київської Русі, про форми і методи законодавчого процесу, про причинний взаємозв'язок законодавства русів та суму тих суспільних явищ, за яких воно започатковувалось, про самобутність українського права, про верв, собори, снеми, віча та їх генезис, про роль судових рішень у складанні перших пам'яток права Київської Русі, про суспільний устрій східних слов'ян та їхню державність до появи Київської Русі, про характер військової демократії на Наддніпрянщині і стрибок від первісності до феодалізму, про роль звичаєвого права у законодавстві Київської держави, про функції княжого владування та механізм княжого законодавства, про суть категорій "напівдержава", "дофеодальний період", "дофеодальна держава", "патріархально-феодальні стосунки", "напівпатріархальнонапівфеодальні відносини", "передфеодальний період", "докласова держава" та інше, про слов'янізацію варягів та норманізацію слов'ян, про історичне "старшинство" давньоруського права порівняно з Київською державою тощо.

Навколо деяких із перелічених і багатьох інших проблем точилася гостра наукова дискусія, особливо у XIX — першій третині XX ст. Та вузькі межі параграфу, на жаль, не дають змоги хоча б побіжно проаналізувати навіть поширені точки зору. Нам залишається, спираючись переважно на тексти пам'яток, тобто на першоджерела українського права, та на інтелектуальну скарбницю думок попередніх дослідників, лише у найзагальнїших рисах дати характеристику першовитоків вітчизняної правової культури, що дійшли до сучасника, і які можна штучно поділити на три групи: 1) договори Русі з Візантією; 2) "Руська Правда"; 3) княжі устави та уставні грамоти.

Східна Римська імперія виникла у IV ст. і розвинулась на Балканському півострові, у Малій Азії та південно-східній частині Середземномор'я. Тут мешкали не лише греки, а й сирійці, копти, вірмени та інші народи. Це була економічно розвинена рабовласницька держава з великою кількістю ремісничих і торговельних центрів, централізованим державним апаратом, досконалою податковою системою, високою правовою культурою, що ґрунтувалася на римському праві. Ця культура досить добре віддзеркалюється в завершеному у VI ст. при імператорі Юстиніані і кодексі церковного, кримінального, фінансового, цивільного права, який разом з інституціями та дігестами відомий в історії як кодифікація Юстиніана.

Однак до цього слов'яни вже неодноразово робили набіги на південних сусідів, а незадовго до смерті Юстиніана вони п'ять разів намагалися оволодіти Царгородом. Саме тоді

104

й розпочалися перші дипломатичні контакти Кия з Візантією, тобто започаткувалась дипломатична практика українських пращурів. Справу Кия продовжили у другій половині IX ст. Аскольд і Дір, які двічі поверталися з переможних походів на Візантію з багатою здобиччю. У цей час імператор Василь І змушений був відбиватися не лише від слов'ян, а й арабів, лангобардів та інших завойовників, а Візантійська імперія дедалі більше знесилювалась. Саме тому є всі підстави погодитися з твердженням, що посольство русів у Царгороді з'явилося ще у 838-839 рр.

На сьогодні в науковому обігу існують чотири тексти договорів Київської держави з Візантією X ст. (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не в ориґіналах, які, мабуть, писалися у двох примірниках (на грецькій і давньоруській мові), а у складі "Повісті минулих літ", тобто копій, знятих літописцем з грецького ориґіналу. Найдосконалішими вважаються тексти договорів, вміщених у Радзивилівському (друга половина XV ст.) та Лаврентіївському (1377 р.) літописах. Для їх реставрації В. Владимирський-Буданов та інші дослідники використовували також Троїцький, Іпа-тіївський (початок XV ст.), Московсько-Академічний (друга половина XV ст.), Хлєбниковський (середина XVI ст.) та інші списки. У візантійських джерелах тексти договорів не збереглися зовсім, що й дало підставу для численних суперечок щодо їх походження і достеменності.

