Філософія права Нового часу

XVII—XVIII ст. — це епоха видатних досягнень філо­софії, науки і культури в Західній Європі. Новий час від­криває нову епоху в історичному розвитку європейської економіки і права. Виникає нагальна потреба в терито­ріально масштабних державах, спроможних забезпечити функціонування не тільки внутрішніх, а й міжнародних зв'язків (економічних, політичних, культурних тощо).

Ідейний та інтелектуальний настрій аналізованої епо­хи, як відомо, концентрувався навколо ідеї універсально­го. Це стосується і правознавства, тому природно сприй­маються такі інтелектуальні продукти, як універсальне право і цивільна філософія, як вчення про державу, при­роду і право. Основою універсального права стала визна­ватися філософія, а не римське право.

Під впливом зазначених вище чинників, а також філо­софії раціоналізму Нового часу правові вчення зробили своїм головним предметом розробку природного права. Вчення про природне право дістає нового забарвлення. По-перше, воно звільнилося від богословських трактувань. По-друге, природне право в цей час не змішується з пра­вом загальнонародним. У ньому починають вбачати сукуп­ність тих ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь-якого законодавства. Такий новий напрям у пра­вознавстві оформився у школу природного права, яка до­мінувала в юриспруденції протягом XVII—XVIII ст. Родо­начальником її був голландський юрист, політик і дипломат Гуго Гроцій (1583—1645).

Завдання філософії права Нового часу Г. Гроцій та йо­го прихильники вбачали в розкритті раціоналістичними засобами абсолютного, незмінного, рівного для всіх народів і часів права, наданого самою природою, а тому такого, що стоїть вище позитивного права.

Поняття права у Г. Гроція має два значення. У першо­му значенні право — це моральна якість, яка дає змогу людині мати певні речі або робити певні вчинки (право у суб'єктивному розумінні). У другому значенні поняття права тотожне поняттю закону (право в об'єктивному ро­зумінні). Г. Гроцій вважав, що закони природного права беруть початок у самій природі розуму, а тому вони такі ж вічні, як і сам розум. Згідно з його вченням навіть сам Бог не може змінити начал природного права. Державу він визначав як вічне, повне і верховне суспільство, утворене для охорони людського права і для загальної користі.

Наслідуючи Арістотеля, Г. Гроцій поділяє право на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як "настанова здорового глузду" і виступає як крите­рій для розрізнення дозволеного і недозволеного. Волев­становлене право поділяється на божественне (дане звер­ху і таке, що має джерелом волю бога) і людське, що, у свою чергу, поділяється на людське право у вузькому ро­зумінні і людське право в широкому розумінні. Внутріш­ньодержавне право (цивільні закони), відповідно до вчення Г. Гроція, бере початок від цивільної влади. Людське право у вузькому розумінні містить у собі батьківське право, панське право тощо. Людське право в широкому розумінні — це право, яке встановлюється на рівні народів.

Розвиваючи концепцію природного права, Г. Гроцій створив основи міжнародного права, якими керуються у відносинах між собою окремі держави. Його доробки в цьому напрямі в подальшому вплинули на ідею міжнарод­ного права, яке втілилося у життя при створенні Ліги на­цій, організації Нюрнберзького процесу і створенні ООН. Г. Гроцій вказує на умови, що мають бути виконані для то­го, щоб держава була рівноправним членом світового спів­товариства. Розміри держави тут не мають значення, важ­ливо лише те, щоб держава була стабільною і спроможною додержуватися укладених угод.

Одночасно Г. Гроцій так видозмінив концепцію при­родного права, яка розвивалася стоїцизмом і християн­ською теологією, що вона втратила теологічні й конфесійні корені, в результаті чого політичні й правові аспекти іс­тотно відокремилися від релігійних.

Найвідоміша праця Г. Гроція — "Про право війни і миру" (1625). У ній розробляється ідея такого права, яке можна застосувати у будь-яких умовах, включаючи війну.

