5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси

«А в серці тільки ти, єдиний мій, коханий рідний краю!» - так щемливо-ніжно зверталася до своєї землі Леся Українка (1871-1913), поетична мовотворчість якої стала найвизначнішим явищем української культури пошевченківської доби. Розвиваючи літературні традиції Кобзаря, вона водночас сприяла утвердженню єдиної літературної мови на всьому ареалі українського етносу і, що особливо важливо, невтомно працювала над її творенням.

Поетична, літературно-критична, публіцистична та наукова творчість і активна громадська діяльність Лесі Українки припадає на час повної офіційної заборони української мови в царській Росії. Але цей час мав і інші прикмети: розмовна українська мова в устах українського народу незнищенно жила на побутовому рівні, творила дива в пісні й художній творчості; пробуджувала національну самосвідомість передової української інтелігенції, зростала й мужніла українська суспільна думка, яка доходила до того, що без вільного розвитку української літературної мови не буде поступу в українській культурі і не буде повносилою українська нація в сусідстві з іншими слов'янськими.

І.Франко, рецензуючи її збірку «На крилах пісень», зазначив, що Леся Українка вже відійшла від шевченківського романтизму, який помітний у «Русалці», вона «сама має, що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця».

Леся Українка належала до високорозвинених і надзвичайно сильних мовних особистостей, які впливали на розвиток української літературної мови як свого часу, так і на перспективу. Вплив цей здійснювався власною літературною мовотворчістю та національно-визвольною й соціолінгвістичною позицією, яка виявлялася не тільки у висловлюваннях Лесі Українки про становище й стан української мови, а й у її мовних вчинках. Образ співця є наскрізною домінантою всієї її творчості, він носій ідеї звільнення, боротьби, утвердження правди. Образи поетів, співців, Антеїв, поетичні заклики, звернення до пісні (вільної визволеної, гучної, голосної, непокірної, невільницької, палкої, переможної, потужної, урочистої, щирого злота пісень), до слова (вразливого, забутого, невимовного, пророчого, крилатого, слова-меча, слова-зброї, слова-вогню, слова-криці), до думки (вільної, ясної, дзвінкої), мови (огнистої, щирої, рідної, чарівливої) - усе це є стилістичною актуалізацією потреби висловити ще не вимовлене і, можливо, невимовне, збудити до чину. Таке враження, що поетеса відчувала і бачила те, що іншим було недоступне («Мрії у бурю»). Час, у якому вона жила, був позначений національним дискомфортом: заборони та жорсткі обмеження української мови, несвобода національного духу - і до краю загострене відчуття в української прогресивної інтелігенції свого ущемленого національного буття.

Поетеса значно розширила тематику і проблематику української літератури (біблійні сюжети, єгипетська тема, переспіви, переклади), вивела її на європейський рівень. Як відомо, творче освоєння нових тем і проблем неминуче спричиняє творення нових та оновлення традиційних засобів художнього мовлення. Слід зважити й на те, що епоха революційно-демократичного передгроззя - це й епоха різних ідейно-естетичних програм, модерністських течій, так званого чистого мистецтва, течій «елітарного мистецтва», потягу до екзотики.

У багатьох творах вчувається одночасно ніжне піано, гучне форте, лірична експансивність, стримане раціо, всепоглинаюча туга, закличний гімн, вишукана трагедія, прихована іронія, легкий гумор. На здорову основу об'єктивізму покладена феєрична казка, на зображення гіркого соціального домашнього життя - екзотика чужини. Одне слово, ідейно-естетична концепція творчості Лесі Українки - не проста і не однозначна.

Традиційні (для української літератури) і нові теми й проблеми, зокрема історико-філософські, морально-етичні, у творчості Лесі Українки реалізовані в жанровому багатоголоссі. Крім громадсько-політичної, філософської, інтимної, пейзажної лірики, письменниця створила шедеври і в жанрі драматичної поеми. Згадаймо поему «В катакомбах» з богоборською промовою неофіта «Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами», тему ображеної національної гідності в «Оргії», теми провісниці Кассандри і донжуанства, вперше розроблені в українській літературі.

Майстерно використовуючи у своїх драматичних поемах (сценах, діалогах) мистецькі коди античних і християнських архетипів, символів, антропоніміки (Кассандра, Прометей, Міріам, Йоганна, Орфей, Антей), Леся Українка пов'язувала пекучі національні проблеми життя свого народу з актуальними проблемами вселюдськості й водночас розширювала обрії української мови та літератури, національної сцени.