Так, одні дослідники вважають, що договору 907 р. взагалі не було, інші визнають його окремішність, а наступну угоду 911 р. — доповненням і розвитком попередньої ухвали. Заслуговує на увагу і припущення щодо підписання багатьох актів додержавної Русі з Візантією протягом V—VIII ст. під час походів. Переважно це локальні договори про перемир'я, про долю полонених, про військову здобич, про торговельні стосунки 5, тексти яких до нас не дійшли, але більшість їхніх положень відтворено саме у наступних договорах, особливо датованих 907 і 911 рр., тобто "здобутими у боях" Олегом.

5 Патріарх Фотій зазначає і конкретну дату одного з таких договорів — 866—867 рр.

Головна риса договорів — це юридичне закріплення в стосунках Києва і Царгорода панування сили, тобто мілітарне мислення, що було на той час цілком природним. Виходячи з того, що у 907 р. відбувся переможний похід Олега на Царгород, саме тоді, напевно, і був підписаний прелемінарний мирний договір, достеменний текст якого для нащадків втрачено, але деякі його положення повторені в угоді 911 р.

Зміст "Олегових" угод свідчить про сталий державний устрій Київської Русі, очолюваної великим князем, який здійснював право зовнішніх стосунків, спираючись на верхівку з "світлих бояр", про прагнення Русі і Візантії до тривалих мирних взаємовідносин, про розмежування суспільства на багатих і бідних та їхнє різне правове становище, про високу оцінку візантійськими колами хоробрості й майстерності руських дружинників, які протягом IX—X ст. досить часто виступають на боці Царгорода у його війнах з Критом, лангобардами та іншими завойовниками, про досить високий рівень права успадкування на Київщині, що знало вже тоді не лише успадкування за звичаєм, а й за заповітом. Положення щодо доведення факту здійснення злочину (ст. 3 договору 911 р.), покарання за удар мечем або застосування іншої зброї (ст. 5), вбивство злодія на місці злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій опинився в руках постраждалого (ст. 6), недопущення самоуправства (ст. 7), повернення збіглої челяді (ст. 12) та утікачів-злочинців (ст. 14) відтворені у Короткій та Розширеній Правді, що свідчить про їх давньоруське походження.

Високий рівень правової культури і гуманізм укладачів розглядуваного документа віддзеркалюється, зокрема, у ст. 8, яка відкидала пануюче у Європі на той час "берегове право", тобто право на майно з розбитого чужоземного корабля, і встановлювала взаємні

105

обов'язки русІв та греків щодо надання допомоги постраждалим, — засвідчувала, що обидві сторони прагнули до безпеки міжнародних торговельних шляхів. Ст. 13 про гарантування отримання майна нащадками померлого іноземця, які проживали на його батьківщині, та заборону привласнювати це майно місцевій владі, взагалі "обігнала" західноєвропейське право майже на тисячу років і є найдавнішою нормою міжнародного приватного права.

Деякі автори, аналізуючи договори 907 і 911 рр., занадто прагнуть підкреслити, що зобов'язання греків перед Києвом були набагато вищими, ніж зворотні. Справа в тому, що до нас дійшов лише той текст, який вміщував саме такі зобов'язання, а ще один примірник, де віддзеркалювалися зобов'язання Русі щодо Візантії, залишився в Царгороді і втрачений, мабуть, назавжди. Тому проаналізувати їх, довести їх вірогідну ідентичність або можливу розбіжність, природньо, немає можливості.

Мирний договір діяв майже 30 років. Сталося так, що київський князь Ігор, як і його попередник Олег, вирушив з походом на Візантію за чотири роки до своєї смерті, тобто у 941 р. Про причини чергової війни ні давньоруські літописці, ні грецькі історики нічого не повідомляють. Можливо, це сталося після спроб Царгорода скасувати або порушити умови 911 р. Як би там не було, але руси зазнали поразки, і Ігор майже три роки готувався до нового походу. Однак воювати не довелося. Імператор Роман з дітьми Константином і Стефаном вислали назустріч Ігоревій дружині, яка влітку 944 р. вирушила на Царгород, грецьке посольство з вигідними для неї пропозиціями та даниною, після чого Ігор зі славою повернувся до Києва. Наприкінці того ж самого року був укладений черговий руськовізантійський мирний договір.

