Кілька століть по тому, розвиваючи традицію Київської Русі, Тарас Шевченко напучував уже своїх “живих” і ще “не народжених:”

Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь,

й свого не цурайтесь.

Державні мужі Київської Русі робили все, щоб чужоземні (іншонародні) мови не витісняли рідної, бо вона була для них символом «землі» (Вітчизни), самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах, філософських трактатах і літописах. Разом з тим суворо застерігалося проти нехтування нею, підміни так званими «світовими мовами» (якими тоді вважалися грецька й латинська). Коли ж хто ганитиме слов'янську грамоту (очевидно, відступники від свого, рідного були й тоді!), говорилося в «Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не виправиться.

Закономірно, що «слов'янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а також літератури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р. вказувалося: вітчизняне Слово – барвисте й багате, глибоке поняттями і надзвичайно розмаїте образністю: в ньому є «27 творчих тропів: інверсія, алегорія, метонімія, метафора, протиріччя, антиномія, перифраз, еліпсис, гіпербола, парабола, іронія...» тощо.

Джерелом мови мистецтва й науки стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі, а сягнула вершин у літописах (Київському, Галицько-Волинському, «Повісті минулих літ») та в одному з найзначніших шедеврів світового епосу — «Слові о полку Ігоревім».

3.2.Лінгвоцид української мови у хх ст.

Чому зникають мови? Досліджуючи причини цього, можна виділити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінгвоцид). Перша з них передбачає, що мови умирають природною смертю; друга доводить: мови просто так, природним шляхом, не зникають. Самовбивство мовам не властиве. Більшість зниклих мов є жертвами лінгвістичного геноциду, тобто лінгвоциду.

Лінгвоцид – (мововбивство) – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу (хоч у СРСР і це було), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації (манкурт – людина, що забула минуле, відмовилася від національних традицій, втратила моральні орієнтири): без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної самототожності. А без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим.

Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров’ю їхньої жертви – нашого народу.⁴

Якщо у ХVIII – ХІХ ст. заборонялося книгодрукування українською мовою, крім деяких художніх творів, які піддавались жорсткій цензурі, заборонялось ввезення україномовних книжок з-за кордону (див. Таблицю розвитку української мови і літератури від найдавніших часів до наших днів), то у ХХ ст. після приходу більшовиків до влади почалось масове винищення носіїв української мови (пригадаймо наслідки голодомору 1932-1933 рр.) та її інтелігенції (так у справі СВУ було репресовано 30 тис. чоловік). Письменників або ж змушували емігрувати («Коли я вмер? – забув, не знаю», – писав після розлуки з рідною землею Олександр Олесь), виселяли на Соловки, Печору, в Магадан (Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник та ін.), а то й фізично знищували (Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.). Пізніше, уже у 70-ті рр., ця практика повториться. Правда, до вигнання з рідної землі, концтаборів додадуться ще психушки (бо хіба може «нормальна» людина не поділяти лінію ЦК КПРС?!).

У ХХ ст. здогадались зробити те, до чого не могли додуматись ні Петро І, ні Катерина ІІ, ні міністр Валуєв: втрутитись у саму внутрішню структуру української мови, у її лексичний склад, синтаксис. В українську мову штучно вводили не властиві їй деривати; залишали слова, схожі з російськими, інші вилучались або при них вказувалось: діалектне, просторіччя, застаріле тощо.

Тема лінгвоциду української мови у ХХ ст. досліджена у книзі Л.Масенко, В.Кубайчука та О.Демської-Кульчицької «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Дослідники пишуть: «Сплановане владою втручання у лексичний склад та внутрішню структуру української мови, спрямування її в бік максимального зближення з російською мовою мало на меті перервати досягнуту у 20-их рр. цілісність української мови, вилучити елементи, що ввійшли до неї з західноукраїнських діалектів». Зокрема вказується: «Нищівного удару було завдано у цей час школі термінознавства. У програмній статті партійного функціонера Андрія Хвилі були висунуті такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1. Терміново припинити видання усіх словників;

2. Переглянути словники та всю термінологію;

3. Провести уніфікацію технічної термінології з термінологією, що існує у Радянському Союзі та вживається на Україні;

4. Переглянути кадри на мовному фронті та вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5. Переглянути український правопис тощо».

Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська мова.

Реформа освіти, здійснена у 1958 р., увела до законодавства положення про вільний вибір мови навчання і необов’язковість вивчення рідної мови, яке закріпило панівне становище російської мови (слід додати, що вища школа в Україні була виключно російськомовною⁵, це піднімало престиж російської мови і робило інші мови народів СРСР зайвими; при цьому абсолютизувалась комунікативна функція мови, про інші функції говорилось мимохідь, а то й взагалі не згадувалось). Короткочасна відлига 60-их рр. стала прелюдією до темних десятиліть брежнєвщини. Політика зближення націй на злиття мов знову досягла апогею у 70-80-х рр. У рамках цієї політики слова, що не були схожі з російськими, видалялися або оголошувались діалектними, штучними, незрозумілими народу. Цей період історики визначають як період безжалісного викорінення всього, що несло в собі хоч найменший натяк на українську самобутність.

Що ж стосується художньої літератури, то вона за своєю художньою природою протистоїть уніфікації. Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до яких належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук та ін.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності відчуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи – ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед нардом» (А.Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава. Але… чи багато змінилось у мовному питанні уже в нашій державі?