3. Істинність і правильність мислення

Розрізняють істинність і правильність мислення. Ці поняття не тотожні, а тому їх не можна змішувати. Поняття «істинність» - відноситься до змісту думки, а поняття «правильність» - до форми думки, її будови.

За конкретним змістом міркування може бути істинним або хибним.

Істинне міркування - це таке міркування, котре відповідає тому, що є насправді. Істинне міркування правильно, адекватно відтворює об'єктивну дійсність.

Якщо ж міркування не відповідає тому, що є в дійсності, викривлює її, то воно є хибним міркуванням.

Після весни неминуче настає літо (істинне).

Економічна освіта стала потребою сьогодення (істинне).

Жодна мрія людини не є нездійсненною (хибне).

У нашій державі відсутнє безробіття, (хибне).

За формою (структурою) мислення буває правильним або неправильним.

Правильне міркування - здійснюється відповідно до правил і законів логіки. У правильному міркуванні висновок випливає із засновків з логічною необхідністю.

Неправильне міркування - це те, в якому внаслідок порушення законів та правил логіки припускаються логічних помилок. Логічні помилки можуть виникати як ненавмисно (через незнання) - паралогізми, так і навмисно (свідомо) - софі; ми.

Софізм - міркування, яке ґрунтується на свідомому порушенні законів і принципів формальної логіки, на навмисному використанні хибних аргументів для досягнення перемоги в дискусіях, публічних диспутах, суперечках. Софістичне міркування має на меті свідоме введення опонента в оману і обґрунтування неправдивого твердження, очевидної нісенітниці.

Так, ще з античності часів відомий софізм «Рогатий»:

• Ти маєш те, чого не губив.

• Рогів ти не губив.

• Отже, у тебе є роги (тобто, ти - рогоносець). Інший приклад софістичного міркування:

• Чи знаєте Ви, про що я зараз хочу Вас запитати ? -Ні.

• Чи знаєте Ви, що говорити неправду - це недобре ?

• Звичайно, знаю.

Але ж саме про це я збирався Вас запитати, а Ви відповіли, що не знаєте. Отже, виходить, що Ви знаєте те, чого Ви не знаєте.

Ці міркування з першого погляду здаються правильними, хоча висновки в них - хибні. Але в міркуваннях допущені логічні помилки, які людина, не знайома з логікою, навряд чи зможе відразу знайти.

Наприклад, софізм «Рогатий» грунтується на порушенні логічного закону тотожності. Висловлювання «те, що не губив» можна трактувати по-різному. Воно може означати «те, що мав і не загубив», а інколи - просто «те, що не загубив (незалежно від того, чи мав щось чи не мав)». В першому засновку софізму "Рогатий": «Ти маєш те, чого не губив» зворот «те, чого не губив» повинен означати «те що ти мав і не загубив», інакше цей засновок виявиться хибним. Але в другому засновку: «Ти роги не губив», той самий зворот «те, що не губив» - набуває іншого значення, бо висловлювання «роги - це те, що ти мав і не загубив» є очевидно хибним.

Ще один приклад софізму:

Ліки, які вживає хворий, є добро.

Чим більше робити добра, тим краще.

Отже, ліків слід приймати якомога більше.

Недоречність одержаного висновку випливає із безпідставного ототожнювання зовсім нетотожних понять. Йдеться про слово «добро», що вживається у вихідних думках, які передують висновку. У першій думці слово «добро» має смисл оцінки конкретної дії (вживати ліки, що призначив лікар, для конкретної людини у конкретному випадку - корисно). Тут слово «добро» означає практичну доцільність певного вчинку. У другій думці слово «добро» вживається в загальноетичному плані, як протилежність поняттю «зло».

Основним завданням логіки є аналіз правильних міркувань. Логіка намагається виявити і дослідити схеми таких міркувань, встановити їх типи, визначити загальні критерії правильності. Неправильні міркування в логіці аналізуються лише з точки зору тих помилок, які в них допущені.

