2.1. Складові компоненти медіапедагогіки

Останнім часом у світовій науковій педагогічній літературі можна зустріти терміни, до складу яких входить слово медіа: медіапедагогіка, медіаосвіта, медіапсихологія, медіакритика, медіаграмотність, медіакультура, медіашкола, медіатекст, медіаландшафт, медіаконцерн, медіаекологія, медіареальність, медіаконвергенція. Слова ці, як і похідні словосполучення(медійна галузь, медійна освіта, медіатизація культури, наприклад), відсутні у сучасних українських словниках[1,с. 4].

Дослідники сьогодні розрізняють власне журналістську освіту та медіаосвіту (Media Education), або медійну освіту. Розвиток засобів масової інформації/комунікації та їх залучення до процесу навчання і виховання значно активізували творчий пошук педагогів у багатьох країнах. Інноваційна діяльність педагогів, не задоволених традиційними умовами, методами, способами навчання і виховання, була зорієнтована не лише на новизну змісту реалізації своїх зусиль, а передусім на якісно нові результати.

Це й спричинило виокремлення медіапедагогіки в окрему галузь, своїм змістом зорієнтовану на людину[22].

Нині дослідники активно послуговуються термінами, до складу яких

входить слово «медіа». Але якщо «педагогіка – наука про виховання, освіту

і навчання», а «освіта – сукупність знань, здобутих у процесі навчання» або «піднесення рівня знань; навчання», «процес засвоєння знань»тощо, безперечно, право на життя мають обидва нові терміни. Як бачимо, присутність засобів масової інформації у навчальному процесі спонукала до появи й актуалізації нових термінів[ 21,с. 33].

Німецькі дослідники зазначають, що медіапедагогіка є органічною частиною ширшої галузі знання – медіакультури, окремі складові якої виникли «в результаті процесу інтеграції між комп’ютерними науками і сучасними комунікативними технологіями, з одного боку, та відповідними гуманітарними дисциплінами, з іншого» [9, с. 59].

Володимир Робак, зокрема, подає структуру медіакультури як наукового напряму, що складається з взаємозв’язаних частин: медіазасобів, медіапедагогіки, медіапсихології, медіамедицини, медіаправа й медіаетики і пропонує саму медіапедагогіку розлядати як інтегральну галузь знання, хоча в її структурі можна виділити складові частини, характерні саме для педагогічної науки, і пропонує схему структури медіапедагогіки,(Додаток А) де визначено також її зв’язки з теорією і практикою [8, с. 2].

Аналізуючи німецькі напрацювання, В. Робак зауважує: «медійна дидактика – це частина медіапедагогіки, яка досліджує питання застосування медіа у навчальному процесі, передусім розробкою інформаційно-освітніх технологій, особливості організації дистанційного навчання, розробку та апробацію нових медійних дидактичних засобів (навчальних програм, посібників і підручників)» [8,с. 10], також «аналізується взаємозв’язок між медіа і реалізацією цілей, змісту і форм, методів і засобів навчання». За приклад наводить такий аспект, як створення медіапродукту учнями за допомогою медіапедагога, зокрема, зйомки відеофільму або «скерування дітей на вулицю в ролі інтерв’юєрів, де вони опитують дорослих з якогось питання, а згодом аналізують, класифікують відповіді й самостійно роблять висновки» [34, с. 52].

Цікавий досвід використання ЗМІ у навчально-виховному процесі набула Велика Британія. Зважаючи на проблеми тендерної дискримінації, добробуту дітей, меркантильності, збереження традиційної єврейської культури у світі з домінуючим впливом американської поп-культури, міністерство освіти Ізраїлю створило у 1990 р. два комітети з формування

національної програми з медіаосвіти. Як результат – створення програми для всіх рівнів: від початкової школи до вищих педагогічних закладів. Ізраїльська

модель розуміє медіаосвіченість , як інструмент для досягнення соціальних цілей, і хоча ініціатива була проявлена «згори», все ж на сьогодні освітня система стала менш централізованою і деякі школи користуються власними навчальними програмами. Створено кафедри медіа та інформаційних технологій у ВНЗ Польщі, проводяться конференції з питань медійної педагогіки для дітей, молоді, дорослих, людей з особливими потребами [13].

В останні роки медіаосвіта стає предметом розгляду українських науковців. Зокрема, крім статей Інни Чемерис «Медіаосвіта за кордоном: теорії медіаосвіти та коротка історія розвитку» і Володимира Робака «До питання про розвиток медіапедагогіки у Німеччині», можна назвати розвідки Юлії Чернявської [14; 15] «Медіаосвіта у Великій Британії та Канаді» і «До питання розвитку медіаосвіти в школах Західної Канади», Валентини Фатиміної «Журналістська освіта в Німеччині» [11] та ін.

Отже, сьогодні можемо стверджувати, що існують такі складники медіапедагогіки, як теледидактика, кінодидактика, мультимедіадидактика, Інтернет-дидактика тощо – залежно від специфіки того чи іншого засобу масової інформації, від того, до якого медіаджерела звертатиметься вчитель у процесі формування медіакомпетентності своїх учнів.