2.3 Особливості взаємодії Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниць;

2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством [2; ст.22].

Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу і підкоряються лише закону. Тому його контрольні функції щодо їх роботи стосуються не суті їх рішень, а пов'язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ, недотриманням процесуальних норм.

Як зазначається в ст. 4 Закону, діяльність цієї посадової особи доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Разом з тим Уповноважений може звертатися з поданням, зокрема, до органів державної влади щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Отже, аналізуючи правовий статус Уповноваженого, сферу його компетенції, можливості здійснення захисту порушених прав людини і громадянина можна зробити висновок, що український Омбудсмен має особливий статус і функціонує як самостійний інститут, який сприяє органу законодавчої влади здійснювати контроль за дотриманням органами публічної влади, установами, організаціями, вищими органами влади, судами та установами приватного характеру.

Розділ3. Загальні, матеріально-фінансові, особисті Гарантії діяльності Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини.

Уповноважений – відповідальна державна посадова особа, яка, безумовно, повинна мати необхідні гарантії для реалізації своїх завдань та функцій. Їх можна розділити на загальні, матеріально-фінансові і особисті.

Будь-яка модель Омбудсмана базується на високому авторитеті особистості самого омбудсмана. Особливість української моделі, крім цього, полягає у тому, що на Уповноваженого покладається обов’язок у своїй незалежній та неупередженій діяльності в інтересах людини та громадянина керуватися Конституцією України, законами України, а також законами справедливості та власною совістю [2, cт.7]. На цьому наголошувалося в присязі, яку склала перший Уповноважений з прав людини 14 квітня 1998 р. На практиці це означає, що Уповноважений в своїй діяльності постійно має керуватися як принципом верховенства права, так і принципом верховенства прав людини, а також має пропонувати моделі правової та моральної поведінки, які б випереджали діюче в країні законодавство.

Важливою гарантією діяльності українського Омбудсмена є те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень і не може бути без згоди парламенту нашої держави притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Також слід зазначити, що кримінальна справа проти Уповноваженого може бути порушена тільки Генеральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності українського Омбудсмена, його представників та працівників Секретаріату Уповноваженого винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством [2, ст.20].

Також вищезазначеному органу гарантуються трудові права. Так, після закінчення терміну повноважень, на який особу було обрано на посаду Уповноваженого, чинне законодавство надає їй роботу, яку вона займала до призначення і яка зберігається за нею на час виконання нею обов’язків Уповноваженого, а у разі неможливості надання цієї роботи – інша рівноцінна робота на тому ж або, за її згодою, іншому підприємстві, в установі, організації. Важливо й те, що Закон закріплює, що життя та здоров’я українського Омбудсмена і його представників підлягає обов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов’язків. Кабінет Міністрів України встановлює умови та порядок страхування.

Ефективне функціонування інституту Уповноваженого зумовлюється необхідністю належного фінансового його забезпечення. Виходячи з цього Закон встановлює, що фінансування діяльності правозахисного органу здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Український Омбудсмен розробляє і подає на затвердження парламенту нашої держави та виконує кошторис своїх витрат. Міністерство економіки та Міністерство фінансів під час підготовки актів Кабінету Міністрів України про розподіл асигнувань, передбачених у Державному бюджеті та капітальні вкладення, повинні враховувати за поданням Уповноваженого необхідні асигнування на створення матеріально-технічної бази, необхідної для його діяльності, та будівництва житла. З цією метою Кабінетом Міністрів було прийнято Постанову від 29.11.1999 р., згідно з якою було встановлено, що за умовами матеріально-побутового, медичного, санітарно-курортного та транспортного обслуговування, а також забезпечення засобами зв’язку Уповноважений прирівнюється до Голови Конституційного Суду України, а представники Уповноваженого, керівник Секретаріату – до членів Кабінету Міністрів, заступник Секретаріату – до заступника Міністра Кабінету Міністрів і т.д.        Постановою Кабінету Міністрів від 10. 11. 99 р. “Про умови оплати праці Уповноваженого, представників Уповноваженого та працівників його Секретаріату” були встановлені посадові оклади Уповноваженому у розмірі 400, представнику його Секретаріату – 380, секретарю консультативної ради – 340 гривень на місяць.

Ще однією важливою гарантією, яка забезпечує незалежність служби омбудсмена нашої країни, є те, що Закон забороняє втручання органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових осіб у здійснення його правозахисної роботи [2, ст.20].

Необхідною гарантією, яка забезпечує діяльність українського омбудсмена, є обов’язок співпраці з ним. Закон встановлює, що органи державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1. забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниці;

2. надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дії та рішень.

Відмова органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в його діяльність з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством [2, ст.22].

Загалом такий підхід щодо повноважень Уповноваженого відповідає світовій практиці. Омбудсмени переважної більшості країн, де вони діють, мають право вимагати необхідні їм для перевірки акти, знайомитися з різними документами, вимагати пояснення від посадових осіб і громадян. Наприклад, омбудсмен Намібії, проводячи розслідування з приводу скарги, має право викликати повісткою будь-яку особу і вимагати будь-який документ. Він наділений правом обвинувачувати особу перед компетентним судом у випадку неявки за повісткою чи ненадання омбудсмену необхідних документів, допитувати будь-яку особу, вимагати від неї співпрацювати і правдивої інформації з розслідуваної справи. Право правозахисних органів Великобританії, Канади і США вимагати необхідну їм для вирішення скарги інформацію прирівнюється за своєю юридичною силою до відповідного права суддів і підлягає обов’язковому виконанню. Омбудсмен Швеції, медіатор-посередник Франції, австралійські омбудсмени мають право накладати штраф на державних службовців, що відмовляються надати потрібну їм інформацію. У Швеції, Франції, Австралії та Великобританії передбачена кримінальна відповідальність за обструкцію омбудсменівської діяльності. В деяких країнах особи, що беруть участь в розслідуванні, наділяються правами і обов’язками, які надаються учасникам судового засідання.

