балади лірика

А ти, дубе, кріпись,

Ти рости та рости,

Не хились, не кривись;

Ти глибоко у глиб

Твердий корінь пусти,

Гілля вгору розкинь,

Ти рости та рости!

І у силі, в добрі,

Як скала, затвердій,

І як Бог світовий,

На сторожі ти стій.

Оцими рядками поет звертається безпосередньо до Дуба, в якому уособлюється народ як збірна одиниця й повчає його життєвим настановам, премудростям, заснованими на розсудливості, кмітливос-ті і добрі. Поет порівнює Дуб, тобто народ, з Богом, основним завданням якого є перебувати на сторожі правди народної.

Лоза у поезії уособлює сили не- стійкі, хиткі і недовговічні. Вони не здатні протидіяти різним вітрам, звичайно суспільним силам і часто ламаються і гинуть:

І слабая сама - вона гнеться собі,

Бо в ній сили нема;

вона гнеться собі,

І так вік прожиє,

і без слави, в багні,

Як трава, зігниє, як трава-осока,

Зігниє у багні, - і хіба лиш комар

Заспіває по ній...

Поезією "До дуба" С. Руданський пробуджував самосвідомість не лише українського, а й всіх знедолених народів, навчав їх вмінню гартувати свої сили і відстоювати свої права в нелегкому протистоянні різним вітрам, різним, отже, суспільним силам, зокрема тим, які не бажають втрачати свою владу над народом..

Своєрідне місце в ліриці С. Руданського посідає поезія "Гей, бики!" (1859), в якій поет, за слушним висловом І. Пільгука, закликає "розорювати поле, засмічене бадиллям і будяками".

С. Руданський в образах биків у ярмі вбачав гноблений, уярмлений український народ, який спроможний з допомогою освіти усвідомити свою долю, звільнити себе й вітчизну від закабалення іноземцями й утвердити Україну суверенною і незалежною самостійною державою. Коли ж це станеться, то з допомогою чесної, вільної і творчої праці народ український в культурному і матеріальному відношенні буде жити інакше, краще, в достатку і злагоді не лише у своєму краєві, а й з іншими народами:

Та гей, бики! Ломіть бадилля,

Ломіть його, валіть на прах;

Нехай не буде того зілля

На наших батьківських полях!

Уболівання поета за свій народ, свою державу та її долю, його мрії про оті "дивнії роки", які неодмінно настануть, прийдуть величним святом на батьківщину - Україну якоюсь мірою ототожнюється із сподіваннями Т. Шевченка, коли:

Оживуть - степи, озера

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться...

Великий Кобзар, як бачимо, не мріяв і передбачав, а твердо вірив у те, що неодмінно настануть такі роки, коли Україна буде суверенною державою, відродить село з його могутнім духовним і матеріальним потенціалом, віллється в русло світової цивілізації і народ стане жити краще, заможніше, веселіше. Такий час для України поступово, але невпинно настає.

Поезія "До моїх дум" (1859) якоюсь мірою співзвучна з Шевченковою "Думи мої, думи мої" (1839).

Як Т. Шевченко, так і С. Руданський свою думу, своє слово посилає в народ, який, коли воно величне і духовне, його сприйме або навпаки знехтує ним. Оцінювачем творчості письменника, на думку С. Руданського, є народ, батьківщина. Згадаймо, що й Т. Шевченко свої думи, своїх діток теж відсилає до батьківщини - України і прохає її привітати їх, дати їм пораду.

Т. Шевченко своїх "діток" називає "нерозумними", а С. Руданський своє "слово бідне" вважає "дитям недоспілим". В скромності саме й виявляється народна велич

Т. Шевченка і С. Руданського.

С. Руданський-лірик весь час перебуває під благотворним впливом поезії Т. Шевченка, її мотивів, стилю і, навіть, лексики.

Під час недуги у 1845 році Т. Шевченко написав славнозвісний вірш "Заповіт", у якому визначив своє місце в історії не лише українського, а й світового літературного процесу як засновника нової української літератури, основоположника української літературної мови, як неперевершеного співця вільнолюбного духу свого народу:

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

У 1860 році С. Руданський написав філософську медитацію "Моя смерть", яка, очевидно, була в той час недалеко від нього, стукала, мабуть, у його вікно. Недаремно ж твір свій він розпочинає конкретним образним висловом:

Прийшла смерть моя, легке точиться...

Ти мори, маро, коли хочеться.

Я віддам землі всі кістки мої,

А на світ пущу лиш щілки* мої!

Поет вірить, що вірші його народ, по його смерті, не відхилить, що вони будуть вічно жити серед народу, а отже, і він теж не помре, а буде вічно жити й світ оглядати:

Не умруть вони: кожна щілочка*

Полетить жива, як та пчілочка;

Полетить жива, і покотиться,

В сотні, тисячі переплодиться.

І я знов живий світ оглядую,

Смерті першої не пригадую.

Передбачення поета стало реальністю, здійснилися ще за життя. Багато його творів стали справді народним надбанням. З часом художня сила творів С. Руданського всіх жанрів стає все могутнішою, а потяг до його творчості все збільшується і збільшується.

Лірика С. Руданського петербурзького періоду свідчить про неабияке творче піднесення поета, який, продовжуючи традиції української і світової поезії і перебуваючи під постійним впливом народної творчості, виявив не лише свій оригінальний поетичний хист, а й глибину своєї душі, своєї духовності, що випливали з народних традицій, з народного ставлення до життєвих процесів минулого і сучасного, до долі своєї батьківщини. Саме на такі особливості лірики С. Руданського вказував І. Франко, відзначаючи, що: "Пісень ліричних Руданського небагато, та всі вони мають високу стійкість артистичну, виявляють щире чуття, чесну правдиву душу поета".

*Щілки - рядки віршів.