9.Історичний аспект ювенальної юстиції.

З метою належного виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань у частині

забезпечення дітям особливого піклування та допомоги з боку держави, реалізації положень

Конституції України щодо визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності найвищою

соціальною цінністю, забезпечення кожній людині права на вільний розвиток своєї особистості,

а також з огляду на рівень дитячої злочинності є необхідність у розробленні державної політики

у сфері захисту прав дітей, які потрапили у конфлікт із законом, Указом Президента України

було схвалено Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні від 24

травня 2011 року № 597/2011 на 2011–2016 роки.

Метою цієї статті є дослідження істотних особливостей історичного розвитку та

удосконалення ювенальної юстиції тому, що проблема здійснення судочинства щодо

неповнолітніх з кожним роком набуває все більшої актуальності: з одного боку, про це говорять

громадські діячі, які дотримуються активної позиції щодо захисту дитини, з іншого – науковці

та практики, які, відповідно, з наукового і практичного погляду обґрунтовують необхідність

особливого вирішення справ за участю неповнолітніх. Йдеться про особливий вид судових та

інших державних органів, що називаються ювенальною юстицією.

Отже, ювенальна юстиція (від англ. „Juvenile Justice” – правосуддя для неповнолітніх)

зародилася ще в стародавні часи, а тому цей інститут має довгу та цікаву історію, без

дослідження якої нам не вдасться зрозуміти, яку саме модель судів у справах неповнолітніх

необхідно будувати.

Ще у Дигестах імператора Юстініана (VI ст.) у четвертій книзі було закріплено титул IV

„Про осіб, які не досягли 25 років”, де йдеться про захист неповнолітнього від несправедливого

і жорстокого покарання. У документі було закріплено положення, згідно з яким обов’язок

здійснювати захист осіб у віці до двадцяти п’яти років стосовно угод майнового характеру

покладається на їхніх опікунів, крім випадку, коли неповнолітній вчинить злочин умисно.

© Дідківська Г. В., 2012

Привертає увагу вислів римського юриста Домініція Ульпіана (170–228 рр.), викладений у

документі: „Следуя естественной справедливости, претор установил этот эдикт, путем которого

он предоставил защиту юным, так как всем известно, что у лиц этого возраста рассудительность

является шаткой и непрочной и подвержена возможности многих обманов. Этим эдиктом

претор обещал и помощь в защиту против обмана” [3]. Це означає, що вже римське право

розпочало пошук шляхів для захисту неповнолітніх правопорушників від несправедливого

покарання та способів допомоги для того, щоб боротися з дитячою злочинністю і відвернути

підлітків від участі у вчиненні злочинів.

Б. Ісмаілов обґрунтовано звертає увагу на те, що римське право залишило в історичній

спадщині ще один доказ захисту дітей державою. Йдеться про теорію держави-батька, в якій

держава оголошується найвищим опікуном дитини. Ця концепція вперше була задекларована

в кінці ХІХ ст., коли в історії ювенальної юстиції виник момент створення так званих „дитячих

судів” [9].

У Законі ХІІ таблиць було закріплено положення, згідно з яким неповнолітня особа

звільнялася від відповідальності у випадку, коли вона не зрозуміла характеру злочинного

діяння [8]. Так, було законодавчо визначено принцип „прощення покарання”, який надалі

поширився у праві тих країн, які сприйняли і почали застосовувати римське право.

Закон ХІІ таблиць розмежовував злочини умисні та вчинені з необережності. Умисні

злочини характеризувалися неможливістю покаяння – за ними завжди наступало покарання.

Однак, якщо неповнолітнього визнавали „психічно незрілим”, допускалося зменшення

покарання.

Цим правилом, на думку Б. Ісмаілова, було започатковано і покладено в основу сучасної

ювенальної юстиції принцип розуміння. Засновником такого підходу до покарання

неповнолітніх правопорушників через застосування принципу розуміння вважається

французький юрист і дослідник у цій сфері права Філіпп Робер [9].

