Філософія права епохи Просвітництва

Найбільш послідовно ідеї раннього Просвітництва знайшли відображення у філософсько-правових поглядах Джона Локка (1632—1704). Крім видатних досягнень у теорії пізнання, істотним є його внесок у розвиток полі­тичної теорії. Він справедливо вважається творцем полі­тичної доктрини лібералізму. Основні твори, у яких викла­дені найважливіші погляди Дж. Локка, — "Досвід про людське розуміння" (1686) і "Два трактати про державне правління" (1689).

У вченні Дж. Локка ідеї природного права і договірно­го походження держави інтерпретуються у дусі утвер­дження невідчужуваних прав і свобод особи, поділу влади і правової організації державної влади, панування права в суспільному і політичному житті.

У природному (додержавному) стані відповідно до вчення Локка панує природний закон, закон природи, що потребує миру і безпеки для всього людства. Природний стан, за Дж. Локком, характеризується повною свободою стосовно свого майна й особистості й такою рівністю, за якої будь-яка влада і будь-яке право є взаємними, ніхто не має більше за іншого. Розумне подолання вад природного стану веде до суспільного договору про заснування полі­тичної влади і держави з метою забезпечити за кожною людиною її природні права на власність — життя, свобо­ду, майно.

Розглядаючи співвідношення природного і цивільного права, Дж. Локк заперечив твердження Т. Гоббса, вва­жаючи, що це протилежні, несумісні явища. Він підкрес­лював, що метою закону є не знищення або обмеження свободи, а, навпаки, її збереження і розширення. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з вимогами законів, прийнятих зако­нодавчою владою й обов'язкових для кожного.

Прийняті державою закони, за теорією Дж. Локка, мають відповідати вимогам природного права, оскільки люди не можуть цілком відмовитися від природних прав. Основне його положення — основою моралі є вигода. У разі відсутності вигоди для людини в результаті додер­жання закону, необхідно залучити до закону насильницькі методи примушення. Дж. Локк розрізняв три види законів: божі, державні та закони суспільної думки, у кожного з яких є своя санкція.

Визначаючи принцип вигоди як основу моралі, Дж. Локк сформулював цим свою утилітаристську доктри­ну. Людина, керована своєю вигодою, повинна додержува­тися усіх чинних законів і звичаїв. Дж. Локк цікавився ли­ше тим, яким засобом при певному стані речей особистість заради власної вигоди починає додержуватися загально­прийнятих законів.

Істотний внесок у розвиток ідей філософії права вніс ровесник Дж. Локка голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) — один із основних представників ра­ціоналізму XVII ст. Раціоналізм Б. Спінози базувався на тезі, що все існуюче, сутнє пов'язане логічною необхідніс­тю. Таким чином, дійсність у всіх формах ЇЇ проявів (у то­му числі соціальна) є розумною і невипадковою, оскільки якщо у світі існує випадковість, тоді неможливо вести мо­ву про закономірності, що відбуваються. Б. Спіноза стверджував, що в такому логічно впорядкованому світі Бог прирівнюється до природи, тим самим проповідуючи пантеїстичний світогляд.

Б. Спіноза прагне по-новому тлумачити людську сво­боду. На передній план він висуває свободу від пристрас­тей, оскільки, на його думку, в міру поглиблення пізнання речей пристрасті втрачають силу.

Вивчаючи історію розвитку філософії права в епоху Нового часу, не можна не звернутися до творчості ще од­ного видатного європейця — Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716) — видатного математика, основоположни­ка ідей сучасної математичної логіки й автора ряду оригінальних праць з юриспруденції. Г. Лейбніц вперше в історії філософії права зробив спробу створити власну логічну систему природного пра­ва. Ця логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методо­логічні основи природного права, пов'язані з раціоналіс­тичною дедукцією (виведенням загального з часткового) реальних правових норм з ідеальних принципів бажаної поведінки людей.

Для логіко-юридичної деонтології Г. Лейбніц розробив особливу, відмінну від природного права науку — номотетику (від грец. nomos — закон і derics — твердження) — прототип сучасної законодавчої політики, а також зробив Істотний внесок у розробку проблем логічної природи права. Він підкреслював, що логіка вчить не стільки "вір­но" мислити, скільки правильно, тобто зі знанням справи, ставити і вирішувати певний тип завдань, у тому числі зав­дань юридичного характеру.

Філософські, економічні, політичні та правові ідеї Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози і Г. Лейбніца здійснили істотний вплив на багатьох філософів, економістів і соціо­логів наступних поколінь. Завдяки Дж. Локку, зокрема, у XVII ст. в Англії виникла просвітницька ідеологія, яка згодом, у XVIII ст., широко поширилася у Франції.

Одним з основоположників французького Просвіт­ництва й одним з найвидатніших політичних теоретиків XVIII ст. був Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755). Най­більш відомі два його внески в соціально-філософську і правову теорію: розробка принципу розподілу влади як умови свободи і розробка теорії впливу навколишнього се­редовища на політику.

