1) Предмет і метод політичної економії та їх тлумачення різними школами.

Політична економія поряд із правознавством, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

Об'єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства.

Слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці «Дослідження про при­роду та причину багатства народів»

Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається.

2). Зародження і розвиток економічної науки.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства країни, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта і Давида Рікардо. Основним об'єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ.

У середині XIX ст. сформувався у політичній економії пролетарський напрям , який розробив Карл Маркс. Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізм, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру і Євгенію Бем-Баверку . Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком . Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла , який започаткував новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс , опублікувавши у 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст Пол Самуельсон . У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «.неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс».

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX—на початку XX ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел , Джон Гелбрейт , Рональд Коуз критикують неокласичні теорії і виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. в політичній економії з’явилась монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Засновник школи Мелтон Фрідмен доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя.

3). Виробничі можливості і суспільні потреби. Закон зростаючих потреб.

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницькі здібності.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг.

Засоби виробництва — це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці —це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці.

Предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок і предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва — верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, — називати капіталом.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, — це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг.

Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються і в результаті створюється матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.

Закон зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони — продукт розвитку суспільства. У кожному суспільстві діє закон зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.