Важливо зазаначити, що законодавство України закріплює гарантії захисту прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого. Кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством [2, ст.21].

При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому.

Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

Основною гарантією діяльності українського Омбудсмена є його самостійність, що випливає зі ст.20 Закону, в якій зазначається, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справи, які закінчені або перебувають у його провадженні.

Дуже важливо на сьогодні виділити деполітизованість та несумісність посади, оскільки вищезазначений орган не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також він не може бути членом будь-якої політичної партії. Однак він може займатися викладацькою, науковою або іншою творчою діяльністю.

Для більш ефективної роботи омбудсмена законодавством України передбачено створення секретаріату та право Уповноваженого призначати своїх представників у межах виділених коштів. Відповідними розпорядженнями Кабінету Міністрів України посади представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та працівників секретаріату віднесено до категорій посад державних службовців.

Отже, специфіка правового статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui generis, особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу.

Висновки

У ході глибокого вивчення даної теми я зробила висновок, що необхідність створення інституту українського Омбудсмена обумовлена багатьма обставинами.

По-перше, недостатнім рівнем забезпечення прав і свобод громадян традиційними процедурами захисту.

По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного законодавства.

По-третє, проголошенням приєднання Української держави до розвинених міжнародних стандартів демократії.

І, по-четверте, демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.

Загалом, історичний досвід свідчить, що необхідність запровадження вищезазначеної посади постає тоді, коли наявні інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах.

Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямовано на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їхніх прав і свобод. Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту громадянського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом'якшує соціальні суперечності. Діяльність Уповноваженого демократизує суспільство, розвиває правову свідомість.

Таким чином, інститут Омбудсмена – це ефективний, дійовий засіб, за допомогою якого людина може добитися відновлення її порушених прав і свобод, насамперед конституційних.

Однак, як і кожен діючий механізм, даний орган повинен удосконалюватися. На мій погляд, модернізація статусу Уповноваженого має відбуватися як шляхом його коригування в «ширину», тобто запровадження спеціалізованих його представників, так і шляхом удосконалення самого Закону.

Необхідно доповнити Закон нормами, які б давали можливість українському омбудсменові запобігати порушенням прав людини, бо знову ж таки, враховуючи зарубіжний досвід, діяльність вищезазначеного органу повинна запобігати несправедливості та відновлювати несправедливість.

Створення певних спеціалізованих уповноважених дозволить зробити більш продуктивною і дієвою співпрацю Омбудсменів із відповідними громадськими організаціями, сприятиме посиленню захисту конкретних соціальних груп населення. Однак запровадження подібних посад має відбуватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого, механізму державної влади, чинної національно-правової системи та менталітету українського народу. Їх введення повинно виступати одним із ефективних варіантів посилення захисту прав і свобод таких членів нашого суспільства, як неповнолітніх, студентів, військовослужбовців тощо.

Не варто залишати поза увагою факт низького рівня правосвідомості населення України, який міг би підняти Уповноважений шляхом проведення роз’яснювальних програм на телебаченні, розробкою та випуском спеціальної літератури ( брошур, газет, журналів ) великим накладом.

Зважаючи на складність та багатогранність даної теми, також потребують спеціального дослідження проблеми взаємодії інституту Уповноваженого з міжнародно-правовоми механізмами захисту прав людини, зокрема Міжнародним інститутом омбудсмена.

Аналізуючи вищенаведене, потрібно зазначити, що для розвитку України як правової держави, а нашого суспільства – як демократичного, права людини повинні бути пріоритетними, набути вищої цінності, виступати обмеженням всевладності держави не лише юридично, а й фактично. А тому, подальше вдосконалення правового статусу Уповноваженого підвищить ефективність його діяльності як посередника між громадянами й органами державного управління, сприятиме демократизації правових механізмів.

Список використаних джерел:

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України.- 1996.- №30

2. Закон України « Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» від 23.12.1997 / Закони України. Додаток до щотижневика «Відомості ВРУ». ВРУ, 1999.- №20.- с.99.

Закон України «Про Конституційний Суд України »від 16.10.1996р. №49

3. Наулік Н.С. Інститут омбудсмена в сучасному світі: порівняльний аналіз//Вісник прокуратури.- 2003.- №10.- с.107.

4. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.- Харків,2001.- с.23.

5. Хаманева Н.Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан.- М., 1998.- с.12

6. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини//Право України.- 2000.- №3.-с.31-33.

7. Яременко Т.Ф. Інститут Омбудсмена як засіб забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні // Збірник наукових праць УАДУ при Президентові України.- 2003.- №1.- с.297-304.

8. Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Інститут Омбудсмена: світові моделі і досвід//Вісник Академії правових наук України.- 1998.-№2.- с.57-66.

9. Тимченко С.М. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник.- К.: «Центр навчальної літератури», 2004.- 304с.

10. Марцеляк О.В. Удосконалення парламентського контролю в Україні через модернізацію статусу Уповноваженоного ВРУ з прав людини// Вісник Академії правових наук України.- 2000.- с.88-93.

11. Наулік Н.С. Український омбудсмен – елемент конституційно-правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина // Бюлетень Міністерства юстиції України.- 2005.- №1.- с.109-115.

12. Тодика Ю.М., Журавський В.С. Конституційне право України. Навчальний посібник.- К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002.- 542с