У його перших трьох статтях наголошується на непохитності миру Русі з Візантією, "поки сяє сонце і існує сам мир", на суворій карі щодо його порушників, на праві русів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов'язкові грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Царгороді та постачати руських купців всім необхідним протягом шести місяців їх перебування у Візантії. Мабуть, у зв'язку з останнім ставали більш жорсткими, порівняно з 911 р., правила в'їзду до Візантії: раніше для цього вистачало однієї печатки, а тепер руси повинні були мати з собою спеціальну княжу грамоту, в якій поіменно перераховувалися всі гості. Без такого дозволу вони затримувалися, а в разі опору їх дозволялося навіть вбивати. Ст. 2 обмежувала обсяг торговельних операцій та свободу пересування руських послів і купців: жити вони могли лише у передмістях Царгорода, а у столицю заходили лише без зброї, не більше як 50 осіб і тільки у супроводі імператорського чиновника. Зимувати руським купцям у Візантії заборонялося. Цілком можливо, що такі заходи були викликані не досить чемним ставленням русіс до грецького населення, з вчиненням з їх боку кривди і бешкетів.

Стаття з договору 944 р. відтворювала відповідальність грецької сторони за приховування втікача-челядина з русів, а ст. 4 встановлювала нові норми у вигляді винагороди за повернення втікача-челядина з греків і вкраденого ним хазяйського майна. Ціна викупу полонених теж падала вдвічі, причому стосовно греків вона встановлювалася диференційовано (від п'яти до десяти золотників), а русів — єдина, та ще й найвища (десять золотників). Напевне, це пояснюється тим, що візантійці не нападали на територію Київської Русі, а могли захоплювати з числа русів лише полонених "найвищого гатунку" — купців або княжих дружинників.

Обопільна дипломатична гнучкість сторін у договорі виявлялася ще й у тому, що Київщина відмовлялася від зазіхань на Херсонес, а Візантія зобов'язувалась надавати князю військову допомогу в приборканні херсонеситів (ст. 8). Про те, що греки боялися нових походів русів, є у ст. 10 договору, яка забороняла останнім під приводом захисту інтересів рибалок-херсонеситів зимувати у гирлі Дніпра та на узбережжі Дніпровського лиману. З іншого боку, вони розраховували на допомогу Русі у захисті своїх кримських володінь від

106

нападу болгар, що є у ст. 11 і 15. Однак ці сподівання, як показала подальша практика, виявилися марними.

Розглядуваний документ, як і договір 911 р., вміщує правові норми щодо корабельних аварій (ст. 9), вбивства християнина або русина (ст. 13), завдання тілесних пошкоджень (ст. 14), але віднині самосуд над греками заборонявся (ст. 12).

Договір 944 р. вміщує чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї, що вибиває ґрунт у прихильників його тлумачення як документа суто візантійського походження. Та найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про звичаї, а й про Устав, тобто писаний Закон руський, що діяв, на думку окремих дослідників, не лише у X, а й у IX, VIII і навіть у VII ст. 6

Як і угода 911 р., договір 944 р. зберігав силу майже 30 років, незважаючи на те, що через рік після їх укладання руські князі доступалися троном своїм наступникам. Під час князювання Ольги русько-візаптійські стосунки виявились найтеплішими, і лише за доби її сина Святослава та приходу до влади у Царгороді імператора Іоанна і Цимісхія спалахнула русько-візантійська війна, яка точилась переважно на території Болгарії. У квітні 971 р. 30тисячне військо Святослава було оточене у ДоростолІ загонами ЦимісхІя, що набагато переважали його за кількістю. За такої несприятливої для "тавроскіфів" 7 ситуації 23 липня цього самого року з'явився черговий договір, за яким Святослав присягнув "мати мир і міцну дружбу з Іоанном до кінця світу" (ст. 1), ніколи не йти з війною ні на греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої угоди (ст. 4).

Відверто кажучи, це була капітуляція русів, що пом'якшувалась можливістю безперешкодного повернення Святослава до Києва, але придунайськІ землі для давньоруської держави втрачались надовго. Розглядуваний документ складається лише з чотирьох невеличких статей 8, не вміщує юридичних норм, які б збагачували ті чи інші правові інституції, і тому з точки зору юриспруденції набагато бідніший, ніж його попередники — 911 і 944 рр.