У німецькому збірнику законів „Швебське зерцало” йдеться про таку категорію злочинців,

які „у зв’язку з малолітством ще позбавлені розсудливості”. У таких справах суддя повинний

був звернутися за порадою до експертів для того, щоб обрати найбільш оптимальне покарання,

яке б сприяло вихованню неповнолітнього. Таке ж положення було закріплено і в кримінально-

судовому положенні короля Карла V „Каролінга” [5].

Для періоду Середньовіччя характерними є жорстокість та повне ігнорування дитинства і

дитячих цінностей. Мельникова Е. Б., досліджуючи питання ювенальної юстиції на різних

історичних етапах, наводить вагомі аргументи цього: „Известные швейцарские исследователи

преступности несовершеннолетних Морис и Энрика Вейяр-Цибульские по результатам своих

многолетних исследований истории борьбы с преступностью несовершеннолетних

свидетельствуют, что частым будет применение смертной казни к детям раннего возраста. К

ним применялись все виды и иных наказаний, как ко взрослым преступникам, содержание в

одних с ними тюрьмах (даже детей семилетнего возраста), непонятные детям процессуальные

действия (привидение к присяге) и недопустимые (пытки)” [10].

Проблеми ювенальної юстиції в середньовічній Європі не дискутувалися, проблеми

захисту прав дитини у різних галузях права, зокрема і у процесі притягнення до кримінальної

відповідальності, нікого не цікавили. Діти несли таку саму кримінальну відповідальність, як і

дорослі, і стосовно них застосовувалися практично всі види покарань, у тому числі і

найсуворіші, такі як смертна кара.

Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право), 1(56) 2012 231

Однак деякі країни Європи (Іспанія, Італія та Польща), перебуваючи у середньовічному

стані свого розвитку, все-таки змогли принцип розуміння щодо дітей піднести вище за

середньовічні цінності.

В Іспанії існували церковні функціонери, які іменувалися „батьками і суддями сиріт”. Їхній

правовий статус був закріплений законодавчо у 1337 р. указом іспанського короля Павла IV

Арагоноського, який створив магістратуру „батька сиріт” у м. Валенсія. До її компетенції

ввійшли опіка, піклування та працевлаштування дітей. Характерним є те, що католицька церква

середньовічної Іспанії створювала спеціальні притулки і брала на себе функції ресоціалізації

неповнолітніх правопорушників.

В Італії вперше католицька церква ініціювала створення спеціальної пенітенціарної установи

для неповнолітніх правопорушників. Папа Римський Клемент ХІ створив у м. Римі виправний

дім Сен-Мішель, визначивши своїм указом коло підлітків, які повинні були там виховуватися,

і умови їхнього утримання.

У Польщі церква також відіграла серйозну роль у створенні системи допомоги дітям-

сиротам і правопорушникам та особливого режиму їхнього виховання. У цьому питанні

Мельникова Е. Б. цілком вдало і обґрунтовано звертається до західних дослідників, зокрема до

Енріки Вейяр-Цибульської: „Система социальной помощи, тесно связанная с системой

правосудия для несовершеннолетних, была целиком в руках церкви. Для Польши было

традиционным создание большого числа религиозных патронажных общин,

покровительствовавших детям и подросткам, оказавшимся в неблагоприятных для жизни

условиях. Многие из этих общин располагали немалыми материальными средствами,

позволявшими создать воспитательные учреждения для таких детей” [8].

Свого найбільшого розвитку ювенальна юстиція набула в ХІХ–ХХ ст. у найбільш

розвинених країнах Європи та Америки. Звичайно, такий історичний досвід у розвитку

ювенальної юстиції не був випадковим. Серйозним імпульсом, після якого стало зрозуміло,

що без спеціального правосуддя для неповнолітніх правопорушників боротьба з дитячою і

підлітковою злочинністю приречена на невдачу, відбувалося масштабне зростання злочинності

в кінці ХІХ ст. Саме в цей час Європа та Америка були переповнені гуртами юних волоцюг і

правопорушників.

Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії в 1890 р., потім у 1894 р. у

Канаді, а в 1899 р. у США.

Деякі дослідники (Н. Кузнєцова, Т. Давидченко, А. Арутюнов) помилково вважають, що

США були найпершими серед країн, що розпочали створення системи судів для неповнолітніх.

З таким висновком не можна погодитися, оскільки лише завдяки успішному функціонуванню

суду у справах неповнолітніх в Австралії цей досвід був перейнятий Канадою, а вже потім і

США [4, 2, 1].

Характерною особливістю США у створенні ювенальної юстиції є те, що суди для

неповнолітніх були чіткіше організовані і мали системний характер. Перший суд у справах

неповнолітніх у США було створено 2 липня 1899 р. у м. Чикаго, штат Іллінойс, на основі

Закону „Про дітей покинутих, безпритульних, злочинних та про нагляд за ними”.

У правовій системі цієї країни закріплено три основні вимоги до ювенальної юстиції:

1) відбувається спеціалізація судочинства, яка передбачає наявність відокремлених приміщень

для розгляду і вирішення справ щодо неповнолітніх; 2) наявність спеціалізованого судді т

232 Право

ізоляція неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього затримання; 3) судовий процес

спрощений і проходить у вигляді співбесіди судді із підсудним за „закритими дверима”.

Особливістю американського суду для неповнолітніх є також те, що керівництво установами

опікунського нагляду за неповнолітніми здійснював суддя (раніше це була громадська посада).

Це сформулювало поняття „делінквент” („правопорушник”), яке в своїй основі об’єднало

поняття „дитина-злочинець” та „дитина групи ризику” [12].

Ще однією особливістю діяльності такого суду в США стала широка співпраця суду із

населенням судового округу. Було засновано велику кількість благодійних організацій, жіночих

клубів, товариств захисту дітей від жорстокого поводження. Особливістю цієї співпраці стало

те, що суди для неповнолітніх використовували інформацію, зібрану цими товариствами,

щодо умов життя дітей-правопорушників, і навіть давали відповідні доручення вказаним

організаціям, а жіночі клуби використовувалися для організації нагляду за дітьми, які

залишилися на волі.

Тобто ювенальна юстиція США передбачала: індивідуальний підхід до дитини, спеціальну

процедуру судового розгляду справ про обвинувачення неповнолітніх, посилену допомогу

неповнолітнім, а не їхнє покарання; реалізацію обраних заходів для неповнолітнього державним

опікуном і громадськістю; обговорення з опікунами і батьками призначення виховних і

лікувальних заходів [7].

Перший суд у справах неповнолітніх у Великій Британії був створений у 1905 р. у Бірмінгемі.

Позитивні результати роботи, які продемонстрував цей суд, стали поштовхом до створення

загальнодержавної системи судів у справах неповнолітніх.

Таку систему було створено у 1909 р. шляхом прийняття Закону „Хартія для дітей”.

Наявність судів у справах неповнолітніх супроводжувала зародження таких правил:

1) неповнолітніх підсудних розподіляють на категорії залежно від ступеня тяжкості вчиненого

ним злочину; 2) присутність батьків чи інших родичів у судовому засіданні є обов’язковою;

3) справи розглядаються окремо щодо кожного неповнолітнього підсудного, навіть якщо

злочин було вчинено у співучасті; 4) при суді у справах неповнолітніх створено корпус

чиновників пробації, до обов’язків яких належить вивчення особистості неповнолітнього

правопорушника і влаштування дітей-правопорушників; 5) суд здійснює контроль за

виконанням опікунського нагляду за дітьми-правопорушниками [9].

