Ііі. Конституційні принципи правосуддя
Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому "каталог" цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них.
Гарантія підсудності (ст. 101 Основного закону ФРН має такий припис: "Ніхто не може бути вилучений із провадження свого законного судді"). Це означає, що кримінальна або цивільна справа буде розглядатися в суді, який наперед визначений правовими нормами про підсудність. Забороняється утворення спеціальних судів для розгляду будь-якої конкретної справи, як і передавання справ із суду до іншого суду, крім випадків, передбачених законом.
Відкритість і гласність правосуддя означає, що судові засідання відкриті для публіки і засобів масової інформації. Так, ст. 209 Конституції Португалії фіксує таке положення: "Судові засідання є відкритими, за винятком випадків, коли сам суд ухвалить про зворотне у мотивованій постанові з метою захисту гідності особи і суспільної моралі або забезпечення нормальної діяльності суду". У будь-якому разі ухвали суду оголошуються публічно.
Усний характер процесу (ст. 120 Конституції Іспанії говорить: "Судовий розгляд є переважно усним, особливо в кримінальних справах"). Цей принцип надає найбільші можливості для з'ясування усіх обставин справи, з'ясування позиції всіх учасників процесу.
Змагальність. Він означає, що всі сторони в процесі рівноправні, мають рівні можливості для відстоювання своїх правових позицій, а хід їх змагальності одного з іншим допомагає суду об'єктивно оцінювати всі обставини справи. В силу цього принципу сторони вільні у наданні суду доказів, але сам суд не вправі спиратися на докази, отримані з порушенням закону. Загальновизнано, що не можуть використовуватися докази, при отриманні яких допущені приниження гідності особи, тортури і насильства, незаконне вторгнення до житла, зловживання сімейною таємницею, несанкціоноване підслуховування телефонних розмов та ін.
Право громадян на захист охоплює не тільки судовий процес, але й усі стадії досудового провадження у справі. Ще Білль про права 1791 р. у шостій поправці до Конституції США прописував, що в усіх випадках кримінального переслідування звинувачений має право на допомогу адвоката для свого захисту. З того часу цей принцип увійшов у більшість конституційних текстів. У Конституції Італії він відбитий таким чином: "Захист є непорушним правом на будь-якій стадії і в будь-якому стані процесу".
Презумпція невинуватості. Цей принцип означає, що особа, яка звинувачується у здійсненні злочину, вважається невинною, доки її вина не буде доказана у передбаченому законом порядку і встановлена у вироку суду, який набрав чинності.
Ще один принцип діяльності судів випливає з формули: "усі дії судової влади повинні бути мотивовані" (ст. 111 Конституції Італії). Ця вимога легко пояснюється: дії правосудця настільки відповідальні, настільки значущі для інтересів і долей не тільки окремих людей, але й їхніх колективів, що повинні бути багаторазово зважені та всебічно обгрунтовані.
Отже, слід зазначити, що перелічені вище принципи – загальні та єдині для усіх судів кожної країни.
Статус суддів та їх конституційне становище визначається практично в усіх основних законах демократичних і тих, що обрали цей шлях розвитку державах у формі проголошення ряду принципів.
До їх числа відносяться такі: призначуваність, незмінюваність, незалежність суддів, судова несумісність.
Діючі конституції у переважній більшості дотримуються принципу призначуваності. Зазначимо, що акт призначення – це аргументоване рішення влад, яке побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар'єри. В Італії та Франції, зокрема, це проводиться на конституційній основі.
У будь-якому разі процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. На першому етапі відбувається відбір кандидатів на посади суддів. Зауважимо, що практично в усіх країнах вимоги, які пред'являються до професійного рівня і кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. Конституція Росії (ст. 119), наприклад, фіксує до претендентів на суддівські посади такі вимоги: наявність громадянства РФ, вищої юридичної освіти, стажу роботи з юридичної професії не менше п'яти років, досягнення 25-річного віку. У ФРН згаданий закон про судців передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5). Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах. Так, у ФРН для обрання суддею Федерального конституційного суду кандидат має досягти 40-річного віку, володіти правом бути обраним до Бундестагу, успішно скласти кваліфікаційні іспити. У РФ кандидат на аналогічну посаду повинен володіти вищою кваліфікацією в галузі права. Наявність ученої або академічного ступеня полегшує доступ до займання посади судді.