6 Мироненко О. М. Українське державотворення: невитребуваний потенціал. — К., 1997, с. 207, 224—225, 277—282, 553—555.

7 Так називали русів грецькі історики.

8 Треба підкреслити, що нумерація статей договорів умовна, бо введена лише у XIX— XX ст. Загальновизнаною для договорів 911 І 944 рр. є нумерація М. Владимирського-Буданова, а для договору 971 р. — С. Юшкова та О. Зимина.

Звернемо увагу, що при публікації пам'яток руського права у 1952 р. за редакцією С. Юшкова договори з Візантією увійшли до цього видання, але через 32 роки його учні — автори згаданого вище збірника документів "Законодавство Давньої Русі", зовсім їх не врахували, мотивуючи це тим, що договори Русі з греками — міжнародно-правові документи, тобто вони є пам'ятками права, але не пам'ятками законодавства. З таким твердженням можна погодитися лише частково, тому що договори 911 і 944 рр. вміщують чимало кримінальних, цивільних, процесуальних норм, встановлюють відповідальність за вбивство, крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Як вже підкреслювалося, деякі з таких правових норм зафіксовані в Законі руському, а більшість відтворено у "Руській Правді".

Якщо припустити, що згадуваний вище Устав, або Закон руський, справді існував, то, вірогідно, він виник не внаслідок законодавчої діяльності київських князів, а був письмовим зведенням звичаєвого права русів, на основі якого здійснювалось судочинство, тобто прототипом "Руської Правди". Судячи з літописів, перші правотворчі спроби здійснювала

107

Ольга у низці уставів та уроків, тобто фінансових та адміністративних розпоряджень, спрямованих проти повсталих древлян, на створення системи погостїв, нормування повинностей, збирання данини, централізацію держави, низведения місцевих князів до рівня бояр або посадників великого князя, на охорону життя князівських дружинників тощо. Справу зміцнення юридичної бази князівства продовжив Володимир Великий з його Уставом про десятини, суди і людей церковних та Уставом земляним, де визначались основи державного устрою та правове становище дружинників. Володимир спочатку ввів смертну кару за вбивство і розбій, а потім, з метою поповнення княжої казни, знов повернувся до грошових штрафів за ці злочини. Однак, з одного боку, достеменні тексти таких правотворчих актів київських князів нам невідомі, а з іншого, вони, імовірно, стосувалися лише окремих казусів і тільки доповнювали звичаєве право.

Після смерті Володимира Великого спалахнула боротьба за київський стіл між його синами. Переможцем виявився Ярослав, який уклав юридичний збірник, що увійшов в історію під назвою "Правда Ярослава", або "Найдавніша Правда". В основі цієї кодифікації також лежить давньоруське звичаєве право. Умовно її можна поділити на чотири частини: 1) правові норми про вбивство (ст. 1); 2) правові норми про тілесні ушкодження (ст. 2—7); 3) правові норми про образу (ст, 8—10); 4) правові норми про порушення права власності (ст. 11—18). Однаково каралось і навмисне, і необережне вбивства. Звичай кривавої помсти залишився і при побитті людини, та, якщо постраждалий не мав такої змоги, винуватець повинен був сплатити йому як за образу, так і за лікування. Штраф у 3 гривні встановлювався за втрату пальця, 12 гривень — за удар батогом, жердиною, рогом, неоголеним мечем, 40 гривень — за відтинання руки або ноги.

Звернемо увагу, що образа гідності людини каралася досить жорстоко: скажімо, за висмикування частини вусів або бороди треба було сплачувати штраф учетверо більший, ніж за відсічення пальця. Інші статті "Правди Ярослава" регулювали порядок відшкодування постраждалим порушеного права власності на челядь, коней, зброю, одяг та інше майно, його повернення господарю. Про високий рівень правової думки в Київській державі свідчить відмежування права власності від права володіння (ст. 13 і 14). Вільний громадянин міг отримати винагороду від хазяїна холопа, який його вдарив, або просто вбити цього холопа.