На відміну від країн англосаксонської правової системи, суд у справах неповнолітніх

Німеччини не став відокремленим і автономним, а діяв у складі суддів загального суду.

Так, у складі загального суду одному із суддів строком на один рік надаються повноваження

з подвійними обов’язками: спеціальний суддя розглядає усі справи щодо неповнолітніх віком

від 12 до 18 років, які підсудні дільничним судам; на цього суддю покладається обов’язок вести

попереднє слідство (його ще називають „слідчим суддею”); спеціальний суддя здійснює

опікунське провадження щодо малолітніх, функції яких брали на себе члени спілок піклування

за дітьми. За вимогою суду вони надавали інформацію про умови життя неповнолітніх

правопорушників, а за рішенням суду виконували обов’язок піклування за підлітками, які

залишалися на волі. Крім того, за загальним правилом справи щодо неповнолітніх розглядалися

гласно, хоча закон встановлював випадки для можливого закритого судового засідання [11].

У ХХ ст. суди у справах неповнолітніх почали виникати дуже стрімко й в інших країнах

Європи, при цьому вони не були підпорядковані якійсь одній моделі, а являли собою різні

варіації організацій ювенальної юстиції.

Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право), 1(56) 2012 233

В Ірландії суд створено в 1904 р. шляхом виділення спеціальної сесії загального суду. У

Єгипті суд створено в 1904 р., прийнято Закон „Про створення суду у справах неповнолітніх у

м. Александрія” та Закон „Про створення суду у справах неповнолітніх у м. Каїрі”. У

Нідерландах суд створено в 1900 р., суди характеризувалися максимально спрощеною

системою відправлення правосуддя. У Франції суди створено в 1914 р. шляхом формування

автономної системи судів у справах неповнолітніх; у Бельгії ювенальна юстиція започаткована

в 1912 р. прийняттям Закону Картон-де-Віарта. В Австрії опікунські суди для неповнолітніх

створені в 1908 р. У Іспанії опікунські суди створені в 1918 р. У Італії суди створено у 1908 р.

шляхом прийняття Закону „Про спеціалізовані суди у справах неповнолітніх”. У Португалії в

1911 р. створені трибунали у справах неповнолітніх, поєднані з опікунськими судами.

Автономна судова система у справах неповнолітніх була створена також у Росії (1910),

Угорщині (1908), Румунії (1913), Польщі (1919), Швейцарії (1911–1913 рр.), Японії (1923), Греції

(1939) [4].

Інститут ювенальної юстиції порушує одну із найважливіших проблем суспільства –

проблему захисту прав та інтересів дітей шляхом створення особливого (спеціального) порядку

судочинства стосовно неповнолітніх. Вивчивши історичний досвід формування ювенальної

юстиції, можна сказати, що ця проблема для сучасного суспільства не є новою. А тому не

можна погодитися з Р. Максудовим, який вказує на те, що інститут ювенальної юстиції почав

розвиватися лише в ХІХ ст. [6].

Отже, ювенальна юстиція має довгу історію і характеризується різними моделями побудови

судів у справах неповнолітніх.

Однак, говорячи про побудову таких судів на сучасному етапі розвитку суспільства,

необхідно сказати, що, без сумніву, це повинна бути система, побудована на закономірностях

розвитку дитини, логічно вивірена, науково обґрунтована та організаційно завершена, тому

що призначення цієї системи – захист дитини, яка вчинила злочин, постраждала від злочину,

вчинила інше правопорушення, чи щодо якої було вчинено правопорушення або вчинено

інше порушення її прав.

Концепція повинна забезпечити створення в Україні повноцінної системи кримінальної

юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та

ефективність кожного рішення щодо дитини, яка потрапила у конфлікт із законом, пов’язаного

з її перевихованням і соціальною підтримкою наділі, а також надати змогу сформувати у

громадськості розуміння важливості питання особливого захисту прав та інтересів дітей,

зменшити рівень дитячої злочинності.