У правильно побудованому міркуванні з істинних засновків (вихідних суджень) неможливо отримати хибний висновок. Тобто, якщо міркування є правильним і його засновки є істинні, то отриманий висновок завжди буде істинним.

У неправильних міркуваннях з істинними засновками висновок також може бути або істинним, або хибним:

а) Будь-який університет є вищим навчальним закладом (істинне).

Тернопільська академія народного господарства- не університет (істинне).

Отже, Тернопільська академія народного господарства не є вищим

навчальним закладом (хибне).

б) Будь-який університет є вищим навчальним закладом (істинне).

Тернопільська школа №3 - не університет (істинне)

Отже, Тернопільська школа № 3 не є вищим навчальним закладом (істинне).

Отже, щоб у процесі пізнання було досягнуто істини, необхідно дотримуватись таких двох умов:

1. Вихідні судження (засновки), з яких будується міркування, мають бути істинними.

2. Структура міркування має бути правильною.

Схема 2. Характерні риси правильних міркувань

		Правильне міркування
Висновок випливає із засновків з логічною необхідністю			Загальна схема такого міркування виражає логічний закон				У ньому дотримуються всі правила логіки
Якщо міркування побудоване правильно, і при цьому воно спирається на істинні засновки, тоді висновок завжди буде істинним

Схема 3. Характерні риси неправильних міркувань

4. Основні етапи розвитку логіки

Історія логіки налічує 2.5 тис. років і поділяється на 2 основних етапи: традиційний (IV ст. до н.е. - друга половина XIX ст.) і сучасний (друга половина XIX ст. - до нашого часу).

Розвиток логічних знань на першому (традиційному) етапі відбувався досить повільно. Логіка як самостійна наука почала формуватися в Індії, Греції в середині І тисячоліття до нашої ери. На початкових етапах її розвитку в Стародавній Індії велика увага приділялася теорії умовиводів, які ототожнювалися з доведенням. У Стародавньому Китаї більшість логічних теорій містилася в трактатах, присвячених питанням філософії, етики, політики. В них акцентувалась увага на таких легічних проблемах, як теорія імен, теорія висловлювань, теорія міркувань, закони мислення.

Найбільш грунтовно проблеми логіки були розроблені і систематизовані в Стародавній Греції в V-IV ст. до н.е. Вже Демокріт (бл. 460-370 pp. до н.е.) торкався широкого кола логічних проблем - інтуіції, аналогії, визначення понять, гіпотези тощо. Сократ (бл. 469-399 pp. до н.е.) висловив своє ставлення до таких засобів дослідження, як індукція і дедукція. Його учень Платон (бл. 427-347 pp. до н.е.) продовжив розробку питання про визначення і поділ понять, логічну форму судження і наблизився до формулювання основних законів логіки. Однак, жоден із зазначених авторів не виділив логіку в самостійну науку.

Це завдання вперше здійснив Аристотель (384-322 pp. до н.е.). Саму логіку він назвав аналітикою. Аристотелем розкрита сутність доведення, прийоми доведення і поділу, вказана різниця між науковим і ненауковим знанням, виведено зміст трьох основних законів формальної логіки: закону тотожності, закону суперечності і закону виключеного третього. На його думку, будь-яке доведення можна побудувати у вигляді певного силогізму, тобто міркування. Свої ідеї Аристотель виклав у працях «Органон», «Метафізика» та інших. За думкою Аристотеля, логіка - це незвичайна наука. Вона дозволяє кожному, хто нею оволодів, отримати певний метод дослідження будь-якої проблеми, бо саме ця наука дає можливість у явному вигляді визначити, що є доведенням, та виділити його основні види та ступені.