Як бачимо, "Найдавніша Правда" не розглядала питання щодо правового становища челяді і холопів, про спадкоємство, про земельну власність тощо. До нормотворчої діяльності Ярослава Мудрого належать не лише 18 проаналізованих статей, а й "Покон вірний" або "Урок про віри", укладений за доби княжіння Ярослава, але включений літописцями до "Короткої Правди" після тексту "Правди ЯрославичІв". "Покон вірний" ставить у законодавчі межі діяльність особливих посадових осіб — вірників, які призначалися князем для збирання на місцях податей у княжу скарбницю і виконання окремих судових функцій. Вірник повинен був перебувати у тій чи іншій місцевості не більше тижня, але утримуватись за рахунок її мешканців. Покон встановлював межі грошових відрахувань і харчового задоволення чиновників та їхніх помічників (отроків), тобто обмежував їхнє свавілля.

З іменем Ярослава більшість дослідників пов'язує і Урок мостпикам, тобто установлення про побори на користь княжих службовців, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових.

Прагнення Ярослава Мудрого до створення юридичного підґрунтя Київської держави продовжили після 1054 р. його три сини, які періодично збиралися на княжі з'їзди, де розглядали найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики та приймали нові законодавчі акти. Нормотсорча діяльність Ізяслава, Всеволода і Святослава відбивається в першому Великому доповненні "Руської Правди", яке отримало назву "Правда Ярославичів", або "Устав Ярославичів". Значну роль у розробці цих правничих документів відіграли

108

київський воєвода Коснячко Перенег (Печеніг), вишгородський посадник Микула Чудин та княжий радник Никифор (Микифор) Киянин.

"Правда Ярославичів" спрямована насамперед на охорону життя княжих чиновників, княжої власності і власності найвпливовіших посадових осіб Давньоруської держави. Найвищі штрафи (80 гривень) встановлювалися за вбивство дворецького, під'їзного, тіуна і старшого конюха, значно менші (12 гривень) — за вбивство старости, найменші (5 гривень)

— за вбивство княжого рядовича. До юрисдикції князя поступово втягувалась і верв: якщо вбивцю не знаходили, то віру сплачувала саме верв, у якій було знайдено тіло загиблого. У разі, коли постраждалий скоював злочин, то його могли "вбити як собаку" без сплати віри. ЦІ норми зафіксовано у ст. 19—25 "Правди Ярославичів", тобто перші її сім статей запобігали посяганням на життя служилих людей.

Значним кроком у розвитку правової культури Київського князівства стали дві наступні статті, де встановлювалося покарання за вбивство смерда або холопа у 5 гривень та за вбивство раби-кормилиці або дядька-вихователя — 12 гривень.

"Правда Ярославичів" визначала відповідальність за крадіжку чи загибель княжого коня, корови, теляти, вівці залежно від якості і віку худоби (ст. 28, 31), підпалення княжої борті (ст. 32), нищення межових знаків (ст. 34), крадіжку княжого човна (ст. 35), сіна (ст. 39), собаки, яструба, сокола (ст. 37), голуба, лебедя (ст. 36) тощо. Досить високий рівень правової культури укладачів віддзеркалюється у ст. 31 і 40, де спостерігається їхнє розуміння співучасті у скоєнні злочину, прагнення до встановлення персональної відповідальності кожного з його учасників, винагороди викривачам злочину. У ст. 33 законодавець забороняв без княжого дозволу мордувати не лише огнищанина, тіуна або мечника, а й смерда, а у ст. 38 — вбивства злодія вдень або тоді, коли його було зв'язано.

Однак найголовнішими досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна на грошові стягнення, а з іншого — спрямування віри або штрафу не до постраждалих, а до державної скарбниці.

Разом взяті "Правда Ярослава" ("Найдавніша Правда"), "Правда Ярославичів", "Покон вірний" і "Урок мостникам" складають "Коротку Правду", що втілює перший досвід уніфікації і систематизації правових норм давньоруської держави. Ця редакція збереглася всього у двох списках Новгородського літопису й літопису Молодшого ізводу — Академічному і Археографічному, складених приблизно в середині XV ст. Перший з них зберігається нині у Москві у бібліотеці РАН, а другий — у Санкт-Петербурзькому відділенні Інституту історії РАН. Ще 11 списків "Короткої Правди" підготовлялися вже у XVIII—XIX ст. У їх основу покладено названі вище Академічний та Археографічний тексти.

