Укр. мова / профСПРЯМ / Оновлений посібник / сканер Мачай doc

Дешісеако С. 11.

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ОБ'ЄКТ СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ (КОРОТКИЙ опис СПАДЩИНИ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «МОВОЗНАВСТВО» - КИЇВ. - 2003-2008 ГР. ТА НАУКОВОГО ВИДАННЯ «МОВА І КУЛЬТУРА» - КИЇВ, 2003, - ВИН. 6)

І. Походження назви «Україна» иМІА&М

Походження назви Україна привертало увагу багатьох дослідників, але остаточно це питання не з'ясовано ще і досі. Кошіннлінгвіст усвідомлено чи нсусвідомлено робить висновок з деяких загальних уявлень про світ, які впливають на його концепцію.

Переважна більшість дослідників вважає, що назва Україна походить від край «кінець» (точніше, від прийменникової конструкції у края), і первісне значення її - «погранична (порубіжна) територія, пограиична (межівна) земля», пор. друс. Украйна «погранична місцевість». Ця етимологія е не тільки

\Щ їй/

найпоширенішою, але й найдаїиншою, оскільки ще в кінці ХУШст. польський історик С. Грондський писав, що земля, де жили козаки,, була па краю Польської держави, а тому й називалася Україною. Наведену

-етимологію < _ $^КЬ0/#$ій"С4іШб/

О. М, Трубачов підсилює зближенням давньої етнічної назви східних слов'ян анти з дінд. апіа - «кінець, край», тому що анти справді займали півдеино-східний край території слов'янства, відомий згодом під назвою Україна,

Протягом VI-VI11 ст. східнослов'янські племена або союзи слов'ян поступово переросли в феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописних племен» або «племінних князівств» [1, с. 3-13; 2, с. 3-19, 3, с. 8-16; 4, с. 3-17].'

В IX ст. в результаті консолідації східнослов'янських «літописних слов'ян «, яких на той час існувало 14 (поляни, древляни, уличі, тверді, дуліби, бужани, волиняии, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільхіспські слов'яни), утворилася українська держава - Київська Русь. У зв'язку з перетворенням східнослов'янських племен (груп племен) у феодальні "князівства і утворенням Київської Русі слово країна відповідно змінила свос значення: «територія племен» —♦ «територія феодального князівства» —♦ «територія Київської Русі». Відповідно змінило своє значення і слово Україна: «відділена частина території племен» —► «відділена частина території Київської Русі». У період феодальної роздробленості Київської Русі, коли від Русі одне за одним відділялися князівство, слово україна набуло нового значення - «князівства, волость, окрема земля», ширше - «певна територіальна одиниця» [5, с. 15-33; б, с. 83-86]. ,

У другій половині XIV ст, Більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, підпала під владу Литви і Польщі. Оскільки широким значенням слова Україна було «відділена територія, окрема земля» (значення «край», «князівство»; «волості», «вотчина» і «околиця» являли собою конкретизацію цього широкого значення), то землі, підкорені Литвою (князівство Чсрнігово-Сіверськс, Київське, Переяславське, більша частина Волинського), іноді називалися литовською українок). У документах ХУ-ХУІ ст. йдеться про «україну подільську», «україну брацлавську», «україну київську». З розвитком козаччини в XVI ст. територія, на якій вона мала місце, дістала назву козацької України (козацьких україн). У ХУ1-ХУІІ ст. Україною називалося Запоріжжя і Середня Наддніпрянщина. Під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648-1654) назва Україна закріпилася за наддшпрянськимп землями, а згодом вона поширилася і на інші східноукраїнські землі (Слобожанщину, сучасні Харківську і Сумську області), які належали Росії (слобідська Україна), у той час як на західноукраїнських землях вживалася назва Русь. Після поділу України між Росією і Польщею внаслідок андрусівської угоди 1667 р. з'явилася назва «сьогобічна Україна» і «потойбічна Україна)), а для Лівобережжя - ще й «малоросійська Україна». Закарпатські землі в XVII ст. зрідка називалися угорською Україною або мукачівською українок) [7, с. 87-89; 8, с. 15-33].

Отже, починаючи з часів розвитку козаччини (з кінця XVII ст), особливо за часів Богдана Хмельницького, назва україна в значенні «козацька територія; козацька (вільна) земля» поступово набувша конкретного географічного значення - «Козацька держава Україна», точніше, як зазначено в численних картах і атласах ХУИ-ХУШ ст. «Україна, або Земля козаків».

