1.2 Господарський комплекс

Господарство країн Центральної Азії сформувалося як сировинний придаток Радянської імперії. Тому тут переважають галузі агропромислового комплексу та видобувної прмисловості.

Більшість міжгалузевих комплексів, що сформувалися в державах Центральної Азії, не мають завершальних стадій переробки сировини і виготовлення готової продукції, і це знижує ефективність їх функціонування. Найповніше тут представлені комплекси: паливно-енергетичний, кольорової і чорної металургії та агропромисловості.

Найбільше кам`яного і бурого вугілля видобувають у Казахстані (Карагандинський та Екібастузький басейни), нафти – в Узбекистані, Казахстані і Туркменистані, газу – в Узбекистані та Туркменистані. Гірські держави Центральної Азії (Киргизстан, Таджикистан) бідні на паливні корисні копалини, зате мають потужний гідроенергетичний потенціал. В Таджикистані створено каскад ГЕС на річці Вахш, а в Киргизстані – на річці Нарин, які практично забезпечують потреби цих країн в електроенергії і служать основою деяких енергомістких виробництв.

Країни Центральної Азії є значними виробниками кольорових металів. Важливі райони кольорової металургії сформувалися: в Рудному Алтаї (поліметали); у Центральному Казахстані – міста Балхаш і Жезказган (мідь, свинець, цинк); в Киргизстані і східному Узбекистані (поліметали, золото). На базі дешевої енергії ГЕС в містах Турсун-заде (Таджикистан) і Павлодар (Казахстан) збудовані потужні алюмінієві комбінати. Враховуючи вже розвідану сировинну базу, нові центри кольорової металургії можуть виникнути у Киргизстані і Таджикистані.

Добре розвинену чорну металургію має лише Казахстан. Вигідне поєднання родовищ коксівного вугілля Карагандинського басейну і Соколовсько-Сарбайських залізних руд, а також запаси марганцевих руд, нікелю, хрому й інших летючих металів сприяють отриманню високоякісної і дешевої сталі. Металургійний комбінат повного циклу діє у місті Теміртау. В інших країнах є лише невеликі сталеплавильні заводи або цехи при машинобудівних підприємствах.

У регіоні є значні запаси сировини для хімічної індустрії. Зараз в основному використовуються ті її види, які необхідні для виробництва міндобрив. На базі видобутку фосфоритів сформувався Каратау-Жамбильський промисловий комплекс в Казахстані, сірку і мірабіліт видобувають в Туркменистані, в містах Навої і Фергана (Узбекистан) є азотно-тукові заводи. Частково використовуються грандіозні запаси мірабіліту затоки Кара-Богаз-Гол, але його комплексна переробка в цьому регіоні не здійснюється.

Основою економіки країн Центральної Азії ще довго буде сільське господарство, спеціалізація якого формувалася тисячоліттями. Природні умови цієї території сприятливі для розвитку екстенсивного напівкочового тваринництва, яке поєднується з інтенсивним поливним землеробством в оазах. У другій половині ХХ ст. тут були створені нові райони землеробства (Казахстан, Киргизстан) на цілинних землях. Але подуктивність цих земель невисока, а врожайність нестабільна – на кілька неврожайних років припадає один-два роки з високими валовими зборами.

Певна відмінність у зволоженні окремих територій, наявності природної кормової бази визначає різну спеціалізацію тваринництва. На півночі Казахстану переважає м`ясо-молочне і м`ясне скотарство у поєднанні з вівчарством і свинарством. На пустельних землях південного Казахстану та інших країн випасають тонкорунних і каракульських овець, а також верблюдів. У північних передгір`ях Тянь-Шаню, особливо в Киргизстані, а також в Туркменистані добре розвинене конярство. У передгір`ях Копетдагу знаходиться основний район розведення всесвітньовідомих ахалтекинських коней. Розвиваються також шовківництво, бджільництво, молочно-м`ясне скотарство, птахівництво, але практично відсутнє свинарство, що пояснюється забороною ісламу на вживання свинини.

У більшості центральноазіатських держав площа орних земель не перевищує 10% їхньої території, а в Туркменистані – лише 1%. Географія землеробства тісно пов`язана із наявністю водних ресурсів. Тому основні землеробські райони прилягають до річкових долин і добре зволожених передгір`їв. Дефіцит орних земель змушує місцеве населення вирощувати найбільш трудомісткі культури, насамперед бавовник. Значну частку земель займають баштанні культури, сади і виноградники. Центральна Азія славиться найкращими сортами динь, кавунів, винограду, яблук, груш та інших фруктів. Теплий сухий клімат сприяє масовому виробництву сушених фруктів: ізюму, киш-мишу, кураги тощо.

Зернові й кормові культури (здебільшого пшениця, рис, люцерна) переважно використовуються у сівозмінах з технічними культурами. Лише на освоєних цілинних землях Казахстану і Киргизстану у структурі посівів різко переважають зернові культури: яра пшениця, ячмінь, просо, а в більш теплих районах – кукурудза.

Значними є посіви опіумного маку, який раніше вирощувався для потреб медицини. Але відсутність чіткого контролю за його переробкою і реалізацією може призвести до виробництва продуктів з маку для потреб наркобізнесу.

Радянська імперія залишила місцевим народам великий “букет” екологічних проблем. Масове гідротехнічне будівництво, перевитрата води при зрошенні призводять до засолення земель, породили проблеми Аралу і Балхашу. Аральське море зменшилося більш як наполовину, і з його пересохлого дна вітри розвівають тисячі тонн солй. Крім того, на величезних просторах знищена і до того бідна природна рослинність, що призвело до активної вітрової ерозії і пилових бур.

РОЗДІЛ 2. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