Однак існує ще й "Розширена редакція Руської Правди", яка дійшла до нас у 100 списках як у літописах, так і в "Мірилах Праведних", "Кормчих" та інших юридичних збірниках. Найдавніший з цих списків вміщений у "Синодальній Кормчій" 1282 р. (Державний Історичний музей у Москві), а найповніший — Троїцький список другої половини XIV ст. (Державна бібліотека Росії у Москві).

"Розширена Правда" — це видатна пам'ятка правової культури, дія якої поширювалась на всю територію давньоруських земель. Вона об'єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів, і "Устава Володимира Мономаха", тобто складається з двох частин. Перша має назву "Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська", і вміщує 52 статті — більшість норм "Короткої Правди", доповнений у період з 1072 по 1113 р. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їхніми наступниками новими юридичними нормами зі сфер цивільного, кримінального і процесуального права. Друга частина називається "Устав Володимира Мономаха" і вміщує статті з 53 до 121.

Поява Уставу пов'язана з повстанням у 1113 р. міських низів Києва проти князівської адміністрації і лихварства, Це змусило боярство запросити князювати сина Всеволода Ярославовича — Володимира, який до цього вже княжив у Смоленську, Чернігові, у

109

Переяславі, був відомий як організатор спільних походів князів проти половців, прагненням до "розумного правління", єдності і захисту інтересів руських земель, ліквідації князівських міжусобиць. Невдовзі всі ці погляди він виклав у посланні своїм дітям, яке увійшло в історію під назвою "Повчання Володимира Мономаха".

Перш ніж сісти на Київський стіл, Володимир як тонкий і досвідчений політик зібрав у приміській княжій садибі Берестові нараду, в якій взяли участь київський тисяцький Ратибор, білогородський тисяцький Прокопій, переяславський тисяцький Станіслав та бояри Нажир, Мирослав та Іванко Чудинович. Саме вони ухвалили низку компромісних рішень, вміщених у кількох перших статтях Уставу Володимира Мономаха. Зокрема, це стосується обмеження відсотків за борговими зобов'язаннями, поліпшення становища купців, ремісників та деяких інших положень, для яких притаманні значні поступки міським низам, закупам і смердам. Невипадково на нараду були запрошені три тисяцьких, які керували міськими ополченнями, торговцями і ремісниками. Цілком можливо, що у наступний період Устав доповнювався і переглядався не лише Володимиром Мономахом, а й чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, володимирським князем Всеволодом Юрійовичем та деякими іншими державними і політичними діячами.

Умовно Устав Володимира Мономаха можна поділити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин (ст. 53—66); 2) норми, що регулюють соціальні стосунки у вотчинах (ст. 67—73, 75—85); 3) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90—95, 98—106); 4) норми, що регулюють діяльність судовоадміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86—89, 96— 97, 107—109); 5) норми, що регулюють правове становище холопства (ст. 110—121). Кожній статті розглянутої вище "Найдавнішої Правди" відповідає одна або кілька статей "Розширеної Правди": скажімо, ст. 1 — ст. 1, ст. 2. — ст. 29, ст. З — ст. 25, ст. 4 — ст. 23, ст. 5, 6 — ст. 27, ст. 7 — ст. 28, ст. 19 — ст. 1, 3, 12 тощо. Однак чимало статей "Розширеної Правди", навіть у першій її частині (ст. 1—52) у "Короткій Правді" не відображені, що свідчить про те, що вони, мабуть, є результатом законодавства більш пізнього часу. Зокрема, це стосується встановлення найвищої міри покарання — віддавання на поталу (ноток і розграблєніє), дикої віри — віри за чужу провину (ст. 4—8), введення грошової кари за вбивство представника молодшої княжої дружини (ст. 11) або ремісника (ст. 15), звільнення від сплати віри (ст. 18—20), випробування залізом або водою (ст. 21—22), відповідальності хазяїна за крадіжку, здійснену холопом (ст. 46) та ін. Деякі статті "Короткої Правди" повторюються у другій частині "Розширеної Правди": про можливість вбити холопа, якщо останній вдарить вільного громадянина, або отримати за це від його хазяїна грошове відшкодування; про кару за висмикування вусів чи бороди; про порушення межових знаків; про підпалення княжої борті; про крадіжку птиці, сіна, човна; про заборону знущання над смердом без княжого дозволу.