У 1649 р, Богдан Хмельницький висловив сумнів, що козаки задовольняються «удільним, одрізаним своїм панством». У наведених словах ми вбачаємо крім прагнення до возз'єднання всіх українських земель також розуміння в середині XVIII ст букв;ільного значення назви Україна - «відрізана, відокремлена земля» [9, с. 26-34; 10, с. 85-87; 11, с. 26-36; 12, с. 17-28].

II. Українська мова

Українська мова входить до слов'янської групи, і більшість слів у її лексичному складі мас спільні корені зі словами інших слов'янських мов. Тому той факт, що якісь українські слова подібні до російських чи польських, ще насправді не означає, що вони російські чи польські. Отже, тут треба знаходити й доцільну середину. Не можна масово запускати в українську мову ні росіїзми, пі інші «ізми», і не боятися, що наша мова загасне без якихось російських слів. Вона пройшла через числеіші заборони, обмеження, зневажання, укази, циркуляри, постанови і не загиігула, то й тепер тим більше не загине, коли вже виросло в державі україномовне покоління. І хай поки що подекуди це покоління не дуже впевнено почувається в україномовному середовищі, згодом прийдуть знання і прийде впевненість, хай наша мова не має всеохоплюючого функціонування, з часом воно буде, треба тільки, щоб українська держава міцно стала на ноги і перестала озиратися на схід, а вже освічена громадськість взялася дружно утверджувати і підтримувати рідну мову [13, с. 44-61; 14, с .3-5; 15, с. 87-89].

З відомих причин українську мову в підрадянські часи знали у світі недостатньо. На жаль, ця ситуація значною мірою зберігається і зараз. Разом з тим, у сусідніх країнах - Польщі, Чехії, Словаччині, державних мовах (Югославії українська мова відома значно краще. Тут вона є об'єктом практичного вивчення та наукового опрацьований.

"^; Походження української мови, як відомо, поминається з Київської Русі, де була книжна мова (старослов'янська або церковнослов'янська) і народна, що виявила себе у мові споріднених діалектів 116, с, 4-11; 17, с. 14-30].

Питаннями походження і розвитку української мови займалися видатні лінгвісти, так/, як О. О. Потебня, Л. А. Булаховський і інші. Вони володіли великим науковим талантом і моральними якостями, віддано ставились до рідної мови і рідного народу, мали свій погляд на національне питання.

Розглянемо спадщину Л. А. Булаховського. В ісгорио світового мовознавства він увійшов насамперед як видатний лінгвіст, автор досліджень з польської, чеської, болгарської, серболужицької, сербської мов. і. звичайно ж, української та російської. Л. А. Булаховський залишив велику спадщину в ділянці українознавчих досліджень, охопивши майже всі проблеми цієї галузі в історичному й сучасному аспектах,

серед них і ті, які до того були обійдені наукою або недостатньо чи хибно висвітлені. У своїх дослідженнях, застосовуючи порів>шльно-історичииіі метод, він торував нові шляхи, ніс нові ідеї.

Серед проблем, у розв'язанні яких Л. Л. Булаховський сказав своє вагоме слово, були, зокрема, проблема походження української мови, яка зводилась до з'ясування часу появи перших її ознак, деякі явища історичної фонетики, морфології, синтаксису тощо. Майже всі дослідження цього тематичного кола входять у дві фундаментальні 'його праці: «Питання походження української мови» та «Історичний коментарій до української мови», які склали 2-й том 5-томного видання праць вченого.

Глибока' обізнаність ученого з матеріалом - найдавнішими східнослов'янськими пам'ятниками - і володіння порівняльно-історичним методом, не кажучи вже про неабияку наукову інтуїцію, дозволили йому дати своє пояснення деяких явищ історичної української фонетики і на цій основі визначити час появи перших ознак української мови.

У другому томі. стр. 608 він писав: «Сукупність рис, що наближають південні староруські говори саме до сучасних українських, як вона відбита в деяких поліських пам'ятниках ХШст., не залишає місця сумнівам, що в цей час діалектне подрібнення староруської мови пішло далеко, і майбутня українська мова дістала своє досить чітке обличчя ...слід припустити, що специфічні ознаки української мови в письменстві виявились, імовірно, значно пізніше, ніж вони реалізувались у живому розмовному вжитку... ».

Наведеш судження Л. Булаховського підказують віднести початок формування специфічних особливостей української мови на дописемний період Русі.

Висновки Л. Булахавського випливають з його статті «Майбутні українські риси в староруських пам'ятниках (до XIV ст.)», в якій розглядаються мовні особливості фонетики, граматики, лексики найдавніших текстів. Фонетичні риси, як вважає вчений, у пам'ятках домонгольської доби, хоч вони і слабо виявляються через старослов'янську оболонку, свідчать, що писарями цих пам'яток були носії південноруських діалектів.