Леся Українка була геніальним стилістом у кількох вимірах: як поетеса, публіцист, критик, драматург. У мовних дискусіях кінця XIX - початку XX ст. вона, духовна вихованка Михайла Драгоманова, сучасниця Івана Франка й Михайла Грушевського, підтримувала і продовжувала нову філософію літературної української мови, що виявлялась у вимогах скасувати заборони та обмеження щодо української мови, розширити її функціональне поле, не тільки милуватися красою народної мови, а й будувати культурну мову, швидше та активніше нормувати літературну мову, використовуючи здобутки всіх основних наріч, виробляти публіцистичний і науковий стилі, розвивати рідною мовою освіту й культуру народу.

В оглядах, рецензіях на наукові й публіцистичні праці Леся Українка порушувала питаним культури мови та культури дискусії, етики спілкування, індивідуальної манери письма, вироблення норм стилю.

У своїх власних творах Леся Українка домагалася чистоти стилю, стильової виразності. У листі А.Кримському писала про те, що хоче першоджерел, стилю і пахощів епохи і не надіється на чужі інтерпретації. Наполегливо працюючи над "Камінним господарем", поетеса намагалася сконцентрувати стиль, «зробити його лаконічним, як базальт».

Аналізуючи літературну творчість Лесі Українки, Ліна Костенко писала: «Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова».

Справді, літературна мова Лесі відзначається вишуканістю граматичних форм, тропіки і риторичних фігур, емоційно-вольовою напругою, семантичною місткістю, багатством і несподіваністю асоціацій, актуальністю підтексту, відкритістю пафосу; глибиною ідейно-тематичного змісту текстів, що й за сто років рідко хто сягав її рівня, а перевершити, мабуть, не судилося нікому. Мову Лесі Українки можна характеризувати її словами: «Що за дивна сила слова! / Ворожбит якийсь, та й годі!» («Давня казка»).

Твори письменниці всіх жанрів (від колискової до драматичних поем) гідно репрезентують у європейській культурі і національний дух, і загальнолюдський сенс українського буття. Українським мовним матеріалом поетеса передала такий широкий діапазон почуттів, таку багату чуттєву гаму, які були під силу тільки Терасові Шевченку та Іванові Франку, а у вираженні інтимних почувань інтелігента-сучасника вона не має рівних. Мовотворчість Лесі Українки вмістила в собі дитинну ніжність, легкокрилі мрії, родинну ласку й закоханість («Сторононько рідна! Коханий мій краю!»; «Кохана стороно моя, / Далекий рідний краю!»), святу віру в ідеали визволення нації, чисту мораль, гарт волі, нестримний порив до діяльності, тяжкої борні, кривавих змагань, у яких меч, политий кров’ю; зброї полиск; жевріє залізо для мечей; гартується ясна і твердая криця.

Досі не досліджено мовну стилістику жанрів Лесі Українки. А серед її творів є й гімни, пісні, заспіви, сонети, елегії, мелодії, мотиви, спогади, веснянки, колискові, казки, феєрії, відгуки, імпровізації, легенди, монологи, фантазії, гуморески, нотатки, оповідання, нариси, образки, образочки, спогади, легенди, силуети, поетичний і прозовий, часто поетичний у прозі епістолярій, літературно-публіцистичні статті, огляди, рецензії... Такої різноманітності жанрів не знайдемо в жодного українського письменника. Можливо, винятком є І.Франко, але він стриманіший у дрібних жанрах. З радянських літераторів дещо наблизився до неї Максим Рильський, а також Микола Вороний, але внаслідок трагічних обставин нашої історії ми не маємо повного уявлення про творчий образ цього письменника.

Не всі жанри розроблені Лесею Українкою з однаковою повнотою, але окреслені досить виразно, марковані стилістичними засобами. Усе це жанрове багатство на стилістичному рівні ще не досліджене. Найбільше, можна сказати, пощастило в цьому плані «Лісовій пісні» - є кілька статей про мову цього твору. Трапляються принагідні зауваження про стиль і мову в літературознавчих працях, присвячених зокрема драматичним поемам. Решта жанрів чекає дослідників.

Мовотворча палітра художниці слова - це ті способи і прийоми організації мовного матеріалу, завдяки яким у світовій літературі з'явилося таке високохудожнє неповторне явище, як поетична творчість Лесі Українки.²⁴