"Розширена Правда" в цілому і Устав Володимира Мономаха зокрема набагато ширше регулювали коло суспільних відносин, ніж попередні пам'ятки правової культури Київської Русі. Тут вже закладені не лише норми цивільного, процесуального і кримінального, а й сімейного, шлюбного, спадкоємного, опікунського та інших галузей права, її непересічне значення полягає ще й в тому, що вона викопувала немовби "миротворчу" функцію між різними суспільними верствами в державі. Пом'якшувалося правове становище закупів, обмежувалося свавілля з боку їхніх хазяїв. Віднині закупам дозволялося вирушати на пошуки грошей для повернення боргу, оскаржувати дії свого хазяїна. Останній вже не мав права продати закупа у холопи, але за крадіжку або втечу від власника закуп все ж перетворювався на холопа. Закуп не повинен був відшкодовувати хазяйського коня, коли той загинув під час роботи на полі або був викрадений з хазяйської стайні.

Устав Володимира започаткував перші кроки щодо визначення правового статусу жінки. За її вбивство, як і раніше, сплачували лише половину віри у випадку, коли вона визнавалася

110

винною, а за вбивство дружини, не винної перед чоловіком, накладалось повне покарання. Заборонялось також вбивати холопа "без вини". І взагалі статус холопа швидше наближався до статусу залежкого селянина, що свідчило про важливі суспільні зрушення в Київському князівстві.

Ще один різновид редакцій "Руської Правди", що дійшов до нашого сучасника, — "Скорочена Правда", обидва списки якої (Толстовський IV та Оболенський І) складено у середині XVII ст. і зберігаються у Петербурзі (перший — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, другий — у Центральному державному архіві давніх актів). На думку більшості дослідників, ця пам'ятка виникла як результат значного скорочення тексту "Розширеної Правди" вже у XV (С. Юшков), а то й у XVI і навіть у XVII ст. (М. Максимейко).

Третя велика група пам'яток права і законодавства Давньоруської держави — це княжі устави і уставні грамоти. Найвидатніші з них — Устави Володимира Святославича і Ярослава Володимировича. Дослідники називають їх і церковними уставами, тому що вони призначалися переважно для встановлення правових основ взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влад, правового статусу духовенства і юрисдикції руської церкви.

Устав Володимира Великого з'явився у науковому обігу завдяки Г. Міллеру в 1775 р., але за "віком" він старший за "Найдавнішу Правду", тому що виник після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995—996 рр. Володимир видав грамоту, якою визнавав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкви Богородиці, чим і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI— XII ст. До нас дійшли понад 200 списків Уставу в семи редакціях, з яких найстарші (XII—XIII ст.) — Оленівська і Синодальна 9.

9Перша у вигляді Архангельського ізводу зберігається зараз у Державній публічній бібліотеці ім. М. СалтиковаЩсдріна, друга як додаток до Новгородської Синодальної кормчої — у Державному історичному музеї, м. Москва.

Розглядуваний документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини між княжою і церковною владою, визначає місце церковної організації у Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих торговельних, судових зборів і мита, врожаю та приплоду домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей (Ігуменів, ігумень, попів, попадю, поповичів, ченців, дияконів, проскурників, попомарів, калік тощо) від світського судочинства, тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатись у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Зокрема, до компетенції церковних судів віддавалися всі справи про розлучення, про порушення подружньої вірності, про викрадення дівчини або чужої дружини, про зґвалтування, про майнові спори між чоловіком і дружиною, про укладання шлюбних відносин між родичами та свояками, про чаклунство, про спадкоємство братів, про лайливу образу особистості, про церковні крадіжки, про розриття могил, нищення хрестів і навіть покусання один одного під час бійки або сварки. Міри покарання, як правило, в Уставі не визначались. Якщо та чи інша справа торкалась інтересів і церковних і княжих людей, то її розглядав спільний суд. Багато правових норм Уставу виходили з біблійних заповідей, Еклоги — візантійського законодавчого зводу VIII ст., "Закону Судного людем" — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зводу законів IX ст., П'ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам'яток світової правової культури.