Якщо Аристотель у своїх творах головну увагу звертав на дослідження категоричного силогізму, то стоїки займалися, головним чином, тими умовиводами, до яких складовими частинами входили умовні та розділові судження. Вони застосовували ряд логічних категорій, які ввійшли потім у сучасну символічну (математичну) логіку - імплікацію, диз'юнкцію, кон'юнкцію та ін. '

У період середньовіччя логіка Аристотеля користувалася надзвичайно великим авторитетом, але була піддана переробці у відповідності до основних ідей схоластичної догматики. Найбільш відомими представниками цього періоду були французький філософ І. Росцелін (1050-1122 pp.), англійський філософ У. Оккам (1290-1349 pp.), шотландський філософ Д. Скотт (1265-1308 pp.), англійський філософ Ансельм Кентерберійсь-кий (1033-1109 pp.) та ін. Перші три з названих філософів були номіналістами (лат. nomina - назви, імена). Вони визнавали реально існуючими тільки одиничні тіла природи, а загальні поняття вважали лише іменами, назвами класів речей, подібних між собою.

Ансельм Кентерберійський захищав позицію реалізму (лат. realis -дійсний), сутність якого полягає в тому, що загальні поняття розглядались як надприродні самостійні сутності одиничних речей. Ці поняття реалісти вважали первинними, тобто такими, які володіють дійсною реальністю, існуючою незалежно від одиничних речей.

Проміжне положення між ними займали концептуалісти або помірковані номіналісти (лат. conceptus - думка, поняття). До їх числа належав П. Абеляр (1079-1142 pp.). На відміну від номіналістів, вони визнавали, що сутність загальних понять (універсалій) не зводиться до назв, імен, а має мислимий зміст, який, однак, не відображає ніяких сторін реально існуючих речей, що суперечить послідовній матеріалістичній теорії пізнання.

У XVI-XVII ст. у зв'язку з розвитком експериментального природознавства і промислового виробництва стали розповсюджуватися заклики створити нову логіку. Ця ідея була реалізована англійським філософом Ф.Беконом (1501-1626) у праці «Новий органон», яка повинна була, за думкою автора, замінити арістотелівський «Органон». Ф. Бекона називають творцем індуктивної логіки, тому що основним методом експериментального пізнання він вважає індукцію.

У XIX ст. англійський філософ і логік Джон Стюарт Мілль (1806-1873) систематизував дослідження Бекона в галузі індуктивних методів вивчення причинних зв'язків явищ, і з того часу питання індукції стали викладатися в курсах і навчальних посібниках з логіки окремим розділом.

Дедуктивна логіка Аристотеля та індуктивна логіка Бекона-Мілля склали основу навчальної дисципліни, яка протягом тривалого періоду була обов'язковим елементом європейської системи освіти і складає основу логічної освіти в наш час. Цю логіку називають формальною, тому що вона виникла і розвивалась як наука про форми мислення. її називають ще традиційною або аристотелівською логікою.

Подальший розвиток логіки пов'язаний з іменами таких видатних західноєвропейських мислителів, як Р. Декарт, Г. Лейбніц, І. Кант.

Французький філософ Р. Декарт (1569-1650) виступив з критикою середньовічної схоластики. Як і Бекон, Декарт вбачав головне завдання у створенні наукового методу. Але якщо Бекон висував на перший план індукцію, як метод експериментального пізнання, то Декарт, виходячи з даних математики, віддавав перевагу дедукції.

Послідовники Декарта А.Арно і П.Ніколь у 1662 р. написали підручник з логіки «Логіка або Мистецтво мислити», відомий під назвою «Логіка Пор-Рояля» (автори книги були членами релігійної корпорації, що існувала в монастирі Пор-Рояль). Ця книга тривалий час вважалася основним підручником із формальної логіки (до початку XIX ст. він перевидавався щонайменше 48 разів).

Важливий крок у розвитку ідеї математичної (символічної) логіки зробив Г.В. Лейбніц (1646-1716). Застосувавши до логіки математичний метод, він намагався побудувати її, як математичне обчислення. Він першим дав чітке формулювання закону достатньої підстави, започаткував розробку принципів побудови дедуктивних теорій.

