І. Конституція – головне джерело конституційного права зарубіжних країн
Конституціяв його формально-юридичному значенні – це основний закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини та громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.
Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим.
За формоюконституції поділяються написані танеписані.Писана конституція являє собою основний закон держави, що приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу, тобто конституцію формально-юридичну.Неписана конституція – це конституція матеріальна, яка не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість нормативних актів і конституційних звичаїв.
За терміном дії конституції поділяються напостійні ітимчасові.Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії і, в силу цього, є постійними.
За способом прийняттярозрізняютьоткроїровані(даровані “згори” – монархом або президентом) танародніконституції (представницьким органом або шляхом референдуму).
За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяються на:жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої процедури;гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.
За формою правління, яка закріплюється в конституції, виділяютьмонархічніта республіканські.
У залежності від державно-політичного режимурозрізняють демократичні (встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина); авторитарні (обмежують певні права людини, насамперед громадянські і політичні) і тоталітарні конституції (затверджують одну ідеологію як загальнообовязкову і державну та однопартійну систему).
За формою державного устрою, що встановлюється конституціями вони поділяються нафедеративні (Конституція ФРН 1949 р.) таунітарні(Конституція України).
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Отже, конституція – це головне джерело конституційного права в зарубіжних країнах, яка очолює ієрархічну, співпідлеглу систему джерел.
Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим.
Іі. Інші джерела конституційного права
На основі аналізу юридичної літератури і державно-правового життя різних країн світу ми пропонуємо таку класифікацію форм (джерел) конституційного права зарубіжних країн.
Перша група – нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має досить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відносин. Крім того, невпинному зростанню їхньої кількості "допомагають" такі якості, як здатність швидко реагувати на зміни у суспільному розвитку, чіткість і допустимість викладу приписів, документально-письмова форма закріплення правових норм, яка дозволяє безпосередньо й оперативно ознайомити з їх змістом суб'єктів конституційно-правових відносин. Нормативно-правові акти конституційного права прийнято поділяти на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.
Закони, як правило, приймаються парламентами, інколи – іншими вищими органами влади ( монархами в абсолютних монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах – у КНР, наприклад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах – у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди.
Перший різновид – конституція. Конституція у будь-якій державі – це основний закон, який має особливу форму, зміст, це основне джерело конституційного права і в силу цього заслуговує окремого вивчення.
Другий різновид – конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є так звані "поправки" до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву "Білль про права"). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб'єктів законодавчої ініціативи.
Третій різновид – так звані органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: "Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру". Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що "органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони". Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.
Четвертий різновид – звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. До числа таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про надання виборчого права громадянам, які досягли 18 років. (1974 р.).
П'ятий різновид – нормативні акти, які мають силу закону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції – це ордонанси; у Великобританії – накази королеви у Таємній раді; на Кубі – декрети-закони Державної ради; у В'єтнамі – частина указів Державної ради; в Іспанії – законодавчі декрети і декрети-закони Уряду тощо). Частенько вони підлягають наступному затвердженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 р.), а потім той же орган (уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 рр.)
Друга група – судові прецеденти тобто рішення авторитетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов'язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за рангом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірландії, Нової Зеландії, а також у колишніх колоніях Британської імперії - нині членів Співдружності).
Стосовно конституційно-правових положень, установлених судовими прецедентами, то у більшості своїй правові норми визначають правове становище громадян і громадських об'єднань, а також взаємовідносин між органами держави. Так, у Великобританії немає законодавчого закріплення права на проведення мітингів, походів і демонстрацій. Але ще на початку XIX ст. рішенням одного із судів із конкретної справи послужили нормою для закріплення такого права.
Судові ж прецеденти мають своїми джерелами:
а) власне загальне право – сукупність усіх діючих судових прецедентів, починаючи із XIV ст.. тобто з норм і звичаїв, які отримали судове визнання;
б) тлумачення норм статутного права, при цьому завдання судді теоретично обмежується з'ясуванням змісту норми закону.
В юридичній літературі у цьому зв'язку слушно підкреслюється думка, що судді за допомогою тлумачення створюють нові норми права. В США та Індії, наприклад, особливе значення мають рішення Верховних судів щодо тлумачення конституції.
Але у значній кількості країн загальні суди не мають права давати будь-які обов'язкове тлумачення конституції або законів. Тому формами (джерелами) конституційного права можуть бути тільки рішення спеціальних, конституційних судів чи органів, які виконують функції конституційного суду.
