Данте Алигьери Сонет 11

В своих очах Любовь она хранит;

Блаженно все, на что она взирает;

Идет она — к ней всякий поспешает;

Приветит ли — в нем сердце задрожит.

Так, смутен весь, он долу лик склонит

И о своей греховности вздыхает.

Надмение и гнев пред нею тает.

О донны, кто ее не восхвалит?

Всю сладостность и все смиренье дум

Познает тот, кто слышит ее слово.

Блажен, кому с ней встреча суждена.

Того ж, как улыбается она,

Не молвит речь и не упомнит ум:

Так это чудо благостно и ново.

В своїх очах вона несе Кохання,—

На кого гляне, ощасливить вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її,— смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Данте Алигьери Фрагмент с поэмы «Божественная комедия»

Земную жизнь пройдя до половины,

Я очутился в сумрачном лесу,

Утратив правый путь во тьме долины.

Каков он был, о, как произнесу,

Тот дикий лес, дремучий и грозящий,

Чей давний ужас в памяти несу!

Так горек он, что смерть едва ль не слаще.

Но, благо в нем обретши навсегда,

Скажу про все, что видел в этой чаще.

Не помню сам, как я вошел туда,

Настолько сон меня опутал ложью,

Когда я сбился с верного следа.

Но к холмному приблизившись подножью,

Которым замыкался этот дол,

Мне сжавший сердце ужасом и дрожью,

Я увидал, едва глаза возвел,

Что свет планеты, всюду путеводной,

Уже на плечи горные сошел.

Тогда вздохнула более свободной

И долгий страх превозмогла душа,

Измученная ночью безысходной.

И словно тот, кто, тяжело дыша,

На берег выйдя из пучины пенной,

Глядит назад, где волны бьют, страша,

Так и мой дух, бегущий и смятенный,

Вспять обернулся, озирая путь,

Всех уводящий к смерти предреченной.

На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

 

О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!

 

Над смерть страшну гіркіший він, великий, -

Але за благо те, що там знайшов,

Повім про все, що в пам'ять взяв навіки.

 

Недобре тямлю, як постав цей схов,

Бо сонність так оволоділа мною,

Що з певної дороги я зійшов.

 

Я опинивсь під пагорба стіною,

Яким кінчався неширокий діл,

Де острах ліг на серце пеленою.

 

Я вгору глянув і побачив схил,

Вже убраний у сонячне проміння,

Що надає людині свіжих сил.

 

Тоді помалу уляглось тремтіння,

Що не давало спокою мені

Всю ніч, коли блукав між страховиння.

 

Як той, хто у задишці голосній

На сушу вийшов, піною укритий,

І озирає вири навісні, -

 

Так і мій дух, не скінчивши летіти,

Зирнув назад і стежку оглядав,

Яка не дозволя нікому жити.