У своєму філософському трактаті "Про дух законів" (1748) ПІ. Монтеск'є формулює важливе двоєдине поло­ження про закони. Він пов'язує концепцію природного права, відповідно до якого різні закони є формулюванням одного й того самого Закону із соціологічною концепцією про те, що ці формулювання визначаються історичними і природними умовами. Таким чином, ПІ. Монтеск'є уникає і релятивізму, що часто виникає в результаті заперечення концепції природного права, і догматизму, що з'являється при сліпому використанні природного закону без пояснен­ня того, як цей закон реалізується у конкретних умовах.

Відповідно до теорії ПІ. Монтеск'є дух законів полягає у взаємозв'язку різних видів навколишнього соціального і природного середовища і відповідних їм особливих трак­тувань універсального закону. Відносно новим тут є те, що він рекомендує емпірично досліджувати взаємозв'язок між конкретним середовищем і відповідними йому формулю­ваннями законів.

Ш. Монтеск'є вважав, що сукупність юридично оформ­лених законів відіграє винятково важливу роль у житті суспільства як інструмент управління людьми. Тому для з'ясування форм державного життя він пропонує, насам­перед, проаналізувати законодавчий механізм того чи ін­шого суспільства. При аналізі законів життя людей ПІ. Монтеск'є виділяє два їх види — природні, тобто ті, що випливають із біологічної природи людини, і власне соці­альні закони. До природних законів він відносить прагнен­ня до миру, до здобуття засобів існування, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві; до власне соціальних законів — так звані за­кони між людьми: ті, що визначають відносини між наро­дами (міжнародне право), ті, що визначають відносини між правителями і підлеглими (політичне право), ті, що визна­чають відносини всіх громадян між собою (цивільне право).

Як просвітитель, Ш. Монтеск'є вбачав у праві загаль­нолюдську цінність, а мету права — у свободі, рівності, безпеці усіх людей. На відміну від Т. Гоббса, він оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир.

Розвиваючи свою правову теорію, ПІ. Монтеск'є дає класифікаційний опис трьох форм державного правління (республіка, монархія, деспотія) і трьох відповідних їм принципів (гідність, честь, страх). В основу такої класифі­кації він ставить оцінку ставлення верховної влади до по­літичних законів. ПІ. Монтеск'є відверто симпатизує пред­ставницьким установам, тобто республіканському устрою, який, на його думку, найбільшою мірою гарантує політичні свободи. Політична свобода, вважає віц, полягає не в то­му, щоб робити все, що заманеться, а в тому, щоб робити все, що дозволяють закони. Такі закони будуть ефектив­ними, життєздатними тільки за умови розподілу влади, що дають можливість на практиці здійснити істинну свободу і законність.

Велику увагу у своїй філософсько-правовій концепції Ш. Монтеск'є приділяє засобам упорядкування законів, законодавчій техніці. Основним принципом законодавства він вважає помірність, на базі якої і будує свій принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У цілому співвідношення права і закону постає у вченні Ш. Монтеск'є як співвідношення духу законів і законодав­ства. "Дух законів" резюмує в собі сукупність тих відносин і чинників (географічних, кліматичних, господарських, мо­ральних, релігійних, політичних та ін.), які впливають на законодавство, визначають його, надають йому характеру об'єктивно обумовлених, необхідних, закономірних, спра­ведливих і розумних (з урахуванням даних обставин) правил.

Вчення Ш. Монтеск'є про дух законів, про розподіл влади і політичної свободи значно збагатило філософ­сько-правову думку і сприяло її подальшому розвиткові.

Якщо Ш. Монтеск'є сформулював і висунув ідею пред­ставницького правління, то інший французький філософ і просвітитель Жан-Жак Руссо (1721—1778) пішов далі, від­крито заговоривши про суверенітет народу, про верховен­ство влади народу. Як говорилося вище, теорії суспільного договору XVII ст. у XVIII ст. активно проходять крізь призму концепцій громадянського суспільства. Подальший розвиток цей напрям соціальної науки знаходить у праці Ж.-Ж. Руссо "Про суспільний договір" (1762). Він вважає, що інститут приватної власності як результат розвитку землеробства призвів до розподілу суспільства на бідних і багатих та до боротьби на основі протилежних інтересів. Тоді й виникає держава як інструмент зміцнення пануючо­го становища багатих. Узаконюючи економічну нерівність, держава доповнює її нерівністю політичною внаслідок по­ділу суспільства на тих, хто управляє, і на тих, ким управ­ляють.

На думку Ж.-Ж. Руссо, люди утворюють державу за допомогою загальної угоди (договору), але не добровіль­но, а примусово, оскільки цей договір нав'язується бідній меншості багатою більшістю. У результаті багата більшість (владних елементів) може нав'язувати всьому суспільству своє розуміння правди і своє розуміння прав. Суспільний договір, внаслідок якого виникає держава, не руйнує при­родної рівності, а лише заміняє його морально-правовою рівністю громадян перед законом.