Юридичні погляди Г. Гроція, а також філософське вчення родоначальника емпіризму і матеріалізму Нового часу Френсіса Бекона (1561—1626) вплинули на видатного англійського філософа XVII ст. Томаса Гоббса (1588— 1679), який зробив істотний внесок у філософію права Но­вого часу, включаючи і вчення про природне право. Сфор­мульована ним концепція праворозуміння дає підстави для характеристики його як родоначальника юридичного по­зитивізму. Свою теорію Т. Гоббс виклав у відомій праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної І цивільної" (1651). Закладені в ній положення стали в май­бутньому основою англійської політичної і правової думки.

Істотного значення у теорії Г. Гоббса надається прин­циповому протиставленню природного стану громадян­ському станові.

Т. Гоббс визначає природне право як свободу будь-якої людини використовувати свої власні сили на свій розсуд для збереження своєї власної природи, власного життя, тобто як свободу робити все, що для цієї мети прийнятне. Природне право, на його думку, не слід плутати з природ­ним законом — розпорядженням або виробленим загаль­ним правилом, відповідно до якого людині забороняється робити те, що згубно для її життя, і пропускати те, що во­на вважає найкращим засобом для збереження життя.

Людина — істота розумна, тому загальним правилом і настановою розуму згідно з Т. Гоббсом є пошук миру і до­держання його, що й виступає як фундаментальний при­родний закон. Використовуючи дедукцію, Т. Гоббс із цього основного природного закону виводить цілий ряд інших природних законів, які конкретизують правило по­шуку громадянського миру:

— у разі готовності інших до миру людина зобов'язана в інтересах миру задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших, який би вона припустила в інших стосов­но себе;

— люди повинні виконувати укладені ними угоди;

— той, хто отримав благодіяння, повинен зробити так, щоб благодійник не покаявся у своїй доброті;

— кожний повинен пристосовуватися до всіх інших;

— помста повинна орієнтуватися на благо, яке має на­стати за нею;

— ніхто не повинен нічим виявляти ворожості до іншого;

— кожний повинен визнавати інших рівними собі від природи;

— посередникам миру мають бути надані гарантії недоторканності;

— ніхто не може бути суддею самого себе тощо.

Інші закони вимагають додержання морально-право­вих правил християнської цивілізації (милосердя, благо­честя, скромності та ін.).

Відповідно до вчення Т. Гоббса наявність одних лише природних законів ще не веде до миру і безпеки. Гаранту­вати додержання цих законів може лише загальна влада, яка тримає людей у страху і спрямовує їхні дії до загаль­ного блага. Така влада має не божественне, а земне похо­дження. Вона виникає в результаті суспільного договору людей з метою їх захисту. Сукупність людей, які об'єд­нуються у такий спосіб в одній особі (суверені), і є держа­ва. Суверен має верховну владу стосовно підлеглих.

Серед повноважень суверена Т. Гоббс виділяє такі, як встановлення законів, покарання порушників законів, ого­лошення війни й укладення миру, правосуддя, встановлен­ня законів про власність, заборона шкідливих вчень тощо, а також похідні від них права. Свобода суверена має над-законний характер. Єдиним обмеженням суверена є те, що, будучи сам підпорядкований Богу, він повинен додер­жуватися природних законів.

Т. Гоббс розрізняє природне право і цивільний закон, оскільки право є

У цілому гоббсівська філософія права і держави має антиособистісний характер. Трактуючи закон як наказ су­верена, Т. Гоббс протиставляє його праву таким чином, що закон резюмує в собі лише несвободу, безправ'я й обов'язок підлеглих стосовно суверена і свободу й повновладдя суверена стосовно підлеглих.

У філософсько-правовій концепції Т. Гоббса немає ідеалів правового закону, розуміння закону і держави як форм свободи в цивілізованому, громадянському стані.

Таким чином, Т. Гоббс зробив істотний внесок у філо­софію права і політичну теорію. Якщо Арістотель відокре­мив етику від політики, то Т. Гоббс зробив наступний крок у цьому напрямі — почав відокремлювати політику від права.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

Для філософії права Нового часу характерне вису­вання на передній план прикладної, практичної цін­ності наукового юридичного знання. У цю епоху іс­торична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну. Розшири­лися розуміння природного права, усвідомлення сво­боди, вдосконалилася теорія суспільного договору, тобто було закладено основи сучасної теорії держа­ви і права.

ПИТАННЯ 5