Право й обов'язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія, США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом).
Другий етап пов'язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду або безпосередніх виборів суддів. У більшості держав розвиненої демократії професійні судді призначаються на посаду. Про те значення, яке надається актові призначення, свідчить той факт, що в багатьох країнах, наприклад, в Австрії та Франції, цей акт віднесений до компетенції президента. У США федеральні судді призначаються президентом за згодою Сенату. Конституція Польщі встановлює, що судді призначаються Президентом за пропозицією Всепольської судової Ради (ст. 179). У ФРН основна частина федеральних суддів і суддів земель призначаються міністерством юстиції. В Японії судді в основному призначаються урядом, а у Великобританії мирові (непрофесійні) судді призначаються лорд-канцлером.
Досить розповсюдженим залишається і спосіб формування суддівського корпусу шляхом виборів (Болгарія, Чехія та ін.). Крім того, обираються (хоча і різними способами) члени суду присяжних, судові та народні засідателі, ассізи.
Інший важливий конституційний принцип, який визначає становище суддів, є принцип незмінюваності. За загальним правилом, суддя обіймає свою посаду або довічно, або по досягненні певного (пенсійного) віку (ст. 87 Конституції Греції), або до того часу, доки його поведінка є бездоганною (ст. 115 Конституції Литви, ст. З Конституції США), або не порушує головних положень Основного закону і конституційного ладу (п. 1 ст. 98 Основного закону ФРН).
У конституціях і спеціальних законах зарубіжних країн найчастіше вказується на який термін проводиться призначення. Наприклад, у Грузії та Японії призначення суддів здійснюється на 10 років, у Молдавії – спочатку на певний термін, а потім – безстрокове. В основному ж судді обіймають свою посаду: в Італії до 70 р., у Великобританії – до 72 р., а судді вищих інстанцій до 75 р. згідно з принципом незмінюваності, особу, яка призначена на судову посаду, не можна без її згоди не тільки звільнити, але й перевести на іншу посаду, за винятком підстав, вказаних в законі.
Підставою для звільнення судді від посади є вирок суду, який набрав законну чинність (ст. 115 Конституції Литви, ст. 147 Конституції Естонії та ін.). Існує також інститут судової відставки або "звільнення за власним бажанням" у випадках небажання виконувати обов'язки судді, досягнення пенсійного віку, за іншими підставами, вказаними в законі (ст. 88 Конституції Греції, ст. 100 Конституції Казахстану, ст. 97 Основного закону ФРН).
У тій чи іншій формі майже всіма конституціями проголошується принцип незалежності суддів. Це означає, що при здійсненні своїх повноважень вони керуються тільки законом. Не припускається можливість втручання в діяльності суддів. Найбільш розповсюджена конституційна формула: "судці підкоряються тільки закону" (ст. 101 Конституції Італії, ст. 97 Основного закону ФРН, ст. 117 Конституції Іспанії та ін.).
У Франції незалежність суддів не проголошується Конституцією 1958 р., але випливає з доктрини неупередженості судді, яка відображена в Органічному законі 1958 р. (в редакції 1984 р.) про статус магістратів. Для гарантування незалежної (неупередженої) діяльності суддів ст. 11 Органічного закону встановила, що магістрати користуються особливим захистом від будь-яких погроз на їх адресу та посягань.
У країнах англосаксонської системи права, в США і Великобританії, незалежність суддів забезпечується сукупністю ряду принципів і положень: неупередженістю суддів, терміном їх перебування на посаді та умовами відставки. Важливою матеріальною гарантією незалежності суддів є високий рівень отриманої ним службової винагороди.
Ще одним конституційним принципом, який характеризує правовий статус судді, є принцип несумісності. Це заборона суддям обіймати одночасно інші державні та громадські посади. Так. Конституція Греції у ст. 89 забороняє суддям виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, а також займатися будь-якою професійною діяльністю. З цього правила зроблено виняток: судді можуть обиратися членами академій і професорами вузів. Схожу норму містять ст. 111 Конституції Білорусі, ст. 86 Конституції Грузії.
Нарешті, судовий імунітет означає, що суддя не може бути притягнений до дисциплінарної, а тим більше – кримінальної, відповідальності за свої ухвали з конкретних питань.
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ
Отже, конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому "каталог" цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них.