До ідеї народного представництва Ж.-Ж. Руссо ставив­ся досить негативно, оскільки вважав, що суверенітет мо­же бути здійснений тільки всім народом як єдиним цілим. На це і спирається він при розробці своєї теорії суспіль­ного договору. Ж.-Ж. Руссо підкреслює, що якщо влада в державі належить не всім, а лише тій частині суспільства, якій делеговано відповідні соціальні функції, то безвладні люди автоматично перетворюються з вільних громадян на підвладних підданих, оскільки вони не можуть самі відсто­ювати свої інтереси.

Народний суверенітет стає для нього єдиним засобом перетворень держави на принципах розуму і свободи. На його думку, це передбачає ототожнення понять "народ", "громадянське суспільство" і "держава" на основі знищен­ня приватної власності, що розділяє суспільство на ворожі класи.

Досить цікавий погляд Ж.-Ж. Руссо на доцільність, не­обхідність і достатність розмірів держави. Подібно до то­го, як природа встановила природні межі зросту і сили добре складеної людини, існують природні межі розмірів і сили для окремої держави. її географічне і політичне "ті­ло" не повинне перевищувати міру, за межею якої воно вже не нарощуватиме силу, а втрачатиме її. У занадто ве­личезній державі через великі відстані ускладнюватиметь­ся адміністративне і політичне управління. Воно потребу­ватиме величезної кількості державних чиновників, яких народу прийдеться утримувати. У громадян, які ніколи не бачили в очі своїх правителів, ослабне уподобання щодо них. У результаті занадто велике державне "тіло" може опинитися перед небезпекою саморуйнування. Тому циві­лізованій державі не варто прагнути до збільшення своїх розмірів.

Ані Ш. Монтеск'є, ані Ж.-Ж. Руссо не розвинули тео­рію представництва в контексті теорії народного суверені­тету. Сам принцип розглядався ними як ідеальна вимога і не більше.

Разом із Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо істотний внесок у філософію права зробив ще один представник французь­кого Просвітництва Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771). Свої філософські ідеї він прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особистості гро­мадянина з основами суспільної моралі, права і політики. У центрі філософських праць К. Гельвеція лежать соціаль­но-етичні та політико-правові проблеми. На його думку, етика є пустою наукою, якщо вона не пов'язана з політи­кою і законодавством.

Аналіз політики і законодавства провідних європей­ських країн того часу переконав К. Гельвеція в тому, що феодально-абсолютистський лад давно вичерпав свої можливості і в даний час гальмує соціальний розвиток суспільства. Головне гальмо — феодальна власність, яка підкоряє собі правову систему і політику причетних до влади. Наявність такої нерівності зводить нанівець усі ідеї здорового глузду і справедливості. Проте, відстоюючи цю тезу, К. Гельвецій розглядав корінні інтереси суспільства і його громадян відірвано від економічних потреб і інтересів суспільства. Тому він прагнув виявити деякий "третій шлях" у розвитку суспільства, який пов'язував із новою формою державного правління. Принципово новою фор­мою державного правління К. Гельвецій вважав таку, при якій закони мають на меті забезпечення загального блага і є достатньо справедливими для того, щоб кожний член суспільства вважав для себе вигідним їх додержання.

Для того, щоб така держава адекватно сприймалася на міжнародній арені, необхідно поширити описаний прин­цип на міжнародне право. Це, за К. Гельвецієм, крім усьо­го іншого, дасть можливість плідно впливати на соціально-політичне і господарське життя "неблагополучних" держав.

Важливе місце у філософсько-правових міркуваннях К. Гельвеція посідає ідея об'єднання особистих інтересів із суспільними з метою оптимізації суспільних відносин у державі. Він вважає, що таке завдання можна вирішити шляхом поширення просвітництва і законодавчого забез­печення справедливого розподілу суспільних благ. Такий розподіл К. Гельвецій пропонує здійснити згідно з прин­ципом "соціальної корисності", тобто з урахуванням тієї реальної користі, яку громадянин приносить суспільству своєю діяльністю. Він підкреслював, що мудрий законода­вець повинен, у першу чергу, подбати про населення, яке працює, безпосередньо виробляє матеріальні блага, створює основу суспільного життя, потім про те, щоб за­гальнонародне (національне) багатство розподілялося від­повідно до внеску кожного в загальну сукупність суспіль­них благ і відносно рівномірно серед усього населення країни.

Така рівномірність передбачає розумне обмеження людьми своїх потреб. У свою чергу така розумність є ре­зультатом просвітницької роботи, що роз'яснює людині закони суспільного функціонування і розвитку, місце і роль людини в суспільстві. Проте, для розв'язання склад­ної проблеми задоволення людських потреб, що постійно змінюються, одного лише просвітництва народних мас не­достатньо. Тому К. Гельвеций рекомендує законодавцям створювати такі закони і норми суспільного життя, які б підтверджували у суспільстві престижність інтересів лю­дей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Під почестями К. Гельвецій розуміє престижні прояви суспільного схвалення і визнання заслуг особис­тості з боку суспільства. Надання особистості почестей з боку держави як виразника інтересів суспільства має бути зведене у ранг закону, для чого він пропонує провести від­повідні зміни в чинному законодавстві і формах державно­го правління.