Третя група джерел – конституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб'єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А. Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: "Конституційні звичаї – це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було "гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави". Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки так званим "конституційним угодам": "Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту", "Лідер партії більшості – Прем'єр-міністр", "Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів" та ін. Отже, конституційні звичаї зобов'язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.
Четверта група форм (джерел) – міжнародні та внутрішньодержавні договори, тобто угоди суб'єктів конституційного права. Міжнародні договори служать джерелами конституційного права тільки у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосування. Так, у Конституції Австрії є спеціальний підрозділ "Б. Європейський Союз", який містить норми (ст. 23а, 23 б, 23в, 23г, 23д, 23е), що визначають порядок проведення виборів до Європарламенту, правовий статус депутатів від Австрії, участь країни у керівних органах Європейського Союзу, обов’язки уповноваженого члена Федерального уряду, в цій інституції, участь країни у спільній зовнішній політиці та політиці щодо забезпечення безпеки Євросоюзу відповідно до розділу V Договору про Європейський Союз.
Така тенденція характерна і для інших країн. У Конституції Ірландії, наприклад, відповідна ст. 29, що має назву "міжнародні відносини", у Конституції Іспанії цій проблемі присвячені ст. 93-96 ("Про міжнародні договори") та ін.
Щодо внутрішньодержавних договорів, то вони є джерелами конституційного права тільки у тому випадку, якщо регулюють конституційні проблеми, коли на це суб'єкти уповноважені їх укладати. Прикладом можуть бути договори, які укладаються територіальними спільнотами між собою або із центральною владою (ст. 14 ч. 2 Конституції Іспанії).
П'ята група форм (джерел) – доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: "...Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права". Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У. Блекстона, А. Дайсі, В. Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці так званих "батьків-засновників", авторів Конституції США Дж. Медисона, Т. Джефферсона, А. Гамільтона, Д. Джея.
Шоста група форм (джерел) – парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. Нерідко таке ж значення мають парламентські прецеденти – поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважається обов'язковою на випадок повторення таких ситуацій.
Сьома група форм (джерел) – рішення органів конституційної юстиції (Конституційної ради – у Франції, конституційних судів – в Італії, ФРН, Болгарії, Угорщині, конституційних трибуналів – у Польщі, Іспанії, Верховних судів – у США, Японії, Індії тощо). Звичайно, нормативно-правовий характер мають такі рішення цих органів, які містять конституційно-правові норми – про конституційність законів, про компетенцію державних органів, про тлумачення конституції та ін.
Восьма група форм (джерел) – нормативно-правові акти виконавчої влади, до яких відносяться нормативні акти глав держав (укази, декрети, накази тощо) і нормативні акти урядів, а іноді і відомств (ордонанси, декрети, постанови тощо). Зрозуміло, що вказані акти служать джерелами конституційного права тільки в тій частині, в якій містять його норми. Між ними існує певна субординація. Найбільш широку сферу дії мають, безперечно, нормативні акти глав держав.
Дев'ята група форм (джерел) – рішення органів місцевого самоврядування (наприклад, місцеві статути, регламенти) – є джерелами конституційного права, коли регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади.
Десята група форм (джерел) – це звід релігійних правил. Названі норми є специфічним джерелом конституційного права в окремих країнах. Наприклад, у конституціях Єгипту 1971 р., Сирії 1971 р., Пакистану 1973р., Ірану 1979 р. шаріат, тобто норми, які містяться в Корані, проголошуються джерелами законодавства, включаючи і конституційне. При цьому юридична сила цих норм переважає навіть силу конституційних норм.
Одинадцята група форм (джерел) – політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва правлячих партій та вищих органів державної влади. У наш час такі акти характерні для ряду країн, що розвиваються (наприклад, для країн Африки), для КНР, КНДР, Куби. Так, у Лівії прийнята на сесії Загального народного конгресу у березні 1990 р. "Хартія революційної законності" проголошує, що джерелом законності народних зборів і народних комітетів – "революційна законність лідера лівійської революції М. Каддафі, притаманне йому одному і яка є набутим правом, що не відбирається". Директиви лідера обов'язкові для виконання”.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Форму права (закон, декрет, указ тощо) можна розглядати в якості юридичного джерела права, найбільш логічним і доцільним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як ідентичних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому "юридичному розумінні" форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді "способу виразу державної волі", "способу встановлення правових приписів" або "способу, яким правилу поведінки надається державною владою загальнообов'язкову силу".