Німецький філософ І. Кант (1724-1804) вперше називає аристотелів-ську, схоластичну логіку - формальною логікою, і цей термін стає широко вживаним. І Кант розробляє новий тип логіки, яку він назвав «трансцендентальною», завданням якої є вивчення логічних форм як апріорних (незалежних від досвіду) властивостей розуму, які зумовлюють можливість всезагального і необхідного знання явищ, знання, зміст якого не виводиться із досвіду, не залежить від нього.

Інший німецький філософ Г. Гегель (1770-1831) критикує закони формальної логіки в своїй праці «Наука логіки» і говорить про те, що формальна логіка вивчає лише структуру готового знання, відволікаючись від його виникнення, зміни, розвитку. Закони логіки повинні носити всезагальний

характер, поширюватись на всі сфери дійсності. Такою універсальною логікою є діалектична логіка, основними принципами якої є об'єктивність, всезагальність, розвиток.

Сучасна логіка формувалась наприкінці XIX ст. - на початку XX

ст. її засновником по праву можна вважати німецького вченого Г. Лейбніца. Хоча він жив у XVII ст., однак його праці випереджали свою епоху на декілька століть. Вони не були сприйняті сучасниками. Лише у XX ст., ідеї Лейбніца отримали підтримку і були розвинуті у працях сучасних логіків.

Спочатку сучасна логіка орієнтувалася повністю на аналіз лише математичних міркувань. Цей період в її розвитку іноді називають «класичним». Біля витоків класичної логіки стояли поряд з Лейбніцем відомі дослідники Дж. Буль (1815-1864), А. де Морган (1806-1871), Чарльз Пірс (1839-1914), Г. Фреге (1848-1925). У їхніх працях поступово реалізувалась ідея перенесення у логіку тих методів, які застосовувались у математиці. Результатом цієї роботи стало створення таких розділів сучасної логіки як логіка висловлювань та логіка предикатів. Першою великою працею класичної логіки була книга Б. Рассела і А.Уайтхеда «Принципи математики» (1910 p.).

На початку XX ст. розпочалася критика класичної логіки з різних боків. Результатом цієї критики стало виникнення нових розділів сучасної логіки, які становлять у сукупності так звану некласичну логіку.

Однозначно визначити некласичну логіку неможливо, оскільки різні її розділи досліджують різні типи міркувань. Так, наприклад, у структурі не-класичної логіки виділяють такі розділи:

- алетична логіка, яка розглядає міркування, до складу яких входять такі модальні поняття, як «необхідно», «можливо», «випадково»;

-темпоральна логіка (логіка часу), яка описує логічні зв'язки між висловлюваннями про минуле, сучасне, майбутнє;

- епістемічна логіка, що розглядає міркування, до складу-яких включаються такі модальні поняття, як «спростовано», «доведено», «переконаний», «сумнівається»;

• деонтична логіка (логіка норм), яка розглядає зв'язки нормативних висловлювань;

• аксіологічна логіка (логіка оцінок), яка має справу з поняттями «добре», «погано», «краще», «гірше»;

- логіка дії, яка описує міркування, пов'язані з діями людини.

Перелічити усі розділи некласичної логіки практично неможливо. Можна лише зазначити, що в цілому завдання, яке стоїть перед некласичною логікою, - це повніше описати ті елементи логічної форми міркування, які залишились поза увагою класичної логіки.

РОЗДІЛ 3. ЛОГІКА

ЛЕКЦІЯ. ТЕМА 3.2. ПОНЯТТЯ

1. Поняття як форма мислення. Основні способи утворення понять

2. Обсяг і зміст поняття. Види понять за обсягом і змістом

3. Логічні відношення між поняттями

4. Логічні операції з поняттями

1. Обмеження і узагальнення попять

2. Визначення понять. Основні правила визначення понять і помилки, можливі при визначенні

3. Поділ понять. Основні правила поділу понять і помилки, можливі при застосуванні поділу