Саме у фонетиці найвиразніше виявляється відмінність говорів-предків української мови від сусідніх східнослов'янських говірок. У праці «Українська мова в документах XIV і пізніших століть» Л. Булаховський подає довгий перелік особливостей мови цього періоду, які можна визначити як українські. Проте, не в цеіі час починається формування української народності, отже і мови, а значно раніше. Відстоюючи цей погляд, вчений мав сміливість заперечити твердження, висловлене в «Очсрках истории СССР» (Внд-во АН СССР, 1953) про формування східнослов'янських народностей в ХІУ-ХУ ст. Неточність цього положення, як зазначає він полягає в тому, що воно не бере до уваги консолідації окремих центрів, що спршіло діалектній диференціації, створенню нових мовно-етнічних масивів.

Ця думка доводиться і в праці «До питання про мову стародавнього Києва і Київщини». Зокрема, полемізуючи з Соболевським та деякими іншими вченими в питанні: хто мав більше право претендувати на тс, щоб вважатися нащадками давніх полян? Л. Булаховський спростовує гіпотезу Погодіна-Соболевського, що населенням Давньої Русі були великороси, що ніби-то після монголо-татарської навали територія Півдснно-Західпої Русі повністю спустіла, а потім була заселена якимсь козацьким племенем, мова якого була сумішшю слов'янських і перських елементів. «У нашій мовній сучасності ми не маємо жодних прослідків «всликоруськості» того населення Києва і Київщини, яке не покидало своїх місць...« писав вчений.

Не обійшов своєю увагою вчений також доісторичного періоду формування тих творів, що стали основою для розвитку давньоруської, тобто давньоукраїнської мови («Кілька зауважень про археологічні свідченню)). Він вказує, що археологічні дані, які свідчать, що східнослов'янське населення Верхньої Оки, Верхньої Волги, Верхнього Дніпра з'явилось там не внаслідок міграції населення з Середнього Подніпров'я. Побут і культура його відбиває виразний місцевий характер.

Треба було по-новому висловити думку з тієї проблеми, що тяглася ще з XIX ст., як от: говір стародавнього Києва і Київщини - був він предком великоросі йської чи української мови? Чи українці споконвічні нащадки докиївьких полян, чи прийшли в Україну після татаро-монпольського нашестя? Чи українська мова почала формуватись з XIV ст., чи набагато раніше? Треба було остаточно очистити науку від вкрай хибних і шкідливих тверджень, що грали на руку російському шовінізму. І. Л. Булаховський цс зробив. М , _

У праці «українська мова у її стосунках з іншими східнослов'янськими « учений дає відповідь речникам великодержавних тенденцій, які ігнорують всю виразність обличчя української мови, розглядаючи її як наріччя російської на підставі спільних східнослов'янських рис. Не приймає він і компаративістського методу, який обмежується тільки поділом слов'янського родовідного дерева на три основні групи: західну, північну і південні, не цікавлячись процесами наступного історичного часу.

В умовах постійного ідеологічного тиску Л. Булаховський несхибно пройшов своїм шляхом вченого-громадяннна, пін служив науці, а не режиму. Тхшу^іог^чдобупж-млс неперехідне значення, без його знання іті-може бути справжньої ліітгвістнчної науки.

Література

1 Склярепко В. Г. Походження назви Русь // Мовознавство. - К. - 2003. - № 5.

2. Склярепко В. Г. Походження назви Русь // Мовознавство. - К. - 2004. - № 2-3.

3. Склярепко В. Г. Походження назви варяги // Мовознавство. - К. - 2006. - № 1.

4. Склярепко В. Г. Походження назви Україна // Мовознавство. - К. - 2006. - № 5, 6.

5. Склярепко В. Г. Походження назви Русь // Мовознавство. - К. - 2005. -№ 6.

6. Карпенко ІО. О., Склярепко ІЗ. Г. Русь і иаряі и: історнко-ешмологімпе дослідження // Мовознавство, - ІС. ■- 2007. - № 1. /. Селігей П., Тищенко К. М. Мовні контакти: свідки формування українців //Мовознавство. - К. -2007. - №2

8 Мойсіснко В. М. Про національний статус «руської мови» в часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої // Мовознавство. - ІС - 2007. - № 5.

"ІТ °;Л' ^ВШШВ Ч^еР^ковн°-^илов™ської мови української редукції на московську кпижно-ішеемну традицію // Мовознавство -К. - ^007..- № 2.